Вертеп понад століття зберігався в маєтку Галаганів

Які різдвяні традиції залишаються спільними для християн упродовж століть

"Різдво – це сезон розпалення вогню гостинності в домі, добродушного вогню милосердя в серці", – казав американський письменник Вашингтон Ірвінґ про свято, яке, мабуть, найбільше об'єднує християн усього світу

 

Українські традиції Різдва мають з європейськими багато спільного. Скажімо, кутю й досі готують у Скандинавських країнах.

Наші предки святкували Різдво 12 днів до Водохреща, це був період колядувань. У давні часи колядою називали не тільки обрядові пісні про прославляння Ісуса, але і страви, частування гостей, вогонь, який запалювали в печі. А в болгар коладою називали колоду, яку спалювали на Різдво.

Різдво в епоху Середньовіччя, після падіння Римської імперії, від V ст. до кінця XV ст., було найдовше свято року. Від Святвечора 24 грудня до самого Водохреща 6 січня відпочивали, бо сільськогосподарська діяльність взимку практично припинялася. У домах бідноти, як і в багатих, готувалися до Різдва.

Будинок прикрашали гірляндами, для цього збирали рослини. Ще здавна кельтів приваблювали падуб, плющ і омела. Асоціювалися вони з родючістю та захищали від злих духів. Почесне місце у вітальні займав гігантський подвійний обруч з омели. Так стає зрозумілим, чому виникла традиція парам цілуватися під омелою. Ще однією особливістю різдвяних будинків було святкове поліно. Пов'язано це з язичницькими обрядами. Люди вірили, що воно відганяє нечисту силу. Частину стовбура дерева клали у вогнище й усі 12 днів свята палили його. Попіл зберігали до наступного року.

Різдво – це святкування народження Ісуса Христа. Отож відвідування церкви було обов'язкове. Місцеві храми все робили для того, щоб служба була гідна цієї нагоди. Відкривали позолочені вівтарні образи. Хор додавав пісні та динамічні діалоги, відомі як тропи. Тоді ж виникла традиція для гри в різдвяних виставах запрошувати ораторів та акторів. Із часом це перетворилося на справжнє театральне дійство з костюмами та живими тваринами.

Подарунки родині та друзям робили з посиланням на три дари волхвів, коли ті відвідали Ісуса у Вифлеємі. Для багатих нормою було дарувати вишуканий одяг і прикраси. А для менш забезпечених радістю була смачніша, ніж зазвичай, їжа. Також вони були раді в'язці дров або дерев'яним іграшкам.

Часто деякі пани на Різдво чекали від кріпаків хліб, яйця і курку. Інші поміщики, навпаки, дарували їм одяг або провізію.

У середньовіччі, так само, як тепер, важливою частиною Різдва була їжа. Багатії повинні були обов'язково пригостити гостей м'ясом – пропонували смаженого павича, лебедя чи кабана, або навіть лосося та устриці. Десерти нагадували сучасні – горіхи, апельсини, тістечка, заварні креми, інжир, фініки. А з випивки – підсолоджене чи приправлене спеціями вино, сидр та ель. Серед розваг – музика, виступи акробатів і блазнів, влаштовані мандрівними менестрелями п'єси.

Але ж вечірки могли вийти з-під контролю. Тож збереглися записи, де згадується, як доплачували сторожам за те, щоб стежили уважно за майном і щоб його не зіпсували під час 12-денного святкування. Це стосувалося насамперед тих вечірок, що відбувалися напередодні 6 січня й були відомі як Дванадцята ніч. "Між Різдвом та Новим роком роздумливі дні вже позбавили багатьох розуму", – жартував німецький письменник Йоахім Рінґельнац.

У бідних розваги були скромніші – карти, кості, колядки, гра на музичних інструментах, настільні ігри, читання народних казок і традиційні забавки. Як, скажімо, гра в короля свята: тільки-но хтось знаходив біб у спеціально підготованій хлібині чи торті, всі інші повинні були повторювати за "королем" усе, що він скаже.

Влаштовували безкоштовні публічні розваги – лялькові вистави, пантоміми та конкурси. Були і професійні артисти, вони виступали по домівках за невелику плату чи їжу.

Ще одна середньовічна традиція, яка існує і в наші часи, – допомога нужденним. Бідним часто роздавали залишки обіду в маєтку. Бувало, що декого запрошували на саму трапезу, наприклад панських кріпаків.

Святкування Різдва під час правління королеви Вікторії, з 1837-го до 1901-го, подарувало християнам нові традиції. Вікторіанці зробили все, щоб середньовічні елементи – різдвяна ранкова церковна служба, бенкети, ігри, подарунки та пантоміми – продовжували залишатися серед найважливіших заходів святкового сезону.

Принц-консорт Альберт Саксен-Кобург-Готський (1819–1861) був чоловік королеви Вікторії. Саме він 1841 року запровадив у Великій Британії традицію прикрашати різдвяну ялинку, яка незабаром поширилася з міських площ на вітальні Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії. На гілки вішали подарунки – іграшки, солодощі, обереги, цукати, їх роздавали гостям. Омела залишалася важливим елементом свята.

Колядки співали родиною у вітальні чи невеликими групами за межами своїх будинків. Була й визначена нагорода за колядування – келих пуншу або гарячий пиріг.

Першу книжку колядок видали 1521 року, й саме вікторіанці поширили цю традицію повсюдно. Вони не лише збирали давно забуті колядки, але й додавали свої власні до нещодавно виданих антологій.

1840-го випустили першу в історії поштову марку – "Чорне пенні". А згодом виникла традиція надсилати різдвяні листівки друзям і далеким родичам. Мали різні форми та розмір, були літографовані й розфарбовані вручну, часто прикрашені стрічками та мереживом. На картках зображували різноманітні сюжети, але найчастіше це були засніжені сцени, що відображали суворі зими в Англії 1830–1840 років.

Щодо найпершої листівки на Різдво, то 1843-го британський громадський діяч Генрі Коул замовив її художнику Джону Калькотту Горслі. Розіслав друзям, а залишки роздав усім охочим. На ній були зображені бідняки, які отримують їжу й одяг, а в центрі картки – члени щасливої родини, які сидять обійнявшись, п'ють вино й радіють святу. Сюжет одразу викликав критику, оскільки вино на ній пили навіть діти.

"Благословенного Вам Різдва і щасливого Нового року", – було надруковано на першій різдвяній листівці. Наступного року Генрі Коул не надіслав жодної листівки, проте цей звичай незабаром став популярним.

У магазинах того часу був величезний асортимент подарунків, ними прикрашали вікна, щоб привабити покупців. Також розсилали каталоги для тих, хто не відвідував їх особисто. З'явились у продажу іграшки масового виробництва, імпортовані з Німеччини та Нідерландів. Це вже не були прості вироби з дерева. Завдяки мініатюрним механізмам потяги їздили, а ляльки ходили.

Вручати подарунки почали переважно на Різдво чи Святвечір. 26 грудня стало днем подарунків у Британії, коли роботодавці традиційно обдаровували працівників.

Усі вікторіанські різдвяні заходи описували письменники того періоду. Але навряд чи хтось зробив це краще за Чарльза Дікенса. Його казка "Різдвяна пісня у прозі, або Різдвяне оповідання з привидами", в якій розповідається про старого скнару Ебенезера Скруджа, стала невіддільною частиною Різдва з самого моменту її публікації 1843-го.

Тепер щодо символів Різдва. Зупинімося на двох із них. В українців ритуальним атрибутом був сніп соломи – дідух. Ставили його на покуті для добробуту й хорошого врожаю в новому році. Згідно з легендою, у стайні, де народився Ісус Христос, було холодно. Йосип побачив у стіні шпарину, яку затулив снопом, і у приміщенні стало тепліше. Цей його вчинок і створив звичай застеляти на Різдво сіном підлогу хати, а на чільному місці ставити дідух. Слово походить зі старослов'янської і означає "дух предків", адже Різдво – ще й час поминання померлих. Також головний різдвяний оберіг називали дідом, колядником, колядою, снопом-раєм.

 

Виготовляли дідух усією сім'єю з необмолочених колосків жита, вівса, пшениці. Зв'язували по сім колосків, ця цифра символізує родину, сім поколінь і днів тижня. Потім сплітали в особливу форму, прикрашали сухоцвітами, ягодами калини та стрічками. Дідух міг мати три, п'ять чи сім ніг – залежно від кількості колосків.

Заносили його в хату з першою різдвяною зіркою і приказували: "Дідух – до хати, біда – з хати". Після свята дідух іще довго зберігали в оселі, він стояв під іконами до самого Водохреща. Після чого його обмолочували, зерно висівали, а солому спалювали на дорозі.

Ще один символ – вертеп. Згідно з тлумачним словником, слово "вертеп" прийшло зі старослов'янської мови й означає "печеру", "непрохідну ущелину" або "старовинний ляльковий театр". У день Різдва ще в XVII ст. збиралися разом школярі, міщани та церковні співаки й носили від хати до хати саме ляльковий театр – вертеп. Проте тільки з другої половини XVIII ст. до нас дійшли безпосередньо тексти вертепної драми, бо слова вертепу знали напам'ять усі – бурсаки, дяки, співаки, кожен містянин. Їх передавали з уст в уста.

Спочатку вертеп був театральною ляльковою постановкою. Згодом дійство почало розгортатися на вулиці – й це став справжній вуличний театр. Лялькову виставу поєднували з грою акторів, а іноді зводили виключно до акторської гри. Сюжет містив релігійну частину та побутову, були сцени історичних подій.

В Україні перші вертепні драми стали популярними на початку XVII ст. після Берестейської унії, за часів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. То був час розділення церкви на греко-католицьку та православну. Духовенство таким чином намагалося поширювати православ'я популярними методами. Водночас це було регламентоване й контрольоване священниками виконання "канонічних" колядок, дотримання і популяризація традицій. Частину сценарію вертепу укладали священники. Вертеп був однією з найулюбленіших розваг часів Гетьманщини.

Щодо української культурної традиції загалом – вертеп був поширений у Західному, Центральному та Північному регіонах України. Зберігся він і донині.

Найстаріший із відомих нині в Україні – Сокиринський, або ж Галаганівський, вертеп. 1770-го в селі Сокиринці на Полтавщині, в маєтку поміщиків Галаганів, бурсаки Києво-Могилянської академії вперше показали вертепну виставу. Господар маєтку, прилуцький полковник Григорій Гнатович Галаган і його гості були в захваті та щедро віддячили акторам. Тоді останні подарували Галаганам текст до вистави й також вертепну скриню з ляльками. Місцевому церковному хору передали музичні ноти.

Цей вертеп понад століття зберігався в маєтку Галаганів. Текст вистави надрукували 1882-го у виданні "Київська старовина" й набагато пізніше у книжці Євгена Марковського "Український Вертеп. Розвідки й тексти" (1929).

У травні 1929-го копії експонатів Сокиринського вертепу демонстрували з успіхом на виставці лялькового театру у Празі. Двоярусну скриню та 35 ляльок виконано з дерева, крім Діви Марії, їхні обличчя ретельно вирізьблено та розмальовано відповідними фарбами. Рухаються персонажі по прорізах у підлозі, вкритій заячим хутром, за допомогою прикріплених до них знизу дротів. Костюми розшито золотом. Лялька Царя Ірода – вдягнена в золотий парчевий підрясник і червону ризу, оторочену золотим галуном. Голова з дерев'яною золоченою короною тримається на нитці, щоб у потрібний момент, коли Смерть змахне косою, вона впала.

Сьогодні ці експонати зберігаються в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України в Києві.

Вертеп, шопка, Вифлеєм, батлейка – різні назви одного різдвяного дійства. У вертепі завжди присутній традиційний набір персонажів: Цар Ірод із солдатами, три мудреці, які принесли дари немовляті, пастухи, які перші дізналися про народження Ісуса, а також Ангел, Чорт і Жид.

У першій частині вертепної драми спостерігаємо біблійний сюжет народження Христа: Ангел сповіщає новину пастухам про народження сина Божого, пастушки йдуть вклонитися йому, а три царі підносять дари. У той час Цар Ірод наказує своїм солдатам знищити немовлят. В результаті Смерть стинає йому голову, Чорт забирає в пекло його душу.

Друга традиційна частина вертепу – це спів колядок, віршовані привітання господарям і глядачам, з побажаннями миру, здоров'я та процвітання в новому році. Потім господарі пригощають артистів, дають гроші й запрошують вертеп відвідати їх наступного року.

Щодо радянських часів – і саме Різдво, і вертеп суворо забороняли. Цього дня всі мали йти на роботу. Колядників виловлювала міліція. Усе було спрямовано на знищення традицій і національної ідентичності.

×