Четвер, 04 березня 2021 09:54

"Знала німецьку, польську, французьку, розуміла італійську. Вдома говорила суржиком"

Іван Франко любив рибалити

Наше село в Польщі було українським, православним. Мали свою церкву і хорошого священника. Поляків жило всього чотири родини. Вдома говорили суржиком – суміш польської, російської, української, чеської.

До війни закінчила шість класів польської школи. 1939 року прийшли перші совєти. А через три місяці – німці. Село було багатеньким, і нас вигнали. Поселили родини німецьких фольксдойчів (етнічні німці. – Країна), яких привезли звідусіль. Кожному з них дали по п'ять наших господарств. Українцям ще зробили великі привілеї, бо не розстріляли. Ми могли їхати, куди хотіли.

Село мало провідників, які раніше знали, що нас виженуть. Вони зв'язалися з людьми біля Грубишева, в околицях якого було багато українських сіл. Місцеві нас прийняли, у кожну хату когось заселили. Так пережили війну. Я два роки вчилася там у торговельній школі. Жила в бурсі. Завдяки братам Самохваленкам, які викладали українську, почала її вчити.

Ми чекали приходу радянської влади. Думали, визволять. А вони переарештували людей ні за що. Почалася боротьба поляків з українцями. Один день горіло українське село, другий – польське. Українців стали виселяти в Радянський Союз. Восени 1945‑го ми перебралися в село Верхня Хортиця (історична місцевість біля Запоріжжя, 1969 року стала частиною міста. – Країна).

  Віра БОНЬ, 93 роки, музейниця. Народилася 22 січня 1928‑го в селі Седлиська Замостського повіту Люблінського воєводства в Польщі. До України родина переїхала 1945‑го. Батьки займалися домашнім господарством. Закінчила аспірантуру філологічного факультету Львівського національного університету  імені Івана Франка. Із 1955‑го працює в Музеї Івана Франка у Львові. Була екскурсоводкою, заступницею директора й директоркою установи. Із 2010 року – старша наукова працівниця. Співавторка відтворення батьківської садиби Івана Франка в селі Нагуєвичі Дрогобицького району на Львівщині, яку відкрили 1981‑го. Ініціювала створення у Львові музею оперної співачки Соломії Крушельницької. Для нього зібрала близько тисячі експонатів. Авторка книжки ”Будинок-музей Івана Франка у Львові”. Заслужений працівник культури, нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Про особисте життя не розповідає
Віра БОНЬ, 93 роки, музейниця. Народилася 22 січня 1928‑го в селі Седлиська Замостського повіту Люблінського воєводства в Польщі. До України родина переїхала 1945‑го. Батьки займалися домашнім господарством. Закінчила аспірантуру філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Із 1955‑го працює в Музеї Івана Франка у Львові. Була екскурсоводкою, заступницею директора й директоркою установи. Із 2010 року – старша наукова працівниця. Співавторка відтворення батьківської садиби Івана Франка в селі Нагуєвичі Дрогобицького району на Львівщині, яку відкрили 1981‑го. Ініціювала створення у Львові музею оперної співачки Соломії Крушельницької. Для нього зібрала близько тисячі експонатів. Авторка книжки ”Будинок-музей Івана Франка у Львові”. Заслужений працівник культури, нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Про особисте життя не розповідає

У Польщі нас називали кацапами або русінами. У Верхній Хортиці на нас казали "поляки", хоч ми українці. Після війни тривали голод, розруха. Місцеві були добрі до нас. Ділилися крупами, давали фрукти, овочі – і то все мішками.

Поступила у восьмий клас. Приходить на урок вчителька математики. Пише на дошці: х + у =. А я до сусідки кажу: "Що вона робить? Букви додає?" Поняття не мала про такі приклади – нас такого не вчили. А то восьмий клас, треба іспити складати. Вчителі й учні так добре ставились до мене, що в голову лопатою накладали знання. Завдяки їм я довчилася.

Як совєти зайняли нашу територію в Польщі, хлопців місцевих узяли в радянську армію. Кілька чоловіків повернулися покаліченими, серед них і мій брат. Отримав важке поранення, лежав у Львові, в госпіталі. Йому як радянському солдатові можна було оселитись у місті. Багато поляків виїжджали до Польщі, ми могли взяти кам'яницю в центрі, але мої батьки – селяни, їм потрібен був кусок землі. Тому ми обрали "шевченківську" хатину на околиці Львова. Мали величезний город. Садили бульбу, тримали кіз, курей та інше господарство.

10-й клас закінчила у Львові і вступила в університет, на філологічний факультет. Переїхала в гуртожиток, бо додому було далеко. Отримувала стипендію 260 карбованців, сяк-так можна було прожити. Мати з дому давала картоплю чи шматок сала.

У гуртожитку спала на одному ліжку з Марією Гулою, яка працювала в Музеї Івана Франка. Багато друзів і знайомих також влаштувалися туди на роботу. Підказали, що є місце. 1955 року почала там працювати. Від мене вимагали знати елементарно біографію Франка. У радянських підручниках його життю і творчості була присвячена одна сторінка. Та людей, які пам'ятали письменника, в ті часи ще було чимало. З їхніх розповідей дізналася багато такого, чого не писали у книжках. Проводила екскурсії. З ранку до вечора приходили школярі. Тоді кожна школа мала план і мусила виконувати.

Деякі люди знали про стосунки Івана Франка з Михайлом Грушевським. Коли Грушевський приїхав до Львова, то запропонував Франкові роботу в літературно-науковому віснику. Під час екскурсій бували провокативні запитання з цього приводу, але ми це обережно обходили. Тоді про Грушевського згадувати не можна було. Його заборонили. Але люди знали, що вони з Франком жили поряд. Коли на екскурсіях хтось запитував, чий будинок був вище, відповідали: сусідів.

У будинку Грушевського при совєтах було друге відділення Музею Франка – про вшанування його пам'яті. А в нас – літературна експозиція.

Багато спогадів знаходили завдяки Марії Деркач. Вона в молодості працювала в науковому товаристві імені Тараса Шевченка. Туди передали особисту бібліотеку Франка, його рукописи. Разом із директоркою нашого музею Марією Кіх ходили до неї. Якось сидимо за столиком, а там стоїть чорнильниця. Я взяла її, а та каже: "Ти знаєш, дитино, чиє це? Грушевського. Як коли вам треба буде, то прийдете і візьмете". Тоді дізналася, як він помер, чому оголосили ворогом народу. А ще вразила доля його дружини Марії. Вона жила в Києві і страшно бідувала. Друзі зі Львова висилали якусь копійку щоб вижила.

Я дожила до часу, коли знадобились речі Грушевського. Вже була незалежна Україна, в будинку Михайла Сергійовича наші працівники почали облаштовувати його музей. Син Марії Деркач запросив нас на відзначення ювілею покійної матері. Вдома в них впізнала речі Грушевського: "Ваша мати казала, що можемо забрати, коли треба буде. Зараз треба". Наступного дня він привіз їх у музей.

Думка про облаштування батьківської садиби Івана Франка в Нагуєвичах визріла в його сина Петра 1940 року. Він був директором нашого музею у Львові і відправив експедицію в село. Там ще жили люди, які пам'ятали їхню родину. Зібрали ковальські й особисті речі батька письменника – Якова. Але почалася війна – і все пропало. Петро Франко загинув. Ми продовжили його задум і взялися за відновлення.

Хата Франка не збереглася. Літературний музей письменника облаштували в будинку єврея Бергера, який виїхав за кордон. Прочитали опис письменника "Моя війцівська хата" і за ним відтворили. Відкрили музей 1981‑го.

У спогадах друзі письменника описували кімнати в його львівському будинку, де зараз діє музей. Інтер'єр допомогла відтворити донька письменника Анна. 1914 року вона зі Львова виїхала до Києва, а потім – до Берліна. Згодом опинилася на Закарпатті. А як почалася Перша світова, виїхала до Америки. Допомагала братовій Ользі – вдові Петра Франка. Присилала посилки з одягом для онуків. Повернутися в Україну радянська влада їй не дозволяла. Директорка нашого музею і тодішній заступник міністра культури посприяли її приїзду до України. 1967 року два місяці пробула у Львові. Розказала, що і де було в батьковому будинку.

Особисті речі ми брали від родини, щоб бути впевненими, що справді належали письменнику. Одна шафа Франка збереглась у музеї, другу знайшли в Карла Бандрівського, найкращого приятеля письменника. Випадкових речей у музеї немає.

У кабінеті повісили копію портрета Франка, який був над столом за його життя. Намалював картину художник Юліан Панькевич. Франко не мав часу позувати, але той все одно малював. Коли Петро Франко 1931 року їхав у Харків, узяв цей портрет на виставку. Позичив видавництву, в якому мали експонувати. Портрета не повернули, а потім сказали, що пропав. Сподіваємося, він зберігся в когось із київських літературознавців.

Є картина з рибками. Франко був затятий рибалка і за життя мав таких багато.

Дружина Франка Ольга Федорівна була дворянкою. Знала німецьку, польську, французьку, розуміла італійську. Вдома говорила суржиком. Хтось зі знайомих подарував машинку – й вона шила. Швейну машинку, яка стоїть у музеї, знайшли в її невістки.

Ми почали писати історію музею. Мрію побачити, як закінчимо.

Зараз ви читаєте новину «"Знала німецьку, польську, французьку, розуміла італійську. Вдома говорила суржиком"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 710
Голосування Куди плануєте поїхати після всіх карантинів?
  • До моря. У теплі краї
  • У туристичні міста Європи
  • Подорожуватиму Україною
  • Провідаю батьків / родичів
  • Працюватиму. На поїздки немає грошей
  • Мені карантин не заважав подорожувати
Переглянути