Гончарні вироби розписували коров'ячим рогом
Землі, на яких стоїть Бубнівка, належали графу Станіславу Потоцькому. Не дуже годилися для землеробства, тому ніхто тут не жив. Граф послав своїх економів, щоб оцінити місцевість. Ті помітили поклади глини. Потоцький наказав переселити сюди з Умані 30 гончарів із сім'ями, збудувати їм хати. Так із ХVIII століття тут почав розвиватися гончарний промисел.
Одним із перших майстрів був Семен Гончар. Справу продовжив його син Андрій – дужий, двометровий. Так згадували про нього старі люди, коли я була мала. Мав конфлікт із панським економом. Той погрожував розправою, тому Андрій утік до Гайсина. Там став учнем гончаря Сили Жерденівського. За три роки навчився робити полив'яний розписний посуд. Коли повернувся в Бубнівку, продовжив займатися керамікою.
Андрій Гончар розписував вироби білим, зеленим і чорним. Кольори стали характерними для бубнівської кераміки. Нічого символічного в цьому немає. Просто такі барвники нескладно виготовляти. Білий виходив, коли до рудої глини підмішати білу. Щоб зробити зелений, палили мідні речі. Окалину перетирали на жорнах, потім додавали воду й глину. Чорний отримували за допомогою перетертих ошурків заліза, які збирали по кузнях.
На Андрія Гончара працювали 12 наймитів. Він був неграмотний, зарубками рахував, хто скільки зробив. Після скасування кріпацтва розпустив людей і кожному дав грошей. Покинув гончарство й почав орендувати млини. Кожній багатодітній жінці безкоштовно давав мірку борошна.
Прославився меценатством. У Бубнівці була капличка на три села, а людей – близько двох тисяч. Якось під час служби Андрієві хтось наступив на ногу. Він розсердився й вирішив зводити храм. Коли став старостою, виділив на будівництво власні кошти і збирав гроші із селян. Замовив проєкт, знайшов майстрів. 1891 року в селі постала Новотроїцька церква. Гончар поїхав у Грецію, на Афон, і замовив іконостас. Перевозив кораблем, потягом, а тоді вже волами до села. Заповів поховати його на території церкви. Прожив 103 роки. Завжди примовляв: "Дай мені, Боже, здоров'я".
Ще одним видатним гончарем був Агафон Герасименко. Андрій Гончар передав йому технологію поливу й розпису. Моя мати згадувала, що за кілька прийомів Агафон міг зліпити посудину, в якій ховалася дитина. Мав 14 дітей, але вижили троє – Яким, Яків і Тетяна. Агафон помітив, що Яким добре формує виріб на кругу, а Яків – розписує. В ті часи по селах їздили євреї, скуповували гарні речі й перепродували в Києві. У столиці знавці побачили роботи братів Герасименків і запросили їх у майстерню при Києво-Печерській лаврі. Там трудились найкращі умільці.
Вироби Герасименків були в Монреалі, Парижі, Лондоні, Нью-Йорку, Москві. 1935-го Яким і Яків брали участь у I Всеукраїнській виставці в Києві. Коли повернулися в Бубнівку, Яків ходив у білому костюмі й таких же парусинових туфлях.
Як і багато односельців, ми купували посуд у братів. По інші речі ходили на базар у місто Ладижин за 5 кілометрів. Малою з бабцею добиралися туди пішки. Через Південний Буг пролягав дерев'яний місток, який часто підтоплювало. Щоб не намочити чобіт, ми в будь-яку погоду переходили босоніж. Це мене загартувало.
По сусідству жили старші дівчата. Не хотіли зі мною гратися. Бувало, підбіжу, а вони мене за руки, за ноги – і в кропиву. Або витягували з криниці відро холодної води й виливали мені на голову. Не хотіли, щоб заважала. Тому росла з хлопцями. Обривали сусідські вишні, черешні. Зимою каталася на санчатах, лижах, ковзанах. Вилазили на пагорб, який називали Настасіїною горою, бо поблизу жила баба Анастасія, і гайда спускатися. А вона вийде і свариться, бо там жито посіяне.
Після сільської семирічної школи навчалася в Гайсинському інтернаті. Вдома бувала на вихідні. А потім нас перевели в селище Сутиски Тиврівського району за 120 кілометрів від дому, де закінчила 10-й і 11-й класи. Там познайомилася з майбутнім чоловіком. Володимир був сиротою, виріс у дитбудинку. Став чемпіоном області з бігу на короткі дистанції. Я ж грала у волейбольній команді й посідала перші місця на лижних перегонах.
У 1960-х біля церкви в Бубнівці відкрили цех художньої кераміки. Пішла туди працювати. Глину місили вручну. Мучилися з величезною піччю, яку топили дровами й соляркою. Сім людей стояли на гончарному кругу, інші місили глину, а тоді мінялися. Бувало, глина так замерзне, що аж крижинки на ній. Доливаєш гарячу воду й місиш. За зміну робили 50 макітер або 60 підвазонників. Після виконання норми рук до себе не могли пригорнути. Тепер суглоби дають про себе знати.
У цеху гончарних виробів не розписували. Пір'ям робили білою глиною обвідку й кривульку на макітрах. Більше нічого художнього не було. Пакували й вантажили. Їх продавали в магазинах району.
В окремій кімнаті творили брати Герасименки. Виготовляли щось своє, унікальне. До інструмента ставилися бережно. Майстерність передавали племінниці Фросині Міщенко. Навчили розписувати коров'ячим рогом. Його виварювали, вичищали, зрізали кінець і заливали туди ангоб – кольорову глину. Пізніше Фросина Іванівна була моєю наставницею. Я теж пробувала розписувати коров'ячим рогом, але тепер користуюся звичайною спринцівкою – так зручніше. Якщо порівнювати ці два інструменти, то це все одно, що писати пером і кульковою ручкою.
Глину привозили з Гайсинського цегельного заводу й накопували в Бубнівці.
Згодом ми з чоловіком переїхали в Кіровоградську область. 18 років я глини в руках не тримала. Невдовзі цех закрили. В 1990-х відновили в приміщенні старої школи. Виготовляли миски, підвазонники, плитку на грубки. Потім і це виробництво занепало.
Коли повернулася в рідне село, пішла працювати в медпункт. Ходила на виклики до малих і старих. Важко було, особливо, коли напарницю відправили на тримісячні курси. Пам'ятаю, як прибігла односельчанка і сказала, що її мати вмирає. Приходжу, а баба підготувалася – лежить, руки склала навхрест. Тиждень поколола їй ліки, то ще два роки прожила. Її донька подарувала в наш музей старовинну вишиту сорочку й черевики. Взуття жінка так берегла, що воно залишилося, наче нове. Боса йшла до церкви, біля храму взувалася, відстоювала службу. Додому – знов босоніж.
Вирішила облаштувати майстерню вдома. Піч будував майстер із Ладижина. Потрібні були спеціальні плити зі скловолокна товщиною 10 сантиметрів, шириною і довжиною – по пів метра. Коли в печі температура 1100 градусів, із зовнішнього боку можна тримати руку. Поїхала в науково-дослідний інститут скловолокна в Бучі під Києвом. Коли працівник складу побачив, що я вибираю плити, здивувався: "Скільки років тут працюю, жодна жінка не приходила за цим". Їздила у Вінницю по дозвіл на проведення трифазної лінії електропередач. Зараз у майстерні є все потрібне – потужна піч, гончарний круг, стіл, полиці, холодна й гаряча вода, телевізор.
Довго користувалася глиною з власного подвір'я. Її добули, коли копали криницю. Щоб підготувати сировину, беру каструлю на чотири відра, кладу глину й заливаю водою. Суміш треба розвести до консистенції сметани. Потім через велику лійку із сіткою переціджую, щоб відстоювалося. Із цегли викладаю деко, розстеляю всередині ряднину й виливаю туди. Цегла втягує вологу – і виходить густа глина. Сортую її по целофанових торбах. Так не висихає і може зберігатися роками.
Користуюсь елементами розпису братів Герасименків: "ялинка", "сосонка", "курячі й гусячі лапки", "півнячий хвіст", "павичевий хвіст", "грабельки", "ружа", "виноград". Особливе місце посідає "лотос". Цю стилізовану квітку використовували давно. Зображення її знайшла на старовинній хустці.
У розпис часом хочеться додати своє, так з'являються нові елементи. Але орнаменту ніколи не повторюю. Сідаю до роботи, коли є настрій. Без цього нічого не вийде. Не працюю лише у великі свята.
Гончарство – копітке ремесло. Мої доньки не хочуть цим займатися, хоч і гарно малюють. Спершу готую глину, тоді на гончарному кругу формую вироби. Коли стужавіють, парую один до другого, щоб однаково висихали. Тоді розписую й випалюю, поливаю поливою і ще раз випалюю.
Керую музеєм-садибою братів Герасименків у сусідньому селі. Його облаштували в хаті Якима. Ходжу туди мостом через річку Сіб. Колись вечорами на тому обійсті збиралися жінки. Дружина Якима казала: "Побачите, через роки сюди приїздитимуть багато чужих людей". Так і сталося – тут побували швейцарці, чехи, поляки, німці.
Одна стара єврейка прилетіла з Ізраїлю, щоб відвідати музей. Коли вийшла на подвір'я і здаля побачила Жерденівку, почала плакати. Під час Другої світової війни жителі того села переховували її від фашистів. Сказала, що збирається відшукати своїх рятівників.
Найбільше люблю виготовляти миски. Раніше, крім глиняного, ніякого посуду не було. У великих яйцеподібних баняках зберігали вишняк, сливняк. Та й вода в таких посудинах цілий день лишалася холодною. Горщики були різних розмірів. Робили вареничниці, тарілки під коровай, куманці. На святах їх по кілька чіпляли на руку й розливали напої. Поставці – ритуальні миски з кришками – використовували для куті й колива. Великі миски без рослинного розпису слугували для миття голови дівчатам. Мати заварювала любисток, рум'янець, м'яту, щоб хлопці любили й коси добре росли. Виготовляли горнятка-близнятка з кришкою. У них діти несли батькам на поле їсти. У кожній сільській оселі був поросятник – велика миска з ручкою, трохи обрізана збоку. Перед Великоднем хазяїн колов молочне порося, його фарширували, запікали й несли до церкви святити в цій посудині.
Мої роботи є в багатьох країнах. Коли була на виставці в палаці "Україна", виробів не залишилося – розібрали. Донька знайомої переїхала в Канаду і з моїх мисок облаштувала вдома куточок в українському стилі. Каже, це допомагає їй згадувати домівку.
4 
1
Коментарі