Дарія Гусяк організовувала криївки для головного командира Української повстанської армії
Батько був заможний, купляв україномовні газети. Пам'ятаю, як читав "Новий час". Сусіди приходили слухати. Роздумували, що буде далі з Україною. 1932‑го відбулися судові процеси над діячами ОУН Василем Біласом і Дмитром Данилишиним. Вони були нашими родичами, страчені того ж року поляками. Усі про це говорили. Ця історія сколихнула мене. Тоді був мій перший протест. Разом із товаришками у школі зняли портрети польських президентів Юзефа Пілсудського й Ігнація Мосьціцького. Викололи їм очі й поставили під стіл. Ніхто з однокласників нас не видав.
У стодолі батько зробив криївку і переховував хлопців-націоналістів. У гуртках "Сільський господар", у хорі "Просвіти" настрої були патріотичні. Вони висіли в повітрі. Я підозрювала, що старша сестра Олександра працює в ОУН. Але цього звісно ніхто не говорив. На те й підпілля, що навіть найближчі не знають – чим ти займаєшся.
Хлопцям, що переховувалися у нас, потрібна була зустріч із колегами із сусіднього села. Я організувала її. Так почалася моя робота.
Тато став сільським головою. Із райцентру Дрогобич до нього приїжджав якийсь москаль контролювати роботу й обстановку. Батько приймав його вдома, ставив щось на стіл їсти і частував горілкою. Поставив два келішки (чарки. – Країна). Він і каже батькові: "Юрій Алєксєєвіч, а дайтє вєрьовку". "Для чого?" – питаємо. "А штоб я етого вашого кєлішка нє проглотіл". Москалі пили горілку гранчаками. У гранчаку 250 грамів. У нас заведено келішками – там 20 грамів. На весіллі досить було півлітра горілки, щоб усіх почастувати.
У селі вбили повстанця. До тата звернулися родичі, щоб дав воза – доправити небіжчика додому. Навіть думки не було, щоб не дати. Постелив на фіру трохи соломи, аби не на голі дошки тіло класти, і дав власного воза. А за деякий час по тата прийшли. Сусіди заявили, що бачили, як зі стодоли ми вивозили прикриту соломою підводу зброї. Батька забрали, а я втекла у ліс. Відтоді вдома бувала рідко.
Раніше до нас на переговори з хлопцями у стодолі приїжджали Марта Пашковська і Ольга Ільків – зв'язкові Романа Шухевича. І ось у лісі на зібранні знову зустрілася з Ольгою. Вона розпитала, як живу. Кажу, батька вивезли, я переховуюся, мама – в небезпеці. Вона вернулася до Княгинич Рогатинського району на Франківщині, якраз тоді тримала там хату і переховувала в ній командира (разом із Любомиром Полюгою і Катериною Зарицькою. – Країна). Все розповіла. Порадилися з командиром, і Ольга знову приїхала на Львівщину. Запропонувала нам із мамою робити таку ж хату для командира десь тут. Ми погодилися.
Зібрали речі, продали корову, поїхали від села до села розвідувати обстановку. У Городоцькому районі, тоді – Комарнянський, у селі Грімне знайшли напівпорожню плебанію (хата для священика. – Країна). Пішли до священика, сільради. Представилися переселенцями з Польщі й попросили надати нам цю хату. Не відмовили. Ольга забезпечила фальшивими документами. Я і мама лишалися дочкою і матір'ю, а Марта Пашковська була ніби племінниця мами, сирота. Так утрьох жили.
Оглянути хату приїхала Катерина Зарицька. Їй сподобалося. Гроші на ремонт житла і харчування давали підпільники, фінансами завідувала Марта. Ми ж мали швейну машинку і для людського ока ніби заробляли тим, що шили. Насправді, шили хіба священику. Замовлень від людей старалися не брати, бо часу не мали. Була ще й організаційна робота.
Уночі хлопці, яких ніхто із сусідів не бачив, копали яму посеред хати. Ми з Мартою носили глину. Як тільки викопали криївку, попередню хату Шухевича виявили. Він мусив тікати.
Криївка – це яма, де могли сховатися троє людей. Можна було лише сидіти. Без світла. Насправді, командир і його охоронці були весь день у кімнаті. У криївку спускалися, коли з'являвся хтось чужий.
Шухевич прийшов уночі восени 1947 року, я спала. Був у нас кілька днів. Не красень, але симпатичний. Невисокий. Видно було, що людина інтелігентна. Був дуже засмучений. Тоді якраз багато наших арештували. Але любив гумор, жартував. Розповідав анекдоти і сміявся, коли їх розказували його охоронці. Співав із хлопцями.
Ходив по хаті і щось думав. Мама якраз гречку перебирала. Він брав на долоню пучок зерняток і гриз, як насіння соняшника. Видно, його це заспокоювало.
Їли всі разом – зупу, картоплю, вареники. Шухевичу, за порадою лікаря, щодня треба було з'їдати яблуко. Ніколи не брав собі, доки не переконався, що інші теж мають по яблуку.
Якось узяв Марту і без охорони пішли в ліс. Бо час не терпів, а охоронці "Левко" і "Зенко" ще не вернулись із завдання. Командир назад не прийшов – відбув у Львів. Там перебував у підпільних хатах, лікувався. Мав ревматизм. Можливо, від частого перебування у криївках – у землі, в лісах.
З нами лишилися охоронці. Ми вивчали англійську, вони завжди щось читали. Але хтось доніс дільничному. Якось він без стуку зайшов у хату тими дверима, якими ходив тільки священик. Але той – інтелігентний і завжди стукав. А дільничний зайшов без попередження й побачив двох чоловіків. Вояки давай стріляти і втекли в ліс. Ми мали тікати теж.
Добігли до поля. Там чоловік гній скидав із саней. Був березень 1948-го. Ми допомогли йому, взяли сани, доїхали до лісу. Довго потім переховувалися в різних хатах, доки перевели нас до Львова. Мамі зв'язкові допомогли влаштуватися домогосподаркою у священика далеко в карпатському селі. А я у Львові займалася організаційною роботою. Знов зустріла Шухевича. Допомагала – разом із Галиною Дидик, його довіреною особою – облаштувати ще одну хату, на Білогорщі (колишнє село, включене у Залізничний район Львова 1978 року. – Країна).
Це помешкання винаймали у вчительки Анни Конюшик. Вона жила навпроти школи, займала другий поверх, а для штаб-квартири був перший. Галина Дидик була ніби домогосподаркою в неї. Командир там жив довго. Допомагав у господарстві – розпалював піч, чистив картоплю.
Діти для Шухевича – то буда велика радість. Коли на перервах вони висипалися у двір школи, він підходив до вікна і спостерігав за ними. Згодом дав їм імена і розповідав нам, хто кого сьогодні побив, кого у школі не було, як вони на ковзанці каталися. Якось Анна привела дівчинку, дочку завуча. Мала так прив'язалася до Шухевича, що просила ще і ще привести її до того дяді. Він учив її танцювати. Дівчинки не боялися. Якби комусь розказала, то ніхто б не повірив. Була надто малою. З вчителькою Анною домовилися, що нікому не розповідатиме, хто гостює у її домогосподарки.
Час командира був розписаний по хвилинах. Читав, молився, писав, мав зустрічі. Ніколи не сидів без діла.
Я мешкала в різних хатах. Ходила на зустрічі, передавала інформацію. Робила фальшиві документи для наших. Мені привозили чужі паспорти. Чиї – не знаю. Акуратно відривала фотографію і клеїла нову. Виготовляла штампи й так набивала на фото, щоб ідеально зійшлося з частиною штампа на папері. Їздила в Раву-Руську навчати цього ремесла наших хлопців.
На Великдень 1948 року мене, Марту Пашківську, Галину Дидик запросили в ліс на частування. Люди із села позносили свяченого – хто що міг. Шухевич зі свяченим яйцем обійшов кожного, усім бажав здоров'я і сили. Потім ми склали присягу йому. Клали руки на зброю і повторювали рядки за ним.
Помітила, що у Львові за мною стежать. Прийшла на Білогорщу, кажу командиру. Він відповів: "Підіть ще на одну зустріч і тікайте зі Львова". Куди тікати – я мала придумати сама.
Навіть охорона Шухевича не знала, хто він. Зверталися до нього: "Друже провідник". На людях: "Пане". Охоронець "Зенко" (Михайло Зенко. – Країна) п'ять років був із ним і не здогадувався. Якось Шухевич ішов із "Зенком" по Скнилові вночі. Раптом засвітили прожектори. Хлопці впали на землю. "Зенко" питає: "Друже провідник, як гадаєте, а наш головний командир в Україні чи десь за кордоном?" "В Україні, а де ще йому бути", – відповів Шухевич.
Командир наставляв воїнів: "Моліться. Бо молитва іноді сильніша за зброю". На грудях носив медальйон Матері Божої. Два рази він був на морі в Одесі разом із Галиною Дидик. Йому слід було лікувати суглоби. Другого разу 1949 року згубив у піску медальйон. Шукали, але не знайшли. "То вже кінець", – сказав Шухевич. Через рік його вбили.
Мене затримали 2 березня 1950 року. Я знала, що стежать. То тіні за деревами бачила, то дівчинка підозріла сиділа на сходах тієї хати, куди я мала прийти. Я уже мала рушати зі Львова. Вирішила трохи покружляти вулицями, щоб заплутати тих, хто за мною стежить. Вийшла з трамваю на зупинці Чупринки. Раз оглянулася – нікого, другий – нікого. Раптом чую кроки. Оглядаюся, але вже пізно, вони біля мене. Хапаюся за пістолет, але не встигаю витягти. Двоє у цивільному схопили мене. Скрутили руки, посадили у "бобик".
У тюрмі затискали руки у дверях, припікали папіроси до носа й нігтів. Аж нігті злізли. Відрізали косу. Коліно били поліном, що воно зчорніло, як гниле яблуко. І весь час одне питання: де Шухевич? Коли били кулаком в обличчя, то в очах блимали іскри.
За стіною сильно били маму – аби я зізналася. Приводили її до мене тричі, щоб бачила скривавленою. Я мовчала. Від побоїв почалися галюцинації. Від кожного звуку чула крик мами. Уже раділа, бо гадала, що збожеволію і це все закінчиться. Але галюцинації минули.
Підсадили в камеру дівчину, що представилася нашою. Була ніби теж побитою. Казала, має можливість передати записку на волю. Так хотіла вивідати в мене інформацію. Мені ж підсипали якихось порошків для галюцинацій. Гадаю, я нічого не видала. Але щоб другий раз не ризикувати, таки передала записку в Білогорщу. У зовсім іншу хату – до брата Анни Конюшик. Написала, що мене тримають на Лонцького. Інформацію передали б в хату Анни. Але план не вийшов. Криївку на Білогорщі накрили (НКВДисти били родичів Анни Конюшик і показували фото трьох зв'язкових Шухевича. Її брат Данило впізнав Галину Дидик і сказав, де вона живе. У хаті Анни Конюшик викрили й убили Романа Шухевича. – Країна).
У тюрмі були дуже цікаві люди. Японський шпигун умів так перестукуватися по зв'язку, що то звучало як музика. Наприкінці строку сиділа з дисидентами – Іриною Калинець, Стефою Шабатурою, Надією Світличною. На волю навіть не хотіла. Мене там ніхто вже не чекав. Останні два роки можна було звільнитися під амністію – я відмовилася.
1 
1
Коментарі