"Усі найкращі речі починаються як авантюри"

На одного студента чекають чотирнадцять роботодавців

На вашій виставці "Іржа" в музеї Шевченка дізнався, що ви етнічна естонка. Прізвище Фурса перекладається українською?

– Зі слів прабабусі, мої пращури займалися заготівлею і збутом рідкісного хутра та ювелірними прикрасами. Думаю, що родинне прізвище Фурса походить від англо-німецької транскрипції furs – хутро. У нашому родинному архіві збереглася закладна середини ХVІ століття на золоту копальню. Вона знадобилася за українську наречену з князівського роду Мирославичів. Мій тато – українець із польським корінням, а мама – естонка. Україна стала моєю другою Батьківщиною.

Я поважаю людей, серед яких живу, країну, де працюю і яку прославляю творчістю, тому маю володіти літературною мовою.

 

Коли відчули в собі художницю?

– З 5 до 14 років я поєднувала живопис із балетом, доки не отримала важкої травми хребта. Після відновлення живопис став сенсом життя. Мої творчі натхненники – це Мікалоюс Чюрльоніс з його поєднанням живопису й музики, та геніальний Едґар Деґа. Я винайшла авторську техніку як художник амбідекстер і трішки алхімік, бо створюю унікальні емалі та фарби власноруч.

А чому Артакадемія, де ви президентка, носить ім'я Сальвадора Далі, а не, скажімо, Деґа, який малював балет?

– 2005 року наша Артакадемія виграла міжнародний ґрант від Фонду Сальвадора Далі й отримала його ім'я в назві. За заповітом Далі, фонд підтримує насамперед молодь, яка реалізовується нестандартно. Хочеться, щоб про українських креативних студентів дізнався світ. Раз на п'ять років ми подаємо на ґрант роботи випускників і таким чином підтверджуємо рівень академії. До речі, наш заклад став першим акредитованим приватним дизайнерським вузом в Україні, що поєднує ліцей, коледж і академію. Це мистецький комплекс, в якому зосереджені спеціалісти, потужна методична й технічна база, щоб реалізовувати творчу енергію. В Артакадемії ми вчимо насамперед креативного, а вже потім академічного мистецтва, дизайну, графіки, анімації, фешну, архітектури, предметного дизайну, артінженерії, стилістики, артменеджменту. Хочеться, щоб студенти розуміли, особливо під час війни, що в них є перспективи в Україні.

У нас на 70 відсотків практичні дисципліни. Мистецтво – це філософія, аналіз і практика. Воно для нас тактильне, ми маємо давати відчуття. Академія є флагманом із підготовки геймдизайнерів. На одного нашого студента чекають 14 роботодавців. Ми готуємо фахівців із коміксів. Вони через сюжети з популярним персонажем транслюють світові те, що відбувається в Україні. Треба бути індивідуально цікавими світові та показувати високий рівень творчості. Ми надаємо студенту свободу й можливість самореалізації у різних техніках. У мистецтві формул немає.

Особистими виставками підтверджуєте художній рівень Артакадемії?

– Менеджер на чолі мистецького закладу має своїм прикладом надихати й показувати шлях студентам. Я для них певна модель, як треба вибудовувати свій артбізнес і працювати з артдилерами та музеями, як робити власні виставки і створювати навколо себе коло поціновувачів, як заробити авторитет.

Ваша виставка "Іржа" у триєдності акцентованого тла, амбідекстерного зображення і парадоксальної назви стала явищем серед інших виставок столиці.

– Я відчуваю її резонанс у суспільстві, бо змогла передати нерв війни. Глядач через назви робіт: "Не все так однозначно", "Євросоюз", "Як ми будемо ділити" поєднує побачене на картині з філософією художника і власним досвідом переживань.

У вас рідкісна властивість особистості – амбідекстер. Як це для творчості та побуту?

– Людей, які працюють одночасно двома руками, небагато. У мистецтві в мене одна рука іде назустріч іншій, тому на моїх роботах бачите такий собі гребінець. Моя творча техніка захищає роботи від підробок.

Я народилася шульгою, а коли зламала хребет, півтора року мені відновлювали функції рук – лікарям треба було бачити, наскільки вони працюють. Я призвичаїлася працювати двома руками й по-іншому вже не можу. Після травми я наче народилася іншою і темп мого життя прискорився.

Хто сприяв у подоланні травми, вберіг від психологічного надлому?

– Мої батьки звинувачували себе, що віддали мене на балет, не догледіли. А в мене ще і з мовою після травми були проблеми. Коли відновлювалася вдома в Естонії, вдалося раніше закінчити радянську рутинну школу. У 15 років я піднялася, щоб перемагати. А взагалі треба полюбити людину, яка з тобою в горі та в радості. У мене саме такий чоловік. Дякую Богові і свекрусі, яка виховала для мене справжнього й надійного чоловіка, з яким мені буде цікаво і в 90. З ним відчуваю смак життя. У нас 14 років не було дітей, а тепер він класно виховує синів і мене. Він нечасто робить компліменти, але стимулює бути гарною.

Нині, коли багато травмованих людей, ваш досвід буде корисний іншим.

– У мене була травма хребта, два переломи в шийній ділянці. Лікарі казали батькам, що я ніколи не встану. Однак треба ставити перед собою завдання, які здаються авантюрою, в яку ніхто не вірить. Усі найкращі речі починають як авантюри. Творчим людям властива якась ненормальність. Ми відрізняємося неординарною думкою, можемо висловити її, не підлаштовуємося під загал, і не тому, що хочемо випендритися, а тому, що маємо сміливість вести за собою, щоб разом прийти до чогось красивого, класного і потрібного всім. Бути першопрохідцем важко, але продовжуєш іти і в обраному місці збудуєш те, що можеш тільки ти, бо це вже є у твоїй голові.

 

Порадьте воїнам із травмами, як зжитися з нею. Це загальнодержавна проблема.

– Нині опікуюся Володимиром Семанишиним. Він – художник і боєць, якому відірвало обидві руки. У Володимира сильні фантомні болі. Збираємо кошти на спеціальні протези, щоб він відчував пальці. Це дорого, але американське представництво компанії гасить 50 відсотків суми. Володимиру примотують скотчем до кукси дерев'яні лінійки, до яких кріплять пензлі, і він малює. Якщо людина вирішила бути самодостатньою, знайде шлях, як побороти недугу. Не треба себе жаліти. Він іще в лікарні, ще турбують рани, але художник уже працює над собою.

Які обов'язки найпріоритетніші вдома?

– Передусім я дружина. Мої пріоритети розставив чоловік, хоч Віталій, напевно, сказав би, що я і вдома художниця, а потім мама, керівник. Проте моє головне натхнення – в родині. Вони створюють мій заспокійливий простір. Щаслива, що є моя жіноча реалізація. У мене мистецька кухня, хоч є майстерня в Артакадемії, а від майстерні при Спілці художників я відмовилася. Малюю на кухні, яка доволі простора. Фарби й емалеві суміші, які роблю сама, потребують багато ємностей. Кухня – моє місце наснаги. Тут краєчком ока бачу, що з моїми хлопцями все гаразд. Коли вечір перетікає в ніч, мені у приміщенні кухні добре працюється з гарячими на 70 відсотків натуральними емалями, які не шкодять здоров'ю.

Відновлення під обстрілами хреста на Софії Київській – найвагоміше ваше діяння.

– Бог робив диво моїми руками. Це було нереально важко, але сталося. Хрест упав за 40 днів до початку великої війни з бані тої самої церкви, з якої впав перед нападом фашистської Німеччини. І в той же час – о четвертій ранку, притому в напрямку Білорусі розлетівся на друзки. Вітру не було, а його наче зрізало. У Софії сказали: буде війна. Першого березня я прокинулася від сну з явленням янгола. Він навіяв: покрий Софію хрестом. Я прийшла до тями й передзвонила Нелі Куковальській, щоб вона дала дозвіл на встановлення хреста. Мої друзі не вірили, що забезпечу кран, на який черга на півтора роки. А ще закриті мости, нема покрівельників. З 14 фахівців 10 відмовили. З командою друзів знайшли кран. Ми підняли приготований дев'ятиметровий хрест. У ньому не збігалися кріплення, але майстри переробили й закріпили залізний корпус із позолотою. Існувала загроза обстрілу Софії, були постійні тривоги, йшов дощ зі снігом, баня була ніби намащена олією. Робітники прикували себе для надійності ланцюгами. Годин п'ять встановлювали. Коли священник читав молитву, з подвір'я Софії відлетіло все вороння. Ми зняли документальний фільм.

Удома мама тремтіла з хлопцями. Мій дім стоїть на пагорбі, й ми відчуваємо резонанс, який іде з-під землі, коли вибухає. Біля рідних зрозуміла, який був великий ризик. Але зі мною в Софії був чоловік. Віталій переживав, що діти залишаться самі. Він усе життя хвилюється за мене.

Вважаєте цей вчинок найвагомішим діянням у вашому волонтерстві?

– Не підбиваю підсумків, доки війна триває. Тепер треба збирати кошти. Завдяки своєму шовковому живопису можу активно донатити. З його продажів 90 відсотків іде на волонтерство. Паралельно займаюся громадською діяльністю, а свої гонорари спікера перераховую на донати. Багато корисних речей і справ для захисників робимо з моєю командою і подругами.

Ми опікуємося декількома бригадами й конкретними військовими. У рамках культурної дипломатії їжджу за кордон. Через наш благодійний фонд приймаємо закордонну допомогу й адресно її використовуємо. У нас в академії потужна студентська й викладацька громади. Ми на жоден день не закривалися.

Якою є міжнародна підтримка України через ваш фонд?

– Нам багато допомагають Нідерланди, зокрема артдилер Ян Малінар. Він реалізує мої картини й був в Україні понад 30 разів. 2023-го ми разом були на величезному фесті в місті Отмарсюм. Мерія сприяла реалізації наших мистецьких проєктів і додала своїх коштів. Що два тижні організовують фури в Україну від громад Нідерландів.

Cпівпрацюємо з лондонським представництвом Українського дому. Вони популяризують Україну і все те, чого в нас варто повчитися.

Передплатити журнал "Країна" можна за посиланням

×