"Найголовніше у волонтерській діяльності – зробити все можливе, щоб наші воїни залишалися живими"

Над облаштуванням Долини учасника бойових дій працювали 43 особи. На жаль, 21 воїна вже немає

Надворі спекотно. Температура сягає +33°C в затінку. Проте це не зупиняє людей, які приїжджають на благодійний захід вдячності захисникам і захисницям у Гайсинському районі на Вінниччині, в місцині біля ставка, яку називають Долина учасників бойових дій, або коротко – Долина УБД. Чотири роки тому ветерани російсько-української війни почали облаштовувати це місце, щоб створити центр фізичної реабілітації та соціальної адаптації для побратимів і членів їхніх родин.

 

– Коли створили нашу організацію, то вирішили: одним із пріоритетів буде реабілітація хлопців, які повертаються з фронту, – каже організатор заходу, ветеран російсько-­української війни, голова Спілки учасників бойових дій АТО Гайсина та Гайсинського району Микола Данилюк. Чоловік одягнутий у світло-сіру футболку й чорні джинси. – Прагнули повернути наших побратимів до нормального життя. Коли обирали місце, то розуміли, що це має бути не закрите приміщення, а простір на природі, поблизу лісу, річки чи ставу, де людям буде легше проявляти емоції, спілкуватися. 2017-го знайшли гарну ділянку поблизу ставка і три роки витратили на виготовлення документів, щоб нам могли передати її в оренду. Проте на аукціоні з оренди землі виграли бізнесмени, які вирішили, що нам не потрібна та місцина. Наступного дня ми приїхали сюди. Тут були лише чагарники, стихійне звалище й болото. Хлопці казали, що з цим ми нічого не зробимо, але я їх переконав: треба починати. Працювали у спеку й холод: вивозили сміття, розчищали болото, яке тепер стало невеличким ставком. Ми його зарибили, й нині хлопці ловлять коропів і карасів. Тому, коли виникло питання, як назвати цю місцину, сумнівів не було – Долина учасників бойових дій. Адже все робиться руками ветеранів за підтримки благодійників, які надають нам кошти й матеріали.

Микола Данилюк показує дерев'яний будиночок із метало-пластиковими вікнами й ґанком, усередині мебльований. Поблизу приміщення аніматори розкладають настільні ігри для дітей.

– Таких будиночків плануємо звести 10. Вони будуть з усіма зручностями, а п'ять із них – інклюзивного типу. Уже збудували приміщення для охорони, майстерню, гараж, сцену, є три альтанки, літній спортивний майданчик – он, бачите, хлопці грають у настільний теніс, трохи далі – у волейбол. А там, через галявину, збудували двоповерхове приміщення. На першому поверсі зала для психологічної реабілітації, на другому – кімната для відпочинку. Над облаштуванням Долини УБД працювали 43 особи, на жаль, 21 побратима вже немає. Вони загинули на фронті.

На лавці в затінку сидить жінка з елегантно укладеним ззаду волоссям, в яскравій сорочці та бриджах. На захід Тетяна Арсенівна принесла портрет сина Олександра Сєрікова. Сержант Сєріков на позивний "Гай" загинув 30 жовтня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу Красногорівки на Донеччині.

– Саша сюди постійно приїжджав, любив цю долину й гордився нею, – говорить Тетяна Арсенівна. Жінці важко стримати сльози. – Він не міг всидіти ні хвилини без роботи. Тут садив дерева і троянди, багато будував. Саша був золота дитина. Усе своїми руками робив, а найбільше любив працювати з камінням і деревом. А тоді не витримав і пішов на війну. Казав, що інакше не може. Раділа, коли приїхав на два тижні у відпустку. А потім повернувся на фронт. Вийшов на бойове завдання, і після цього 40 днів ми його шукали, а на 41-й день поховали. Серце витримати не може. Щовихідних я в нього на кладовищі.

Під деревом розмовляють двоє чоловіків. Обидва майже повністю сиві. Сергій Чаленко і Юрій Ратушняк – ветерани російсько-української війни, практично щодня працюють над благоустроєм Долини УБД. Кажуть, це для них неважко, бо за цивільною професією – будівельники. Сергій Степанович воював у 2014–2015 роках у 72-й бригаді імені Чорних Запорожців, а з початком повномасштабної війни на фронт пішов його син Роман. Був солдат-гранатометник. На жаль, 10 квітня 2023 року під час зіткнення з ворогом біля селища Невельське на Донеччині Роман загинув.

За кілька хвилин до концерту частина людей збирається біля сцени, дехто розміщується збоку під деревами. Також гості заходу, а саме військові, ветерани, люди з інвалідністю внаслідок війни, рідні загиблих, зниклих безвісти й тих, хто перебуває в полоні, можуть узяти участь у терапевтичних майстеркласах, проконсультуватися з юристами та психологами. Дітей запрошують розважатися аніматори.

Ветеранка війни Людмила Менюк на позивний "Мальва" закінчує готувати робоче місце для проведення майстеркласу – на столі розкладає невелику річкову гальку, акрилові фарби й пензлі. На жінці тактичні військові штани та капелюх забарвлення "літній піксель", футболка кольору хакі з шевронами, на правому зап'ясті – браслет із чорних намистин. До Людмили Анатоліївни підходить чорнява військовослужбовиця, якій на вигляд років 30. Жінки обіймаються.

– Я пройшла весь жах війни на бойових посадах, а нині, в цивільному житті, займаюся практичною психологією, – каже "Мальва". – Працюю з побратимами, сім'ями тих, хто був у полоні, безвісти зниклих і родинами загиблих, адже я теж є матір'ю загиблого захисника України Станіслава Менюка. Сьогодні моя локація пов'язана з арттерапією. Тут ми працюємо з метафоричними картами, а ще кожен вибиратиме собі камінчик. Хтось захоче фарбами зобразити своє бажання і збереже камінчик як оберіг. А кому на серці важко, може намалювати емоції, а потім викинути камінець у річку, щоб трішки полегшити свій стан, акумулювати енергію та продовжити жити далі. Сюди вже підходять дівчата, хлопці. Хочеться, щоб люди психологічно розвантажились і бачили, що про них пам'ятають, піклуються. Маємо об'єднатися, щоб допомагати одне одному. Тому що в такий важкий час війни сподіватися, що хтось інший прийде й допоможе, на жаль, не доводиться.

Неподалік психологиня Ольга Сайдак проводить майстерклас із виготовлення дерева життя в техніці макраме. За столиком поблизу майстрині зібралися жінки та діти. Вони спостерігають за рухами Ольги Едуардівни й розбирають нитки та дерев'яні кільця.

– Подібне дерево зустрічається в багатьох витворах мистецтва – на картинах, у вишивці, – розповідає Ольга Сайдак, зав'язуючи перший вузлик. – Передусім воно символізує життя, зв'язок нашого "я" з родиною та всесвітом. Гілочки – це діти й онуки, а корені – це наші предки. Це дерево має сакральне значення. А сьогодні ми вкладаємо в нього ще одне значення: Україна була, є і буде.

На двох столах поблизу імпровізованої фотозони розмістив виставку військової техніки волонтер Віталій Красюк. Біля нього скупчилися хлопчики шкільного віку, фотографуються поряд з експозицією або тримаючи в руках розписані гільзи від снарядів чи вже відпрацьовані квадрокоптери.

– Проте цікавляться не тільки діти, – каже Віталій. – Також підходять хлопці-новобранці, які нині проходять навчання, а сьогодні приїхали на захід. Кожен експонат має історію. Наприклад, ця "Ігла" (переносний зенітно-ракетний комплекс для ураження низьколітних вертольотів та літаків. – Країна). З цього засобу збили першу "Сушку" в Миколаївській області бійці 59-ї бригади. Взагалі, всі поїздки на фронт особливі. Ціную наше спілкування з хлопцями та дівчатами, їхні емоції. Найголовніше у волонтерській діяльності – зробити все можливе, щоб наші воїни залишалися живими. А що найбільше тішить на передовій? Звичайно, відпустка. А на позиціях люди радіють, коли захищають Вітчизну максимально чітко та злагоджено і для цього не бракує зброї та інших засобів.

– Напевно, ми добре поводилися, що нас привезли на концерт, – каже невисокий чоловік у військовій формі, представляється Максимом. Його мобілізували три тижні тому, невдовзі після його 35-річчя. Нині проходить підготовку в навчальному центрі. – А якщо чесно, то приємно усвідомлювати: ми потрібні, не лише щоб з автоматами бігати. Сьогодні спілкувався з людьми, які вже пройшли війну. Відчуваю, вони мене розуміють, хочуть підтримати, щось порадити, як рідному синові. Хто когось втратив на війні, той і за чужих братів, чоловіків, синів стоятиме горою.

×