ЗА 10 ХВИЛИН НА БАЗАРІ ПРОДАЛИ 15 ТИСЯЧ ВІНИКІВ
ВІНИКИ НА ДЕРЕВАХ ПРИ ДОРОЗІ. Такий вигляд має село Чемерпіль, розташоване на лівому березі річки Південний Буг, за 40 км від райцентру Гайворон Кіровоградської області.
Тут живе 681 людина. Більшість плетуть віники. Останні 15 років вішають їх на дерева. Це означає, що господарі торгують цим товаром. Щотижня за ним приїздить до восьми мікроавтобусів оптовиків з України та сусідніх країн.
– З 2010 року в селі бебі-бум. Молодьож перестала тікати. Поняла, що можна заробити копійку, не виходя з дому, – говорить 56-річний Валерій Рубіжевич, колишній сільський голова.
Витирає запилене обличчя внутрішнім боком куртки. Хвилину тому на саморобному станку "їжачку" від зерна та листя молотив стебла сорго, з якого роблять віники.
– Наші люди чорні й темні ходять через просо (просом тут називають сорго. – "Країна"). Віники – основний заробіток. Син Альошка робив у міліції в Києві. Кинув усе, приїхав сюди. Зараз із невісточкою засіваємо соргом 7 гектарів паю. Роботу маємо на весь рік.
Двір поділений навпіл. Подвір'я біля новозведеного будинку вилите бетоном, декороване тротуарною плиткою. За ним тримають понад 10 свиней і птицю. Ті перебирають мерзлі буряки й порпаються в сухому опалому листі.
– Відходів від сорго нема. Листя віддаємо сусідам, які тримають трьох корів. Зерно їсть птиця і свині. Інші люди й насіння продають – за тонну беруть 4 тисячі гривень. Додають у корм для декоративних птахів або в комбікорм. Воно багате протеїнами, того й дороге, – господар іде до великої бочки на відкритому вогні – варить просо. Підкладає тонке гілля сухої яблуні. Звареним зерном годує свиней.
Згадує, як у селі вирощували просо на городах. Сіяли, сапали, жали серпами. За день кожен мав зробити 100 віників у колгоспі.
– Коли 1996-го розпадалися колгоспи, позабирали свої паї й самі почали засівати просом. Їздили торгувати Україною. Пізніше нас уже знали по всьому колишньому Союзу. Об'їздили Білорусь, Росію. Навіть чорний анекдот є: "Знайшли неопознаний труп. Медексперт робить вскритіє. Каже санітарці: пиши – чемерполянин. Та питає: по чому оприділили? – А в нього замість мозгів – просо".
51-РІЧНА ТЕТЯНА, ДРУЖИНА ВАЛЕРІЯ РУБІЖЕВИЧА, ЗАПРОШУЄ ДО БУДИНКУ. Всередині облаштований санвузол. Біля комп'ютера складені стоси паперів. Чоловік пише дві книжки – історію села та історію Другої світової війни, пов'язану з Чемерполем. Досліджує родоводи.
– Вісім років тому жили у квартирі. Затісно стало, ніде розвернутися. Тримали трьох биків, корову, 20 свиней. Від безвиході ще й віники сіяли. Хотіли дітям дати вищу освіту. Хоча тут третина має по два дипломи, а віники в'яжуть, – каже Валерій Рубіжевич.
Іде в літню кухню, де крутить віники. Називає її офісом. Стіни поклеєні шпалерами. Навпроти саморобного станка – невеликий телевізор, під'єднана супутникова антена. Вмикає передачу про життя гіпопотамів. Палить у грубі дровами. Поряд, на кришці казану, сушиться гарбузове насіння.
– За день устигаю накрутити до 100 віників. На ранок можуть приїхати оптовики й забрати. А я маю тисячу в кишені.
Після роботи господар іде до будинку, у ванній миє з милом брудні руки. Просить дружину приготувати чай і бутерброди.
– У нас ранок починається з кружки гарячого чаю та інтернету – дивимося погоду в Чемерполі. Щотижня на дверях сільради голова вивішує прогноз, – говорить Тетяна. – Обично наймаємо людей на уборку проса, бо самі не встигаємо. А цього року завдяки теплій погоді аж до жовтня самі скосили, порівняли, обрубали й забрали додому просо. Зекономили 4 тисячі гривень. А буває все замокне під дощем, просо стає чорним. Перепріває до такого стану, що ручки нема з чого робити. Значить, моя річна праця пропала.
СУСІД РУБІЖЕВИЧІВ 31-РІЧНИЙ ОЛЕКСАНДР КАРИЗА РОЗПАЛЮЄ ТРІСКАМИ ГРУБКУ В ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРИМІЩЕННІ. Дим виїдає очі. Його дружина 33-річна Олена розбирає великого товстолоба на стільці.
– Тільки вернулася із Саврані (сусіднє селище. – "Країна"). Зараз нажарю риби й наварю холодцю, – каже господиня. Перепрошує за дим. – Останні роки дровами палимо. Купляємо машину дуба за 3 тисячі. А раніше штурпаками від проса палили. Мгновєнно дають високу температуру. Але так бистро згоряє, тіки сиди й підкладай.
Олександр сідає на ослоні перед купою сорго. Береться в'язати віники.
– Батько віддав 2 гектари паю, – Олена рукавом поправляє волосся, що лізе в очі. – Купив нам хату, як виходила замуж. Зібрав нас і каже: нема чо зятя обіжати – оформляю хату на хазяїна. Сашка віники прив'язали тут, бо знає, що завтра продасть і матиме копійку.
ВЕЧОРІЄ. БІЛЯ КІЛЬКАКВАРТИРНОЇ 2-ПОВЕРХІВКИ НА ВУЛ. Миру дві жінки й чоловік чистять сорго.
– Удень молотимо, чистимо, а вночі крутимо віники, – говорить 40-річний Володимир Бадюл. Підробляє ремонтом комп'ютерів. Із дружиною Іриною дочищають десятий сніп. – Я обустроївся в подвалі. Літом прохладно, а зимою – тепло. І тихо, як у гробу. Ніхто не мішає. Включу тихенько музику чи якийсь фільм на компі – і працюю. Захотів їсти чи пити – відкрив банку компоту чи тушонки. Ніколи не думав, що віниками займатимуся. Якби маму не перевели сюди на роботу, залишилися б у Кривому Розі. Віники – наші гроші. Але від них купа болячок. Дуже терпнуть руки. Як начинаю кашляти, то страшне. Пилюка три дні в горлі сидить. Ноги болять, очі печуть. Кожний день хочеться скоріше в душ – так усе чешеться.
– ВЕЧЕРОМ ГРУБКУ ЗАТОПЛЮ. СЕЛО БЕЗ ГАЗА ЖИВЕТ. В радиусе 10 километров его нет. У каждого – дровяные котлы, – каже 59-річний Лев Хуршудзян.
На подвір'ї рубає поліна. Що 5 хвилин викурює цигарку червоних "Прилук". Кидає роботу й заходить до сарая. Там складені на купу пучки стебел сорго.
– Уже стар. Томит работа. В день даже сотни не имею, но несколько червонцев на хлебушек с маслечком есть. Пенсии нема. Только 2 апреля стукнет 60. Обещают дать минималку, – сідає за саморобний станок в'язати віники. – Видишь, какой грубый мозоль? Пришлось изолентой пальцы мотать. Это веники виноваты.
Лев Хуршудзян живе над Південним Бугом. Цікавлюся, хто з сусідів працює на переправі, щоб завидна дістатися сусідньої Саврані.
– Колька имеет лодку. Володька – в больнице, а Маруська свою кому-то отдала, – показує на сусідню вулицю за городом.
Біля Миколиних воріт на собачий гавкіт вибігає дівчинка. Прошу покликати батька. Із хліва виходить чорнявий чоловік, має сивину. Запитую, чи переправить до Саврані.
– Якшо чесно, в мене робота. Як хочте, то чекайте, – глибоко зітхає і чухає потилицю. – Ідіть до річки, я вас дожену на велосипеді.
Микола відмикає замок на тросі й відштовхує човен на річку. Він побитий, набирається водою.
– Не волнуйтесь, зараз вичерпаю, – знаходить у траві обрізаний пластмасовий бутель.
За 2 хвилини переправляє на інший берег. Плачу 3 грн. За 500 м – селище Саврань. Тут кожного вівторка й п'ятниці влаштовують ранковий оптовий ринок. Торгують віниками.
БЛИЗЬКО 7.00 НА ПЛОЩІ РИНКУ В ДВА РЯДИ ВИСТАВЛЯЮТЬ ТЮКИ З ВІНИКАМИ ПО 50 ШТУК. Із продавця беруть по 7 грн за місце. Біля бетонного стовпа тупцюють оптовики. Домовляються про ціну.
– Сьогодні маленькі одьожні вінички по 8, великі – по 11–12 гривень. Хороші з відбірного світлого проса на 3 гривні дорожчі, – закидає на заднє сидіння ВАЗу тюк із віниками продавець Олег Ткач. – Раніше торгівля йшла вночі. Сварилися, билися. Світили фонариками, обдурювали. Тоді зійшлися, що базар починається о 7 ранку і ні минутою раньше.
Торік один оптовик схитрував. Купив віники по дорожчій ціні раніше часу, бо в нього горіло замовлення на Харків. Конкуренти це взнали і спалили йому фуру з віниками.
Обдивляюся товар. Підходять кілька покупців із гаманцями. Цікавляться, чому фотографую. Коли кажу, що не конкурент, полегшено зітхають. Вантажать тюки в мікроавтобуси й розраховуються за товар. Торгівля триває 10 хв. Скуповують 15 тис. віників.
– За ці роки чуйка виробилася. Принципово не купляю у жлобних людей, – розповідає оптовий покупець 42-річний Юрій. Підвозить мене до Вінниці. Віники перепродує 10 років. – Коли не з доброю душею продали, віниками торгую по кілька тижнів. А махлюють – страшне. Особливо вчителі, ще й котрі мене вчили. В кожний тюк не додають по два-три віника. Як приїхав наступного разу на базар, присоромив перед усіма. Найгірше, коли в середину тюка кладуть погані чорні віники. Переборов себе і привіз товар назад. Виклав прямо у дворі, бо знав, де живуть. Мусили віддати гроші.
Чемерпільські віники перепродують в Естонію та Білорусь.
– Ними метуть й у Фінляндії. Там люблять екологічно чисті, переплетені лозою. Коли змітається чи розпадається, закопують у землю, щоб перегнивав.
Юрій скеровує бус на Умань. Кілька тюків збуває місцевим продавцям. З віника має 2 гривні навару.
2 
1
Коментарі