"Як ви живете там, де щохвилини можете померти?"

Що про Україну говорять у Північній Європі

– Тільки-но війна закінчиться, ми з чоловіком поїдемо з України. Не заради себе, а заради дитини. Не хочу, щоб вона жила у країні, де завжди йтиме війна, – говорить Алла. Вона огрядна молода жінка віком до 30 років, носить окуляри. Корінна киянка. Із донькою, 5-річною Кариною, їде до рідної сестри в польське місто Лодзь. Та із сім'єю живе там більш як 10 років. Сидимо у тримісному купе пасажирського потяга Київ – Варшава

 

Окрім Алли, з нами подорожує Людмила з Черкас. Їй за 50, живе та працює в Польщі шість років. Жінка пишної статури, білявка, зі стрижкою каре.

– А ми з чоловіком, навпаки, тільки мріємо швидше повернутися додому, – зітхає у відповідь до Алли. – Поїхали з ним у Польщу заробити спершу на машину, далі на ремонт, бізнес, а потім почалася війна. Куди повертатися? Хоча чоловік спершу хотів, але я стримала. І добре зробила, бо не знати, чи був би ще живий, чи ні.

Кілька годин дороги обговорюємо з жінками життя українців за кордоном. Людмила каже, що найбільше в Польщі їй не подобається ситуація з медициною.

– Недавно сімейна дала мені направлення до ендокринолога. У мене проблеми з гормонами, жене вагу, тому я така товстенька. Я знала, що в Польщі проблема із записом до вузькопрофільних спеціалістів. Черги треба чекати по кілька місяців. Але це була вершина. Знаєте, на коли можна було записатися до ендокринолога? Через два роки. 2026-го! Та вже вмерти можна до того часу!

Або як вони по швидкій приймають, – продовжує Людмила. – Почнемо з того, що швидка в Польщі ніколи не приїде на температуру 40 градусів. То для них не проблема. Кажуть: пийте парацетамол і багато води. Хіба інфаркт хапатиме, то тоді, може, хтось і приїде. Так от, у чоловіка сталося запалення ока. Набрякло, почервоніло, нічого не бачить. Їдемо в лікарню, він за кермом, одним оком якось дивиться… І що ви думаєте? Його навіть не при­й­няли у відділенні швидкої, уявляєте? Кажуть, відпочивайте, мине. Але, як хочете допомогу, ідіть до приватного. Пішли до приватного – що робити? 200 злотих за прийом (2 тис. грн. – Країна), ще 200 – на антибіотик. Без рецепта лікаря в Польщі ніколи в житті антибіотика не продадуть. Так ми лікували око за 5 тисяч гривень. Та якби були вдома в себе в Черкасах, ми цю проблему за 5 хвилин вирішили б! І обійшлося б нам це в максимум тисячу гривень. Тому ні, тільки-но війна закінчується, ми за вєщі – й додому, в Україну, – запевняє Людмила, відсьорбуючи чорний чай із чебрецем.

На залізничній станції Варшава – Всходня, куди прибувають усі потяги з Києва, помічаю українську співачку Настю Каменських. Лівою рукою вона підтримує величезну валізу розміру XL на коліщатах. Зверху на валізі ще одна ручної поклажі французького бренду Louis Vuitton. Правою рукою співачка тримає мобільний, надиктовуючи голосове повідомлення. Одягнута в чорну спортивну жилетку, такого ж кольору лосини, на ногах – білі кросівки. Кучеряве волосся зібране в пучок.

За 20 хв. перебування на вокзалі Настя нікому не відмовляє у спільному селфі, хоча помітно, що поспішає та має втомлений вигляд.

Мета моєї поїздки – робоче відрядження на зустріч міністрів оборони країн НАТО в бельгійській столиці Брюссель. Долітаю туди прямим рейсом із Варшави.

Після першого робочого дня у штаб-квартирі НАТО йду дивитися вечірнє місто. Незважаючи на робочий день, у центрі Брюсселя повно люду. Особливо китайських туристів. Ламаною англійською вони скуповують на подарунки бельгійські цукерки та шоколад. Наприклад, за 10 євро (450 грн. – Країна) можна купити п'ять стограмових бельгійських шоколадок або стільки ж двохсотграмових коробок із цукерками. Китайці купують бельгійські ласощі пакетами на 50 євро кожен.

Тим часом у Києві розпочинається майже вже щовечірня повітряна тривога. Українську столицю атакують невідомі дрони. Через це припиняють концерт українського співака Святослава Вакарчука. Звісно, в Брюсселі про це навіть і не здогадуються, крім мене. Війна звідси за цілих 2 тис. км.

Наступного дня після роботи їду в бельгійське місто Брюгге. Квиток в один бік на приміському потягу за годину дороги коштує 9 євро (405 грн. – Країна).

Брюгге відоме численними каналами, вулицями, викладеними бруківкою, та середньовічними будинками. Тут розташований порт Зебрюгге – важливий європейський центр риболовлі й торгівлі.

На центральній площі міста біля ратуші XIV ст. майорить великий синьо-жовтий прапор.

 

Неподалік площі бачу вафельний бар, на вході якого написано: акція – бельгійська вафля і кава за 5 євро.

Запитую у продавця, які саме вафлі підпадають під цю акцію.

– Без начинки, проста, – відповідає той англійською.

– Тоді беру. Карта, – відповідаю йому.

– Пожалуйста, – каже чоловік, підсовуючи термінал, де написано російською: "Терминал готов к оплате".

– Не буду брати, – говорю чоловіку зі здивованими очима. Я впевнена, що переді мною росіянин.

– Ви подумали, що я з Росії? – сміється той. – Побачив це у вашому погляді. Я з України, родом із Чернігова. Просто спілкуюся російською з нашими. Але знаю, що наші російської за кордоном не терплять, навіть якщо самі російськомовні.

– Угу, – киваю ствердно й запитую, чи давно живе в Бельгії.

– Від початку війни. Повертатися не планую. По-перше, звик, по-друге – робота й безпечно. Своїм допомагаю в Чернігові. Усе, оплата пройшла, очікуйте на замовлення. Вибачте, тут уже черга.

За кілька годин прогулянки повертаюся з Брюгге до Брюсселя, там пересідаю на автобус і на кілька днів їду до столиці Нідерландів Амстердама. Дорога займає неповні 3 год. на комфортабельному автобусі з безкоштовним інтернетом.

До Амстердама прибуваю близько 22:00. У місті холодний пронизливий вітер, тому вирішую дістатися до готелю на таксі. Тим паче, що він аж на протилежному кінці міста – за 30 км від вокзалу. Таксі коштує 47 євро – 2115 грн на українські гроші. Шалені ціни як для України, проте відносно недорого для Нідерландів. Інші перевізники таксі за цю дистанцію просять не менш як 80 євро – 3600 грн. На громадському транспорті слід робити щонайменше три пересадки. А враховуючи пізню годину й незнання міста, дісталася б до готелю хіба що до опівночі.

За кілометрів 10 до місця призначення таксист розуміє, що помилився із замовленням. Англійської не знає, говорить до мене нідерландською.

– Я взагалі нічого не розумію, – відповідаю йому англійською, паралельно дивлячись на карту маршруту в мобільному додатку таксі. Начебто рухаємося в бік готелю, тому полегшено видихаю. Але ненадовго.

У готелі на ресепшені виявляється, що я загубила свою платіжну єврову карту. З мене буквально сходить кілька потів одночасно, через стрес не чую жодного слова від адміністратора готелю. Тремтячими руками заходжу в мобільний банкінг, подумки прощаючись з усіма грошима, які були на карті.

 

Кілька секунд тягнуться вічність. Але кошти на місці, тому одразу блокую платіжну карту. Наступні дні перебування в Амстердамі розраховуюся гривневою.

Амстердам – єдине місто в Нідерландах, де легалізовано канабіс. Тому центральні вулиці просто просякнуті запахом трави. Таке враження, що її курять усі, крім мене. А особливо туристи. Канабіс тут можна купити у спеціальних магазинах, які називаються coffeeshops. За раз можна купити до 5 г. Це обі­йдеться щонайменше 30 євро. Потрібен лише паспорт, що підтверджує повноліття.

Окрім чистого канабісу, в coffeeshops продають печиво з травою, шоколадний брауні й льодяники. Останні коштують по 2 євро за штуку, печиво чи брауні – від 5 євро, залежно від дози вмісту марихуани.

Як сувенір купую брауні за 10 євро, який підходить на компанію з чотирьох осіб. Він у заводській упакові, тому дозволений для перевезення в багажі через кордони. Уже в Києві куштуємо брауні з друзями, ніхто з нас не відчув жодного ефекту, крім міцного сну.

Хлопець, що продав його мені, 15 хв. розпитував про життя в Києві й чому я там залишаюся.

– Бо там мій дім, сім'я, робота, житло врешті-решт, – намагаюся пояснити.

– Вибачте, але не можу зрозуміти, як ви живете там, де щохвилини можете загинути?

На це запитання відповіді в мене немає.

Окрім марихуани, в Амстердамі легалізовано ще й проституцію. Із настанням сутінків голі та напівголі повії на височенних підборах виходять до великих скляних вікон центральних будівель знаменитого кварталу Червоних ліхтарів. Назва така, бо вікна мають червоні штори, ще й підсвічуються таким самим світлом.

Повії різного віку, але переважно до 35 років, різної статури. Усі мають яскравий макіяж, розпущене волосся. Хтось із них сидить на стільці, інші закликають клієнтів під гучну танцювальну музику. Базова такса – від 100 євро за 15–20 хв. Фотографувати чи знімати на відео дівчат у вікнах суворо ­заборонено. Проте ­крадькома дістаю телефон і намагаюся ­сфотографувати хоча б одну з них. Однак жінки гучно стукають по склу в мій бік. Тому більше не ризикую.

– Заходьте на виставу. Ви звідки? – припрошує чоловік років сорока в чорному класичному костюмі з метеликом. Це хостес у театрі живого сексу. Вхід коштує майже 100 євро, в ціну квитка входить алкогольний коктейль.

– З Києва, – відповідаю йому.

– О, ми сусіди, бо я з Румунії. Слухайте, у вас справді така жахлива ситуація, як про неї говорять по телевізору?

 

Відповідаю, що так. Розповідаю про постійні обстріли прифронтових міст і сіл, а тилові міста щоночі тероризують десятками ударних дронів. Приблизно раз на місяць летить понад сотню ракет.

– Ось Трамп стане президентом – війна затихне, – розмірковує чоловік. – Затихне, але не закінчиться, доки живий Путін і ці його божевільні пенсіонери. Втішає, що їм уже за 70, а не за 40. Іще кілька років – і підуть туди, куди й інші комуністи. Як наш Чаушеску колись (Ніколае Чаушеску – генеральний секретар ЦК Румунської комуністичної партії 1965–1989 років. Його правління закінчилося революцією, а самого Чаушеску розстріляли разом із дружиною 25 грудня 1989 року за вироком трибуналу. – Країна). Ми вас підтримуємо, ви хоробрі та витривалі. Не знаю, яка ще нація в Європі так довго жила б у цьому жаху.

Під час виселення з готелю в Амстердамі, де провела три доби, на ресепшені помічаю невеликий український прапор. Адміністратор каже, що це знак підтримки України, й додає, що на початку вторгнення прихистив у готелі 40 українців. Деякі українки залишилися тут працювати.

З Амстердама мене чекає довга дорога додому. Спершу прямим потягом доїжджаю до Брюсселя. Це 2,5 год. дороги, далі сідаю на літак і перелітаю до Варшави. Це 2 год. льоту. Із Варшави за 3 год. на місцевому Інтерсіті доїжджаю до прикордонного міста Холм. Звідси вже прямий нічний потяг до Києва.

За 5 хв. до прибуття на Центральний вокзал міста починає лунати сигнал повітряної тривоги. У більшості пасажирів вагона спрацьовує телефонне сповіщення.

– О, ласкаво просимо додому, називається, – каже одна пасажирка, виходячи з вагона. – Сирени зустрічають нас замість чоловіків із квітами.

×