Вівторок, 17 листопада 2015 07:45

"40 тисяч доларів за хату давали, а п'ять гривень за вивіз мусора жаліли"

Автор: ФОТО: Ельдар Сарахман
  Жителька села Павшино на Закарпатті прийшла на недільну службу з немовлям. Римо-католицький храм побудували німці 100 років тому
Жителька села Павшино на Закарпатті прийшла на недільну службу з немовлям. Римо-католицький храм побудували німці 100 років тому

Німецьке "Ґутен морґен!" чути у неділю під римо-католицькою церквою в закарпатському селі Павшино. 1 листопада близько 10.00 там зібралися зо півтора десятка переважно літніх людей. Називають себе німцями.

Павшино розташоване поряд з Мукачевим. На в'їзді до села стоїть табличка з його назвою. Нижче є німецький варіант — Паушінґ. Там живуть етнічні німці. Під час останнього перепису населення 2001-го 34,3% селян назвали німецьку мову рідною. Досі говорять її діалектом.

Села німців на Закарпатті почали виникати у XVIII ст. Тоді найбільшими землевласниками регіону стала династія баварських аристократів Шенборнів. Запрошували ремісників з Австрії, щоб розвивати край.

— Вивчив німецьку в родині, — говорить 23-річний Богдан. Приходить на ранкову службу. Стає на подвір'ї окремо від старших. Ніяково усміхається, щоки покриваються рум'янцем. — Працюю в Німеччині з металом. Приїхав у гості. Вся молодь з німецьких родин після школи фактично туди виїхала. Сюди не дуже спішить повертатися. Батько теж там. Мама тут — на господарстві.

Двері до храму відчиняє високий священик — патер Йозеф. Приїхав з Німеччини 20 років тому.

Люди заходять за ним до освітленого сонцем храму, займають місця на лавках. Богдан стає сам за рядами біля виходу. Його ровесників серед прихожан немає.

За півгодини церква наповнюється людьми. Разом читають молитви німецькою та українською. На столах лежать сині молитовники обома мовами. Німецькомовну проповідь патера Йозефа з трибуни перекладає українською невисока жінка в окулярах.

— По неділях повно людей у церкві, — після служби одним з останніх виходить з храму 78-річний Тиберій Міллес, колишній сільський голова. Поволі спускається зі сходів з Магдою Нульсен, 71 рік.

— Це ще багато їх не є сьогодні. Бо несуть вінки по другим селам, — каже жінка.

Католики Павшиного відзначають сьогодні День усіх святих — одне з найбільших свят року. Після служби йдуть на цвинтар за кілометр пом'янути померлих. Він розкинувся на рівному полі. На половині надгробків — написи німецькою. Люди зупиняються біля могил родичів, ставлять свічки та вінки, моляться. За чверть години розходяться. Вдома продовжують святкувати.

Німецький культурний центр у Павшиному розташований за кілька кроків від церкви, напроти сільської ради. Ним керує українка 50-річна Катерина Бисага — невисока брюнетка. Чорна шкіряна спідниця і така ж куртка підкреслюють струнку фігуру. За фахом вона — вчитель історії.

— Патер на службі більше українською говорить, ніж німецькою, — Катерина Миронівна відчиняє двері у прохолодне приміщенні центру. — На службу в будень п'ять людей приходять. Тоді веде її німецькою. Ми ще не знаємо, яке то золото нам попалося. Якось сказала: патер, ваше місце на великій кафедрі, у великому соборі.

— Тільки треба притормозити у церкві українську, — переступає поріг Тиберій Міллес. За ним ідуть Магда Нульсен та 77-річний Фелікс Ґлас. — Хай хоч половина на половину лишається. Будемо йому казати.

— Він зацікавлений, щоб більше українською говорити, бо приходять першопричасники, — додає Катерина Миронівна.

— Воно-то так, але традиції наші треба малость сохраняти.

Тиберій Міллес відставляє ціпок, сідає на стілець посеред зали поруч з товаришами. Усі лишаються в куртках — приміщення не опалюють.

— Це наша постійна компанія, наші активісти, — соває стільці Катерина Бисага. Вдома залишила гостей, тому поспішає. У кімнаті на стінах розвісили дитячі малюнки. Подекуди є прапорці Німеччини. Катерина перекидається зі старшими кількома фразами, де чути німецьку, і йде геть.

— Говоримо своїм акцентом, швабським, — каже Магда Міклошівна.

— Як був в Австрії, я розумів їх, вони — мене, — додає Тиберій Міллес. — У Німеччині важче — там як земля, то є разниця в розговорі.

Наші німці прийшли з Австрії. Жона двоюрідного брата подавала документи на візу в Німеччину. То їй сказали: чого ви претеся туди? Їдьте в Австрію. І отказали.

Сначали ми були під Австрією. Тоді нас взяли венгри. Тоді — чехи. А після війни ми стали українцями. Младший син робив венгерський паспорт. Поніс документи, що німець. "Коли батько родився?" — питають. — "1937". — "Він чех. Бо при чехах жив". Хоча і жінка моя — німка, і я.

— Я половинячка, — розповідає Магда Нульсен. — Мама — нємка, батько — мадяр. Народилася у венгерському селі. Сюди вийшла замуж. По-швабськи мама говорила із сестрами, моєю бабою, коли ніхто не чув. Як прийшли рускі, маму з сестрою хотіли вивезти у Сибір. Та обидві кормили малих дітей. Через нас їх не забрали. Мама багато проблем мала. Її брат служив у німецькій армії. Рускі обкопали все кругом дома — щось шукали.

Я робила у дєтдомі з недорозвинутими дітьми. Там одна така була, що називала мене "нємкою", "фашисткою". Розбиралися на товарищеському суді.

— У радянські часи не дай Бог, щоб якийсь перехожий почув від нас німецьку. Пєрвоє слово: фашіст, — продовжує Тиберій Зигмундович. — Раньше у неділю в такий час вдоль по селу пройдеш — почті у каждой хижі у окон сидять жінки, мужчини, іде разговор. За радянської влади ця звичка пропала. Можна було на когось із нас показати пальцем — на другий день його не було. Ноччу прийшли, розбудили, і більше ніхто не відєл.

Наших вивозили у Сибір. Зустрівся з ними, коли служив у Тюмені. Зі служби повертався з товаришем. Пішли у Москві в картинну галерею. Там зустріли делегацію з Німеччини. Почав з ними говорити. Друг каже: Тібі, давай змиваємося. Бо уже за тобою слідять. Ми швидко в автобус. Їдемо. Дві машини повз нас — тюууу, тюууу. Не піймали, бо ми швиденько вийшли.

До центру заходить Катерина Бисага. Тримає чашки і заварник з кавою на таці.

— Теплої кави трошки, і ви в порядку, — посуває зі столу дитячі роботи. Ставить тацю. — Після 1945-го радянська влада присилала своїх людей на адміністративні посади. Із сімей, що прийшли сюди першими, була родина мого діда з Нижніх Воріт Воловецького району. Всі родичі, тьоті і дяді вміли говорити по-швабськи. Бо виходиш на вулицю — ніхто не розмовляє українською.

— Зразу після війни тут було тільки три українські сім'ї, — каже Тиберій Міллес. — 1991-го наші почали виїжджати в Німеччину. Дома за безцінь продавали. Деякі приходили пристойні сім'ї. А деякі — сам себе любить.

— Більшість пустих будинків купили люди з верховини — це Воловецький, Міжгірський, ­Тячівський райони, — продовжує Катерина Миронівна. — Ходили на заробітки. Віддавали 40 тисяч доларів за хату. А 5 гривень з двору за вивіз мусора жаліли — краще закопуватиме сміття.

По-друге — чи судилися колись наші люди за 50 сантиметрів землі? — питає у старших. Ті заперечливо хитають. — Нигда. Раз сусіди зайшли на нашу межу. Мама моя повозмущалася, і на тому все скінчилося. А тут двоє сусідів дев'ять років судилися, ни много ни мало — за 50 сантиметрів землі. І обоє верховинці, поляки.

Про зустріч із патером Йозефом, 65 років, домовляємося на 16.00. Приїздить до церкви темно-синім позашляховиком "Опель" на 15 хв. раніше. Він — високий, має чорну сутану. Відкриває ключем храм і сідає на першій лаві перед вівтарем.

— Зразу після приїзду мав тут вчительку української. Коли вона поїхала звідси, патер Йозеф став лінивий, — сміється священик, має акцент. — Я був завжди щасливим священиком. Але у Німеччині відчував, що чогось мені бракує. Там усе маємо — гроші, роботу. Але все мало, мало. Раз у Словаччині зустрів священиків з України, монашок. Розповідали про свій край. Сказали, що тут є німецькі села. 20 років тому почув, як страшно тут живуть. Вирішив податися сюди. Тут зустрів людей, яким важливим був хліб для душі. Тому залишився.

Я народився у бідній сім'ї біля найбільшого озера у Німеччині — Бонедського, поряд зі Швейцарією. Мав трьох братів, трьох сестер. Батько був безробітним. Мама з нами, як цигани тут, ходила від дверей до дверей і просила. Тому добре тоді зрозумів українців. Бувало, у році накатував 80 тисяч кілометрів. З Німеччини привозив сюди для людей дефіцитні речі.

У Німеччині, якщо признатися, що радію, бо у когось добре — ти дурний? — скажуть. Сто метрів дальше живе чоловік, — патер Йозеф починає жестикулювати й енергійно говорити. — Крутив музику на весіллях. А часто такий заробіток не випадає. Раз приходить: патер Йозеф, маю план — хочу купити кіз і продавати молоко. "Це добре, перших твоїх кіз профінансую", — зрадів я. Тепер він має п'ятеро кіз. Продає по селу молоко. Мати участь у житті людей — це моє щастя. Самому нецікаво.

Раніше мене питали: де ви більше вдома — в Україні чи Німеччині? Казав: там, де моя мама живе — у Німеччині. Але тепер вона на небі. Тому відповідаю: там, де моє ліжко стоїть. Тобто у Павшиному.

На весілля хрещені лізли через ворота

— Що таке німецький менталітет? Це коли кажда подія запланована, — говорить Катерина Бисага про німецькі традиції у Павшиному. — До кожного свята йшла підготовка. Раніше до Всіх святих вінки не купували, а робили з ялинки. Вдома вирощували квіти до свята. Коли вдаряли перші морози, їх заносили у приміщення. Перед святом дротиками в'язали ці квіти у вінки. Інколи робили з воску штучні білі квіти. За день то того, як нести їх на цвинтар, жони показували одна одній, у кого який гарний вінок вийшов. Дітьми ми активно включалися — йшли свічки палити, бігали по кладбіщу.

Перед Різдвом заздалегідь робили цукерки: різали салфеточки на бахрому, купували фольгу, завертали канфеточки. Молоді дівчата ходили одна до одної: ти скільки канфет зробила? Я уже 30. — А я 40.

Цими канфетками наряджали йолку.

В селі було багато гусей. Я ще їх пасла. Взимку на вечорницях замість ткати покрівці, у Павшиному пороли пір'я — його вискубували з птахів, складали. Об'єднувалися кілька сімей, ходили по черзі до кожного. Так дізнавалися, у кого свадьба, хто з ким ся розводить і хто беременний.

— Свадьби були на німецькій мові, — додає Магда Нульсен. — Спершу за крьосной ішли молода і молодий. Сідали на воза, запряженого двома чоловіками у костюмах коней. Коли везли, музика іграла, гості співали. Вже біля двору крьосних молоді чекали, а ті лізли через ворота. Свадьба не починалася, доки крьосні не прийшли.

Зараз ви читаєте новину «"40 тисяч доларів за хату давали, а п'ять гривень за вивіз мусора жаліли"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 939
Голосування Який результат покаже збірна України з футболу на Євро-2020/21?
  • 1) не вийде з групи
  • 2) дійде до 1/8 фіналу
  • 3) дійде до 1/4 фіналу
  • 4) дійде до 1/2 фіналу
  • 5) дійде до фіналу
  • 6) виграє турнір
Переглянути