"Тримають з обох боків чиїсь дужі руки, бо це п'ята доба голодування"

З'їхалися тисячі людей у заборонених вишиванках, із забороненими синьо-жовтими прапорами

Українська незалежність виколихувалася в мені ще тоді, коли вимовляти разом слова "Україна" і "незалежність" було неприпустимо й небезпечно. Тисячі українців у різних поколіннях поплатилися життям за це слово­сполучення. Воно було омріяне та водночас заборонене. Воно відлунювало свободою, яка була пекельним страхом для тоталітарної держави.

"Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Україну", – багатоголосо розспівувала наша родина за столом. Я малою теж співала в родинному хорі, слухала уривки дорослих розмов і думала: "Яка вона – ця незалежна Україна?"

 

"Нікому не розповідай того, що ми вдома говоримо. Це наші родинні таємниці, вони нікому не потрібні", – нагадували батьки. І я, ще зовсім маленькою, стала частиною загальної шизофренії, коли на вулиці, в садочку чи школі ти говорив і робив одне, а вдома, в родині, – інше.

У моїх дитячих фантазіях Україна, про яку співала рідня, була неймовірно гарна, як Шевченкова Катерина; героїчна, як козаки на портретах, що висіли на стіні; міцна, як Піддубний, про якого розповідали легенди; барвиста, як рушники, що прикрашали хати; горда, як Лесине "щоб не плакать – я сміялась"; незламна, як безліч безіменних українських героїв, які виживали в таборах і поверталися на свою землю, що мала стати незалежною. Поверталися, бо любили. А ще вона була до болю щемка й утаємничена, бо кожен, кого я розпитувала про щось "заборонене", знижував голос і найчастіше відповідав: "Підростеш – дізнаєшся". Здавалося, що від мене приховують щось важливе, те, що мені конче треба знати, аби зрозуміти себе: свій рід, у якому є багато імен, яких не вимовляють уголос; свою землю, по якій вічно топчуться окупанти. Я мусила швидше вирости, щоб дізнатися про все це і знайти свою Україну.

Україні теж треба було знайти себе. Серед "радянських республік – сестер" їй було складно, некомфортно й небезпечно. Тоталітарний радянський монстр вже давно з'їв сам себе й від цього ставав усе огиднішим. 19 серпня 1991-го в Москві утворили державний комітет з надзвичайного стану – ГКЧП. Той путч у прямому значенні слова пропливав перед моїми очима. На світанку я сиділа на порожньому березі кримського Сімеїза і спостерігала, як у бік горбачовської дачі у Форосі рухалися військові кораблі. Я ще не розуміла, що відбувається, і побігла дзвонити батькам. Але телефони у Криму мовчали. Я навіть уявити не могла, як хвилювалися тоді батьки. Мій план складався з двох пунктів: спокійно чекати, доки з'являться хоч якась інформація та зв'язок, і за будь-яку ціну взяти квитки, щоб повернутися з Криму додому. У повітрі пахло змінами та свободою. Щось подібне я відчувала під час студентського голодування, яке ми оголосили з моїми побратимами й посестрами в жовтні 1990 року. Мені цей трунок подобався.

Зерна волі сіялися не лише в домашніх розмовах, на мітингах, вони проростали з українських пісень, які не змогли заборонити навіть найсуворіші антиукраїнські закони. Нові пісні посилили звучання народних і тих, що вже стали народними.

1989-го владу добряче вразила саме музика. Тодішнього літа в Чернівцях відбувся перший фестиваль "Червона Рута", куди з'їхалися тисячі людей у заборонених вишиванках, із забороненими синьо-жовтими прапорами. Ці "оголтілі націоналісти" настільки знахабніли, що прямо на сцені заспівали "Ще не вмерла Україна". Голос Василя Жданкіна не тремтів. А сам факт публічного виконання "Ще не вмерла" був як грім серед ясного неба і знак того, що українців уже не стримати ніякими заборонами, не залякати, що тих, чия пам'ять береже українські символи й цінності, значно більше, ніж можна було уявити, що нитки національної пам'яті не розірвано. Вона міцно тримає покоління за поколінням, і ніяким совєтам розірвати її не вдалося. Україна проступала в суспільстві то тендітно, то гучно. Але вона вже не ховалася сама від себе, а гуртувалася. Той фестиваль у Чернівцях показав, що свідомих українців набагато більше, ніж здавалося. Кожен носив Україну в серці.

Мені приблизно 5. Я вже "доросла". Ми з татом згадуємо улюблені краєвиди й малюємо пейзаж. "Запам'ятай: найгарніше поєднання кольорів – блакитний із жовтим", – каже тато, підбиваючи жовтим кольором вже намальоване небо. "А я люблю червоний із зеленим. Дивися, як гарно, коли на траві червоні квіти", – домальовую їх на нашій спільній акварелі. Кажу так не тому, що мені не подобається татів варіант, просто в мене 5-річної є своя думка про все. "Звісно, це дуже гарно, квіти, трава або червоні яблука на дереві. Просто запам'ятай, що жовто-­блакитне поєднання – найгарніше. І моє найулюбленіше. Це наше українське небо та житнє поле. Пам'ятаєш, як ми через поле йдемо до бабусі? Це ж справжнє диво!" Я киваю головою, бо люблю цей шлях до моєї волинської бабусі через житнє чи пшеничне поле із безкраїм небом, яке можна бачити від лісу аж до тих далеких тополь, до яких ми ніколи-ніколи навіть не наважувалися дійти, бо це далеко. Це гарно, аж очі вбирає, як каже бабуся, але я все одно не розумію, чому саме це поєднання я повинна запам'ятати. Намагаюся щось уточнити, але тато вже усміхається, жартує і просить нікому не розповідати, бо це буде наш секрет. І я носила цей жовто-­блакитний секрет у своєму серці аж до 1990-х.

Бачити синьо-жовті знамена під Верховною Радою – все ще диво. Проте тепер їх не ховають від чужих очей, від кадебешників, які шастають на всіх масових заходах, – прапори майорять у прямому ефірі. Люди, які їх тримають, скандують: "Не-за-леж-ність! Не-за-леж-ність!" І від цього – клубок у горлі в кожного українця.

У нашій сім'ї 24 серпня було майже свято – переддень маминого й татового одруження. У якийсь інший рік ми готувалися б, обговорювали меню святкового столу. Але зараз найголовніше в меню – шанс, який не можна втратити, який треба втримати силою думки. Силою бажання мільйонів людей, сфокусованих на вікні можливостей, яке відкрилося для нашої країни. Тато періодично обхоплює руками голову, бо сили не вистачає слухати депутатів, які ніяк не наважаться обрізати радянські пута. "Колю! Не рви собі серце", – мама заспокоює тата, а сама хапається щось переставляти, перебирати, щоб відвернути увагу від нестерпно довгого очікування дива.

Верховна Рада України гуде, там свої пристрасті. Під будівлею ВРУ шумить людське море із синьо-жовтими прапорами, яке не відступить, доки не почує омріяного: "Проголосували". Я точно знаю, що не відступить. У моїй голові флешбек. Рівно дев'ять місяців до проголошення незалежності. Жовтень 1990 року, студентське голодування, яке потім назвуть Революція на граніті, на площі Жовтневої революції. Саме ми, тодішні студенти, перейменували цю площу на майдан Незалежності й назвали її територією, вільною від комунізму. Це був час катарсису для всієї України, яка виривалися з радянських лещат, і їй треба було допомогти.

 

15 жовтня. Я йду в колоні студентів, які оголосили безстрокове голодування, до Верховної Ради. Ми маємо домогтися виконання наших вимог. Ми не просто не їмо – ми прийшли змінити країну, в якій нам жити й бути господарями. "Україні – волю!", "Геть Масола й Кравчука!" летить над печерськими пагорбами. Довкола майорять синьо-жовті прапори, ніби ми вже в майбутньому, бо цей прапор іще офіційно заборонено, як і гімн, як і тисячі імен борців за Україну. Але тут і тепер усе це є. Воно з нами й воно – в нас. Тому це сприймається як щось нереальне. Мене тримають з обох боків чиїсь дужі руки, намагаються берегти, бо це п'ята доба голодування. Почуваюся бадьоро, можу йти без будь-якої підтримки, але не відмовляюся від допомоги: коли ми тримаємося одне за одного – ми сильні й монолітні. Ми – один великий міцний організм, якого не розігнати, не знищити, не залякати. А якраз залякати нас хотіли: "Нада их давить танками!", "Треба очистити площу від студентів!", "Все скоро кончится, но сколько трупов будет!" – кричали з трибуни Верховної Ради тодішні "слуги народу". У такі моменти головне – не схибити, не слухати голосів недалекоглядних, не звертати зі свого шляху й пам'ятати слова Степана Бандери: "Ніщо не спинить ідеї, час якої настав".

За дев'ять місяців до проголошення незалежності ми, тодішні студенти, готові були принести себе в жертву заради того, щоб сьогодні пережити цей день, коли все рідне перестане бути підпільне, заборонене, коли не буде соромно подивитися в очі українським героям, які боролися до нас. Але добре, що обійшлося без жертв і смертей, хоча ми підірвали собі здоров'я тими гранітними протестами.

24 серпня 1991-го. У самій Раді Левко Лук'яненко у шкільному зошиті виписує Акт проголошення незалежності України. У цьому було стільки символізму – Левко Григорович народився саме 24 серпня, за своє переконання про від'єднання України від Радянського Союзу провів в ув'язненні 27 років, був у камері смертників, але від своєї мрії не відступив. І тепер він, син козацького роду, пише вільну долю своєї країни. Років через 20 після цього історичного моменту в День Незалежності ми з паном Левком сидимо в гримерці "5 каналу" і згадуємо ці емоції.

– Дякую вам, Левку Григоровичу. Ви своїм прикладом і незламністю не давали нам відступити. Пишаюся знайомством із вами.

– Це я вам дякую! Це ж ви – юні студенти – надихали нас, бо ж було кому передати Україну з рук у руки.

Ми обіймаємося, й у цих обіймах – єднання поколінь і та тяглість, яку століттями намагається знищити Росія. Ми обоє вистояли у своїй боротьбі й вижили. Левко Лук'яненко – в камері смертників, я – на граніті, де мене мали чавити танками. Значить, ми ще не все зробили на цій стражденній і нашій любій землі.

Серпнева напруженість 1991 року така, що важко дихати. Здається, всі предки, які клали голови за нашу землю, стоять за нашими спинами й нашіптують: "Ви не маєте права схибити". І ми це чуємо всією ще не проголошеною державою. Радянська тоталітарна машина ослабла, й цим треба було скористатися. У Верховній Раді сидять ті ж самі комуністи, які розганяли патріотичні мітинги, ненавиділи все прогресивне й намагалися знищити наш перший Майдан – Революцію на граніті. Вірити цим персонам не було жодних підстав. Їм не вірили й ті, хто не відривався від телевізорів, ні та "Народна рада", яка сиділа з ними в одному залі. Але тепер не можна жодним словом зневіри порушити шлях до мрії.

Мені 3 роки. Мама просить розповісти вірші, гості гомонять і мило усміхаються, вони чекають щось про зайчиків, чи жабеняток. Мама підбадьорює: починай.

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль заходив,

Я собі вставала тихо.

"Що болить?" – мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда, –

Щоб не плакать. Я сміялась.

Я читаю Лесю Українку. У мої 3 роки це диво. Гості здивовано перезираються: нічого собі!

Мама: "Анжелічко, хто цей вірш написав?"

– Це я, мамочко, написала, – усміхаюся і біжу у своїх дитячих справах.

Дорослі сміються. Але я абсолютно серйозно відповідаю. Бо Лесині й Шевченкові вірші, які мені читають батьки та які живуть у моїй дитячій душі, сприймаю як свої, рідні, важливі й невід'ємні від мене.

З усього, що я з народження бачу, чую, відчуваю, співаю, декламую, пишу, малюю, викристалізовується любов до своєї землі. Велика й неосяжна любов, як сама Україна. Без усіх цих історій не було б моїх Майданів, волонтерства, поїздок на фронт, "Території А", різдвяних містерій, меморіальних заходів, які я, як хрест, тягну із року в рік, на своїх плечах, і ще багатьох моїх великий і малих битв за Україну.

 

24 серпня я не стримую сліз, згадуючи продовження Лесиного вірша:

Безпощадній зброї сміху

Я боюся піддаватись,

І, забувши давню гордість,

Плачу я, щоб не сміятись.

Це сльози щастя, бо ми наблизилися впритул до нашої мрії. Бо випробування, через які довелося пройти, не були даремні: нескінченні протести, погрози виключити нас з університетів, допити у КДБ, непритомність на холодному жовтневому граніті, безсонні ночі. Коли того серпневого вечора 1991-го за Акт проголошення незалежності України проголосувало 392 депутати, ми зрозуміли, що всесвіт на нашому боці.

"Незалежність нам далася без жертв – тепер мусимо віддавати борги", – каже черговий експертний експерт, вже коли Україна обпалена війною. Не знаю, де була ця людина, коли ми, зовсім юні, вийшли на гранітну площу, розбили наметовий табір і оголосили голодування; коли на Помаранчевому Майдані ми повстали проти брехні, від якої так важко очиститися після 70-річної загальної облуди; коли ми стояли на обгорілому Майдані 2014-го і прощалися з Героями Небесної сотні, коли ми крок за кроком виборювали право України бути Україною.

Незалежність сьогодні – це люди в пікселі, які стоять живим щитом на межі добра і зла, цивілізації та її відсутності. Це мої рідні і друзі, які стали на захист України. Це ті, хто повернувся з війни на щиті, як мій навічно 46-річний дядько Олег Михайлов. Незадовго до першого воєнного Дня Незалежності 2014-го я вперше побувала на фронті, в добровольців, разом з якими воював мій дядько Олег. Хотіла бути поруч із тими, хто стоїть на варті свободи, й подякувати кожному, для кого незалежність – це не офіційні заходи й великі концерти, це піт і кров, гідність і любов. Відтоді я практично не відзначала свого улюбленого свята на концертах у мирній частині країни: щороку я була поруч із велетами духу – українськими захисниками. Мої Дні Незалежності неодноразово були на базі "Вовків Да Вінчі", де і сцену, й лави зроблено з ящиків із-під патронів. Це мій улюблений зал і найдорожчий партер. Для мене за честь співати для найкращих людей нашої країни. Пишаюся кожним, дякую всім батькам, які виховали справжніх воїнів, схиляю голову перед кожним, хто віддав життя за Україну.

Наш шалений марафон боротьби триває. Святкувати не на часі, але нині теж портал нових можливостей – не просто утвердити незалежність, а знищити імперію, що була й залишається тюрмою народів. В українців нелегке завдання, але воно точно нам до снаги. Бо ми знаємо, як це – не схибити, не зійти зі свого шляху, не слухати облудних голосів, не відступити. Ми ті, хто вміє слабкість трансформувати в силу, хто перетворюється на непорушну стіну в часи великого буревію, хто в найтемніші миті життя освітлює світ любов'ю.

Ми ще обов'язково посвяткуємо.

×