Ексклюзиви
Вівторок, 12 січня 2021 12:16

Жінок ховали у шлюбній одежі

Мова, одяг і аксесуари відображають світогляд людини. У важкі часи так легше шукати однодумців

У торговому центрі "Опера-Пасаж" у центрі Львова по обіді малолюдно. Ескалатором піднімаємося на четвертий поверх. Офіціант ліниво протирає барну стійку в порожньому кафе з білими столами та кріслами. Навпроти нього – вхід до етногалереї Роксоляни Шимчук. Крізь вузький коридор, стіни якого до стелі завішані вишиванками, заходимо в зал. Скрізь стоять манекени, вбрані в українські строї.

– Не можу точно злічити, скільки їх у мене, – Роксоляну Валеріївну застаємо за роботою – працює над прикрасою. Під великим вікном, із якого видно оперний театр, розкладені камінці та металеві елементи, світить лампа. Навпроти під стіною – велика книжкова шафа. Сідаємо за чорний круглий стіл у центрі кімнати.

– Старовинний одяг почала збирати у 19 років. Студенткою була членкинею Товариства Лева і Студентського братства. Під час експедиції на Буковину хтось підказав, що по селах можна знайти старовинний одяг. У нашому середовищі було модно мати справжню сорочку. Сіли в Чернівцях в автобус і заїхали в перше-ліпше село. Тоді й купила сорочку з буковинського строю. Виткана з льону, має кольорові квіти через цілий рукав, м'яка на дотик. Досі її зберігаю і не попрощаюся ні за які гроші. Хоча тепер і видається скромною.

  Роксоляна ШИМЧУК 49 років, дизайнерка жіночих і чоловічих прикрас, етнографиня. Народилася 4 жовтня 1971-го у Львові. Мати – вчителька, батько – залізничник. Закінчила Львівський політехнічний інститут за фахом ”інженер-системотехнік”. Була співвласницею фірми з авіаперевезень. Співзасновницею творчого об’єднання ”Дзиґа” і швейного підприємства ”Троттола”. Понад 10 років створює прикраси. Чоловік 46-річний Мар’ян Шимчук – коваль. Виховують 16-річного Ярему, 14-річного Устима, Соломію, 13 років. Колекціонує українські вишиті сорочки. Має етногалерею в центрі Львова. Улюблений смаколик – хумус, що його готує братова
Роксоляна ШИМЧУК 49 років, дизайнерка жіночих і чоловічих прикрас, етнографиня. Народилася 4 жовтня 1971-го у Львові. Мати – вчителька, батько – залізничник. Закінчила Львівський політехнічний інститут за фахом ”інженер-системотехнік”. Була співвласницею фірми з авіаперевезень. Співзасновницею творчого об’єднання ”Дзиґа” і швейного підприємства ”Троттола”. Понад 10 років створює прикраси. Чоловік 46-річний Мар’ян Шимчук – коваль. Виховують 16-річного Ярему, 14-річного Устима, Соломію, 13 років. Колекціонує українські вишиті сорочки. Має етногалерею в центрі Львова. Улюблений смаколик – хумус, що його готує братова

Зараз у селах реально знайти щось цікаве?

– 15–20 років тому здавалося, що джерело артефактів у селах безмежне. У 1990-х знайти унікальні речі не було проблемою. Гуцулки казали: "Дівчата, як ви то хочете носити, беріть. Я вже стара, а внуки не потребують". Якщо і продавали, то за невеликі гроші. Зараз усе змінилося. Їздити в етнографічні експедиції стало невиправдано. Це займає багато часу, а стільки матеріалу, як раніше, вже немає. Можна щось знайти, та здебільшого – у приватних колекціях. Або власниця речі не хотіла її продавати, а нащадки розпоряджаються інакше.

Я не мала на меті колекціонування. Купувала, щоб носити. Згодом зрозуміла, що сорочка розкривається в повному строї з прикрасами й іншим вбранням. Почала збирати речі, що допомогли б у створенні цілісного образу.

У чому цінність вашої колекції?

– Маю одяг з усієї України. Збираю не просто етнографію, а шедеври народного мистецтва, що проявляються в естетиці. Колекціонерство стало професією, і я від­шліфувала чуття до речей. Можу ідентифікувати сорочку за орнаментом – по це до мене звертаються люди з усього світу. Швидко почала в тому розбиратися. Але, часом, треба потримати в руках, побачити крій. Якби дітям із садка вкладали таку естетику, то це розумів би кожен українець. Йдеться не про глибинні знання етнографії, але візуально один регіон від іншого відрізняли б.

Доводилося відмовлятися від чогось, аби купити черговий експонат?

– У колекції вкладено багато грошей, за які можна було відпочити родиною чи купити щось. Для мене це пристрасть. Береш до рук річ, розумієш її цінність і віддати вже не можеш. Розумію, що дорого, але гроші – дрібниці, знайдуться, викручусь. Якось із другом-колекціонером розглядали гарну річ за тисячу доларів. Такої суми не мала. Запитав, скільки разів у житті я бачила таку річ. Відповіла, що ніколи. "Тисячу доларів я бачив багато разів, а таке – вперше", – сказав. Ця фраза була влучна для мене. Якщо бачу те, що заслуговує на збереження і донесення до майбутнього, то тисяча доларів маліє.

Часто доводиться відновлювати занедбані речі?

– Намагаюся мати в колекції ідеальні й купувати їх такими. У мене "психоз" – доки не доведу до ладу, в експозицію не поставлю. Ще в експедиціях на Буковині побачила шедевр народного мистецтва, яким мили підлогу. Витягнула з-під порога й запитала в жінки, що це. "Та то шматтє", – відповіла. Я попросила подарувати, але вона погодилася віддати за 5 карбованців. Не торгувалася, заплатила. Над нею довелося добряче попрацювати.

Раніше реставрувала сама, а зараз залучаю майстрів. Після оновлення речі з'являються два відчуття. Радію, що витягнула з небуття, і думаю, що та, яка вишивала і ночами не спала, тепер десь із неба усміхається.

Розпитуєте історії придбаних речей? Яка найбільше вразила?

– Їх багато. Зі Східної України маю корсетку, в яку зашили кілька зернин пшениці. Мабуть, власниця хотіла навесні посадити, щоби врятуватися від голоду. У регіоні борщівської сорочки жінок ховали у шлюбній одежі. Там найкращі шедеври народного мистецтва пішли в землю. Сама бачила, що бабусі тримали на смерть. Нічого не могла зробити, бо жінка це вишила і прожила з тим життя. Казала: "Я голод пережила і ту сорочку не продала. І вам не продам. Мене в ній і поховають".

Чи можливо повернути в сучасну моду інші давні елементи одягу – плахту, очіпок?

– Років п'ять тому люди, зокрема у Львові, хотіли давніх речей. Зараз є багато українських дизайнерів, які створили нову естетику ХХІ століття – зручну й легку. Тому є попит на сучасне з гарною дизайнерською думкою. Це правильно. Бо те давнє, що вціліло, треба берегти для нащадків, а не заношувати до дір.

Окрім вишиванок, у сучасній моді закріпились і стародавні прикраси. Також сумки з етнічними елементами. Кожен має потребу шукати однодумців. Мова, одяг і аксесуари вирізняють із натовпу. Це декларує світогляд людини. У важкі часи так легше гуртуватися.

Де зберігали раніше свою колекцію?

– У скринях удома. Я саме в декрет пішла. Люди щоразу приходили до хати на колекцію подивитися. Хтось хотів побачити снятинську сорочку. Я починала все витягувати, розкладати, шукати. Людей більшало. Я втомлювалася. Після ремонту в будинку винайняла невелику майстерню неподалік. Приміщення першого залу було без денного світла. Це важливо, бо через сонячні промені вигорає вишивка. Чоловік із братом набили жердини по периметру. Сорочки розвісила на вішаках. Вирішила, що посередині багато місця, і поставила кілька манекенів. Згодом ще трохи – і мені вже тісно. Товариш дозволив переїхати в його велике приміщення. Розвісила одяг і здивувалася масштабам. Коли вбрання лежало у скринях, здавалося, його не так багато. Попросила ще одну кімнату, потім – ще.

Важко було відкрити етногалерею в центрі Львова?

– Завжди підтримував чоловік. Ремонт, простір, облаштування – все робили разом. Сюди приходять надзвичайні люди – від діячів культури до воїнів і волонтерів. Були й двоє із шести українських президентів – Віктор Ющенко і Петро Порошенко, і я цим пишаюся.

Бувають українці, які нічого не знають про стародавній одяг. Приходять до нас і годинами "підвисають" у галереї.

Не хотілося покинути це все?

– Іноді підступає втома і закрадаються різні думки. Але є ситуації, які витягують. Якось зайшла успішна пані з Тернопільщини по український стрій для доньки. Ходила-ходила, а потім зізналася, що до цього вважала українську вишивку смішною. Жінка із Запоріжжя провела в експозиції 4 години. Казала приємні речі. Були й ті, хто там плакав. У такі моменти розумію сенс своєї роботи, що все недарма.

  Старовинний одяг Роксоляна Шимчук колекціонує 30 років. Строї виставляє у своїй етногалереї в центрі Львова
Старовинний одяг Роксоляна Шимчук колекціонує 30 років. Строї виставляє у своїй етногалереї в центрі Львова

Скільки маєте вишиванок? Як часто вдягаєте?

– Не можу полічити, але багато. Одягаю під настрій. Іноді до повсякденного образу можу додати щось етнічне, наприклад прикраси.

Ви самі їх виготовляєте. Коли почали?

– Бачила щось гарне, але хотілося переробити трохи. Змінювала для себе. Тоді зрозуміла, що ці роботи не проти мати подруги та їхні матері. Спершу відмовлялася від замовлень, але з часом психологічний бар'єр відступив. Не останню роль у цьому зіграло знання етнографії. Коли доторкаєшся до прекрасного, це впливає, переусвідомлюєш красу світу.

2014 року Марина Порошенко наділа вашу прикрасу на інавгурацію чоловіка. Як це змінило ваше життя?

– Наслідки були неабиякі. Я не знала, для кого її роблю. Звернулися від дизайнерки Лілії Пустовіт. Вони з Мариною Порошенко разом придумували її образ на інавгурацію. Побачили в інтернеті мою роботу з каменем баламут і хотіли таку. Спершу відмовила, бо було мало часу. Тоді вже сказали, для кого це, і я погодилася. Довелося відкласти інші замовлення. Сукні не бачила, робила без примірки, на свій розсуд. Не знала, чи підійде, тому нікому не казала, чим займалася. Подивилася ранкову частину інавгурації, а увечері пішла святкувати річницю Студентського братства. Марина Анатоліївна наділа прикрасу під другий образ. Після інавгурації журналісти ходили до мене, як по святу воду. Друг казав, що ми з баламутами наробили біди на всю Україну. Колись про корал знали всі, а про цей камінь – ніхто. Після інавгурації хотіли лише його. Стільки замовлень отримала, що мені ті баламути в очах стояли. Але не пошкодувала. У нас із Мариною Порошенко склалися добрі стосунки.

Як з'являються ідеї прикрас?

– Якщо роблю під конкретну людину, то бачу, яка вона має бути. Часом це просто пошук гармонії. Викладаєш камінці, метал – і виходить те, що подобається тобі й іншим.

Які настанови маєте по життю?

– Ніколи не слід гнатися за багатством, бо завжди буде хтось, хто матиме кращу хату чи машину. Це не впливає на відчуття щастя. Але приємно не думати щодня про копійку – це певний ступінь свободи. Батьки навчили і з часом укріпилося, що треба поважати простих людей. Знаю таких багато. У них можна повчитися мудрості й інтелігентності. Намагаюся не брехати. У студентські роки на сповіді сказала, що маю гріх, бо дурю матір. Кажу, що обідала, а насправді – ні. Отець заспокоїв, що брехня заради спокою мами – це не гріх. Але стараюся, щоб мені не було соромно.

Як ви познайомилися з чоловіком?

– Маємо спільне захоплення – більярд. Там і зустрілися. Я прийшла в п'ятницю ввечері пограти, а він був там із нашим спільним другом. Усе закрутилося. Зустрічалися чотири роки. Коли зробив пропозицію, погодилася одразу. Запропонувала зіграти весілля навесні, коли буде гарна погода. А в жовтні сказала: "Треба раніше, бо вже Яремчика чекаємо". Весілля справили в лютому. Погода чудова була – сніг по коліна.

Складно жити під одним дахом двом творчим людям?

– Неважко. У чоловіка неймовірне почуття гумору, він чудовий батько. Часом діти ставлять незручні запитання, то я розгублююся і кажу, щоб ішли до тата. Бачу по Львову багато знакових робіт і пишаюся, що це зробив мій чоловік. Зараз почав ще ювелірництвом займатися. Була перша, кому показував роботи. Ціную це.

Найбільше сварилися під час ремонту. В нього художнє бачення, мусить усе виважити, виміряти і не йде в цьому на компроміс. А я вважаю, що ремонт має три стадії: хайтек, хай так і все одно як.

Які родинні традиції маєте?

– Їх багато, але головна – збиратися родиною на свята. Батьки у віці, то я як старша дитина приймаю всіх у себе. На це Різдво купили ширший стіл. Дочка має свою традицію – залишає Миколаю подарунок у відповідь. Це може бути щось намальоване чи зроблене її руками. Цьогоріч пекла тістечка.

Чи маєте оберіг, який завжди з вами?

– Оберегу не маю, але моя сакральна зона – це шия. Там щось мусить бути. Часто прикраси з мене знімають друзі. "Ти ще зробиш собі", – кажуть. Мені не шкода, я й справді ще зроблю.

"Роксоляна – відкрита, творча. І трудоголік неймовірний. Поєднує ділові, сімейні та романтичні риси – це фантастична енергія. Не збагну, звідки береться, але з неї аж перехлюпується", – каже про Роксоляну Шимчук її чоловік Мар'ян Шимчук, 46 років

У найстрашніші моменти не показує, що боїться

– Знаю Роксоляну Шимчук із буремних 1990-х, – каже співак 53-річний Андрій Хавунка. – Уперше побачилися на вечорницях Студентського братства, які я організовував. Здружилися. Молодша від мене, то я їй допомагав, учив, як поводитися з хлопцями. Юною була надзвичайно енергійна дівчина, гострий промінчик. Без неї братства не уявляю. Їздили з концертами на схід, агітували за про­українських депутатів. По селах можна було дістати тягла. Роксоляна ж у найстрашніші моменти тримала пафос, не показувала, що боїться. У ній є надійність, повага, сміливість, відчайдушність і чарівність.

Є момент, за який завжди дякуватиму їй. У мене був період, коли не мав, де жити. Вона з чоловіком прихистили на два роки. Мешкав у них безкоштовно. Покалічився на карате, то доглядала мене.

Зараз ви читаєте новину «Жінок ховали у шлюбній одежі». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 95
Голосування Яке місце посяде збірна України з футболу у відборі до Кубку світу-2022?
  • 1) перше
  • 2) друге
  • 3) третє
  • 4) четверте
  • 5) п'яте
Переглянути