Ексклюзиви
Вівторок, 18 червня 2019 10:17

Володимир Івасюк в день зникнення сів у "Волгу" з двома чоловіками

У нашій родині всі – кароокі. Лише Володя мав блакитні очі – від бабусі Олександри по татовій лінії. Коли народився, медсестра в пологовому помилково закрапала йому очі не дво-, а 25-відсотковим розчином ляпісу. Дитину врятував інстинкт – він вчасно зажмурився і отримав лише опіки повік. Батько потім згадував: "Коли дивився на чорні сліди від розчину на личку немовляти, відганяв від себе страшну думку, що син при народженні заплакав чорними слізьми".

Батько шість років був у ГУЛАГу. Коли почалася Друга світова війна, його хотіли призвати в румунське військо, яке було сателітом німецької армії. Так розвіялася його мрія вчитися у Сорбонні. Щоб не потрапити на війну, він пере­йшов румунсько-радянський кордон. Планував вступити в університет, натомість потрапив до в'язниці.

  Оксана ІВАСЮК, 58 років, філолог. Народилася 20 серпня 1960 року в місті Кіцмань Чернівецької області. Батько Михайло був письменником і викладачем, мати Софія – вчителькою-методистом молодших класів. Закінчила філологічний факультет й аспірантуру Чернівецького державного університету. Була викладачем україністики в Карловому університеті в Празі. 2015 року переїхала з родиною до Києва. Працювала старшим науковим співробітником в Націо­нальному музеї історії України. Із 2016 року завідувала лабораторією грінченкознавства Київського університету імені Бориса Грінченка. Викладає курс української літератури 1920–1930-х у Чернівецькому університеті імені Юрія Федьковича. Видала чотири книжки нот – творів композитора Володимира Івасюка. Він – її старший брат. Зник 24 квітня 1979 року. Через три тижні його знайшли повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. У шлюбі. Чоловік Віктор Павлюк – колишній мер Чернівців. Син 35-річний Михайло – кандидат політичних наук, виконує обов’язки голови Чернівецької облдержадміністрації. Має трьох онуків: 8-річного Устима, 5-річного Северина, і Соломію,1,5 року. Не пропустила жодного ”Книжкового Арсеналу”. Улюблені романи – ”Робінзон Крузо” Даніеля Дефо та ”Гаргантюа і Пантагрюєль” Франсуа Рабле. Захоплюється поезією Шарля Бодлера та прозою Майка Йогансена
Оксана ІВАСЮК, 58 років, філолог. Народилася 20 серпня 1960 року в місті Кіцмань Чернівецької області. Батько Михайло був письменником і викладачем, мати Софія – вчителькою-методистом молодших класів. Закінчила філологічний факультет й аспірантуру Чернівецького державного університету. Була викладачем україністики в Карловому університеті в Празі. 2015 року переїхала з родиною до Києва. Працювала старшим науковим співробітником в Націо­нальному музеї історії України. Із 2016 року завідувала лабораторією грінченкознавства Київського університету імені Бориса Грінченка. Викладає курс української літератури 1920–1930-х у Чернівецькому університеті імені Юрія Федьковича. Видала чотири книжки нот – творів композитора Володимира Івасюка. Він – її старший брат. Зник 24 квітня 1979 року. Через три тижні його знайшли повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. У шлюбі. Чоловік Віктор Павлюк – колишній мер Чернівців. Син 35-річний Михайло – кандидат політичних наук, виконує обов’язки голови Чернівецької облдержадміністрації. Має трьох онуків: 8-річного Устима, 5-річного Северина, і Соломію,1,5 року. Не пропустила жодного ”Книжкового Арсеналу”. Улюблені романи – ”Робінзон Крузо” Даніеля Дефо та ”Гаргантюа і Пантагрюєль” Франсуа Рабле. Захоплюється поезією Шарля Бодлера та прозою Майка Йогансена

Коли в'язнів переганяли через річку Печора, лід під ними проломився і батько мало не втонув. Його врятував політв'язень-поляк: кинув шарф і витягнув із води. Потім у бараці вилікував лікар Олександр Шульдер. Побачив, що батько освічений, знає вісім мов, і взяв до себе на роботу. Це допомогло вціліти в таборах.

Усе життя з нами була няня Магдалина Колотилюк. 1947-го всіх дівчат з її села вивезли на примусові роботи на Донбас. Через рік вона повернулася. Односельці їй сказали: шукай роботу в місті, бо знову відправлять на шахти. Дізналася, що у вчителів Івасюків народилася дитина. Прийшла проситися нянею. Батьки спершу відмовляли: живемо в одній кімнаті, грошей не маємо. Але погодилися її прийняти, щоб урятувати. Няня Міля стала членом нашої родини, мала право голосу. Мій син і діти сестри називали її бабусею. Вона була одноліткою нашої матері. Батьки намагалися познайомити її з кимось, видати заміж. Не хотіла, казала: "Ви – моя сім'я". Прожила з нами 44 роки.

У невеликій чернівецькій двокімнатній квартирі нас жило семеро: мати, тато, я, брат Володя і сестра Галя, няня Магдалина і рідний татів брат Іван, який повернувся з Канади. Виїхав туди до війни. Хотів доживати віку на батьківщині й померти серед своїх. Ходив на базар і сварився з продавцями, чому редиску продають немитою.

Кухня у нас була традиційно українська: вареники, борщі. Тортів не пекли, робили пиріжки і завиванці. Лише потім Галя привезла зі Львова традицію готувати торти й еклери, які ми називали птисі.

Володя любив домашню їжу. Найбільше смакували йому борщ, деруни та смажений короп. Був невибагливий. У 12 років я приїхала до нього у Львів. Захотілося щось приготувати їсти. Не придумала нічого кращого, ніж купити суп у паке­ті і зварити. Коли їв, казав, що це найкраща їжа, яку він куштував.

У п'ять років Володі купили скрипку. Коли йому виповнилося 11, у домі з'явився старовинний австрійський рояль. У школі йшов на золоту медаль. За кілька місяців до випускного прогулювалися з друзями парком. Хтось із хлопців закинув картуз на гіпсовий бюст Леніна. Коли полізли знімати, Ілліч упав. Усіх забрали в міліцію на 15 діб, а на Володю завели справу. Атестат видали з четвірками з історії СРСР і суспільствознавства.

До Чернівецького медичного інституту Володя вступив, бо так йому радили батьки. Та туди хтось повідомив про його "справу". 31 серпня 1966-го брата звинуватили, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів. При всіх зачитали наказ про відрахування.

Після цього він пішов слюсарем на завод "Легмаш". Створив там заводський хор. Під псевдонімом Весняний Брат надіслав на конкурс до 50-річчя Жовтневої революції пісні "Відлітали журавлі" та "Колискова для Оксаночки". Отримав першу премію. А через рік знову вступив в університет.

Коли мені було 14–15 років, брат любив брати мене з собою на море у Крим. Розкладав намет. На березі писав музику, робив оркестровки або малював. Багато фотографував. Мав художній хист, але свідомо відмовився від цього. Щоб весь свій час присвячувати музиці. Казав: "Не хочу бути майстром на всі руки".

Володя дуже подобався дівчатам, мав багато приятельок і подруг. Одна з них – Марія Соколовська з Коломиї на Івано-­Франківщині. На третьому курсі медичного інституту на перерві брат написав перший варіант тексту "Червоної рути" і подарував їй. Марія досі зберігає той листочок.

Я відвідувала драматичний гурток. Хотіла стати актрисою, планувала вступати в Київський театральний інститут. Володя порадився з Іваном Миколайчуком, а потім каже: "Оксано, в цій країні українською актрисою важко бути. Якщо хочеш щось зробити для держави, вступай на українську філологію". Я так і зробила.

Жив Володя разом із сестрою Галею у Львові на вулиці Костя Левицького – медінститут виділив йому невелику двокімнатну квартиру. Там зараз мешкає Галя. Її діти там виросли. Володя сам облаштував житло. Зробив креслення, а батько допоміг замовити меблі на фабриці. У них стояли лаковані кубістичні меблі, гуцульський ліжник, багато вишитих серветок, висіли картини львівського художника Володимира Патика, який товаришував із Володею. Також було піаніно, за яким брат писав музику.

До грошей ставився легко. Витрачав на добру апаратуру. З гонорарів робив родині подарунки. Мені із сестрою светрики купував, сережки. Коли мала 12 років, подарував пляшечку французьких парфумів "Фіджі".

Володя любив красивий одяг. Вважав, що український композитор повинен гарно одягатися, на противагу радянському стандарту. В той час серед інтелігенції, яка говорила українською мовою, було заведено винятково гарно одягатися, про себе дбати. Українськість пропагувалася і через такий особливий підхід.

Замовляв костюми в доброго кравця австрійської школи в Чернівцях і у Львові. Мав гарні блейзер, клубні піджаки – сині, сірі, голубі, у смужку. Швагро, чоловік сестри Любомир Криса, купив Володі жовту сорочку у блакитну смужку. Він з радістю носив її, як виклик владі.

Друзі часто називали брата Вальдемаром, бо любив французьку культуру. Батько знав вісім мов. Вони з Володею іноді розмовляли вдома французькою.

Курив, але при батьках не демонстрував того. Вже коли був відомим композитором і приїздив зі Львова в Чернівці, ішов на вулицю покурити, щоб їх не засмучувати. Це було не через страх, а з поваги.

Брат працював ночами. Його так тато виховав: для людини творчої натхнення – не головне, головне – праця. Тяжко трудився – як ремісник: підбирав ноти, мелодії, роздумував, чи це сподобається людям. Раз приїхала у Львів на канікули. Володя саме написав "Два перстені". Наспівував мені, тішився: "Буде гарний український шлягерок".

Софія Ротару називала Володимира "своїм композитором". Казала: "Усі його пісні одразу ж ставали моїми". 1976 року вона записала платівку з його композиціями. З нагоди її виходу Володя подарував Софії перстень із сапфіром і кількома діамантами. Ми втрьох їздили на Хрещатик вибирати.

Через заідеологізовану атмосферу Володі було важко жити у Львові. Конкуренції не було, бо він був найяскравішим композитором. Але гнобили. Думаю, з 1976-го за ним уже слідкували. Він ніколи не скаржився батькам, хоч сестрі Галі розповідав, що за ним стежать, провокують на вулицях, переслідують.

Автор: фото надане Oксаною Iвасюк
  Володимир Івасюк (третій ліворуч) 1976 року відпочивав разом із родиною. У центрі – мати композитора Софія Іванівна, другий праворуч – батько Михайло Григорович. Він обіймає доньок Оксану (праворуч) і Галину
Володимир Івасюк (третій ліворуч) 1976 року відпочивав разом із родиною. У центрі – мати композитора Софія Іванівна, другий праворуч – батько Михайло Григорович. Він обіймає доньок Оксану (праворуч) і Галину

За кордоном брат був лише раз – у польському Сопоті 1974-го, коли Софія Ротару співала там його "Водограй". Потім весь час відмовляли у виїзді за кордон. Казали, що загубилися документи, які він подавав.

Незадовго до зникнення Володі, секретар парторганізації Львівської консерваторії побачила брата на відкритті якоїсь виставки і сказала: " Івасюк, ще тут? Ми думали, що ви давно втекли за кордон". Це була форма знущання.

"Я вже дозрів, щоб бути розіп'ятим на хресті. Тільки ще не знаю, на якій Голгофі він стоятиме", – сказав Володя батькові 4 березня на свій 30-й день народження.

Вранці 24 квітня 1979-го він поїхав до консерваторії – і зник. Свідки кажуть, що того дня туди під'їхала "Волга" – такі мали радянські службовці. Брат сів у машину з двома чоловіками. Відтоді його більше ніхто не бачив.

Його понівечене тіло знайшли через три тижні в Брюховицькому лісі під Львовом, де за високим парканом стояла будівля КГБ. На нього натрапив солдат – тоді в Бережанах на Тернопільщині стався бунт, щоб знайти кілька сотень в'язнів-утукачів, військові прочісували ліси довкола. Влада переконувала, що Володя наклав на себе руки. Система мала якось камуфлювати знищення митців. Найчастіше – під самогубство.

У газетах заборонили друкувати некрологи і співчуття нашій родині.

Поховали Володю 22 травня. Сестру Галю відправили у село до друзів, бо вона чекала дитину. У день похорону всюди призначили комсомольські й партійні збори з обов'язковою явкою. За відсутність погрожували звільненням. Але попрощатися з Володею прийшли тисячі людей. Ніхто не міг наважитися сказати слово, коли труну поставили біля ями. Наперед вийшов поет Ростислав Братунь. За це його потім зняли з посади голови Львівської обласної організації Спілки письменників.

Після вбивства Володі його пісні заборонили на 10 років. Від нашої родини відцуралися багато друзів і знайомих, бо були залякані.

Пам'ятник на могилі брата ми спромоглися поставити 1989-го. Скульптор Микола Посікіра зробив його через рік після смерті Володимира. Відтоді стояв у його майстерні, бо на скульптурно-керамічній фабриці відмовлялися відливати.

Влада пропонувала обмежитися могильним каменем. Коли батьки встановили тимчасовий дерев'яний надгробок, заборонили прикріпити до нього фото. Той надгробок хтось тричі підпалював.

Володя снився Галі. Разом вони йшли чорним лісом. Темно, під ногами чавкає болото. І всюди – кубла гадюк. Їй було страшно, та брат заспокоював: "Не бійся. Я з тобою". Раптом блиснув промінь, і вони рушили на світло. Галя почула музику Вівальді й побачила розкішний храм. Мабуть, цей сон був віщий. Бо через 10 років після смерті Володі було пробито стіну мовчання. 1989-го відбувся перший фестиваль "Червона рута", а 1999-го в батьківській квартирі в Чернівцях створили меморіальний музей.

Зараз ви читаєте новину «Володимир Івасюк в день зникнення сів у "Волгу" з двома чоловіками». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 182
Голосування Андрій Шевченко залишить збірну України після Євро-2020?
  • 1) так, разом з італійськими помічниками перейде до "Мілана"
  • 2) ні, захоче зіграти як тренер на Кубку світу-2022
Переглянути
Погода