Дослідження із книг та музеїв переросло в експедиції віддаленими селами
Пам'ятаєте момент, коли вперше створили картину із серії "Мотанки"?
– Одного разу у старій розваленій хаті я знайшла давній гуцульський головний убір – чільце. І раніше знала про існування різних керсеток, тобівок, кожухів – і вважала, що вже обізнана в українському строю. Але чільця ніколи не бачила, і мене зацікавило, які ще вони бувають. Почала шукати у книжках, музеях і в інтернеті головні убори Гуцульщини. Вивчала, якими вони бувають не тільки на Прикарпатті, а й по всій території України. Ці знання стали поштовхом до створення першої роботи із серії "Мотанки", яку я почала писати ще 2014 року.
До цього я йшла досить довго. Найбільшою перешкодою на моєму творчому шляху були внутрішні рамки. Мені здавалося, що картини мають бути класичні й усім зрозумілі. І коли все ж наважилася написати першу картину, ідею якої виношувала близько пів року, я усвідомила: мої картини не мають подобатися всім і бути зрозумілими кожному. Прийнявши цю думку, відчула внутрішню свободу й почала працювати над наступними "Мотанками".
У серіях ваших робіт очі в мотанок заплющені, але, якщо придивитися, їх видно. Це родзинка вашого стилю і передання жіночої сили?
– Завжди прописую повноцінний портрет, а потім закриваю його нитками. Це почалося ще з першої картини, коли я вирішила об'єднати жінку з оберегом. Уявляла її так, що крізь нитки проявляється форма людського обличчя. Після багатьох спроб зрозуміла, що не потрібно імітувати присутність лиця під нитками, якщо його можна там написати. Я створила повністю деталізований портрет – і вже потім перекрила його нитками. Тоді мотанка стає не лише красивим зображенням, а й неповторним образом, з власними емоціями й переживаннями. Може здатися, що портрет мотанки створити досить легко, але це складніше, ніж написати звичайний портрет, адже основним засобом передавання характеру є очі, погляд.
Мені часто пишуть, що впізнають у мотанках себе, маму, сестру. Я вважаю, що це прекрасно, адже мої картини – це про нас, українських жінок.
Який процес створення картини, які символи й кольори використовуєте?
– Кожна картина із серії "Мотанки" починається по-різному. Мені деколи здається, що це не я придумую мотанок, а вони приходять до мене самі. Бачу їх у русі, а картина – наче кадр із фільму, поставленого на паузу. Деколи на мене дивляться, деколи відвертаються, а інколи ховають погляд. Складно сказати, чому відбувається саме так. Мені подобається показувати людям забуті елементи українського строю. Тому часто буває так, що я можу побачити буквально одну стрічку чи один елемент одягу – і на цій деталі починає будуватися вся композиція. Інколи просто хочу передати якусь емоцію, рух чи думку й уже потім думаю, у що вдягнути натурницю, щоб максимально детально відтворити те, що бачу у своїй уяві.
Яка ваша улюблена робота?
– Це перша картина серії, бо саме з неї почався мій творчий шлях. Я написала понад сто образів мотанки з різних регіонів України. Обличчя то замотані, то відкриті. Деякі картини розквітали та світилися, інші заходили в ніч. Дослідження строїв для мотанок із книг та музеїв переросло в експедиції віддаленими селами і збір власної колекції давнього автентичного одягу.
Чи експериментуєте із сучасними матеріалами або техніками у своїх роботах?
– Здебільшого використовую олійні фарби та зрідка акрилові. Для своїх картин створюю репліки давніх українських головних уборів. Тому під час підготовки до написання картини працюю з тканинами, нитками, папером.
Де створюєте свої роботи?
– Зазвичай пишу картини у своїй майстерні. Це моє місце сили, тут зібрано мою колекцію давнього українського одягу, багато книг про мистецтво, художників та етнічний стрій. Деколи їду з етюдником у гори, бо інше світло, повітря, пейзажі допомагають по-новому подивитися на картину.
Крім "Мотанок", ви разом із чоловіком працюєте над муралами.
– Мурали – це більше спеціальність мого чоловіка. Юрій уже створив цілу серію розписів із жінками в різних традиційних строях. Ескізи й усі технічні питання вирішує він, а я допомагаю йому втілити їх уже безпосередньо на стіні. Його мурали є в Авдіївці, Чернівцях, Хмельницькому, Львові, Івано-Франківську, Стрию, Косові, Ворохті та інших містах.
Створення муралів – досить складна для мене робота, бо це завжди непередбачувана погода, доводиться працювати у вітер, холод чи спеку. На перших муралах був страх висоти, тож, працюючи на риштуванні в новому місті, я починаю скучати за своєю майстернею. Саме завдяки таким перервам не втрачаю пристрасті до написання нових картин.
Знаю, що свої роботи ви виставляєте на аукціони й кошти перераховуєте на благодійність. Кому допомагаєте?
– Ми провели вже дев'ять аукціонів із "Мотанками". На цей час із картин нам вдалося зібрати 1,7 млн грн. 100 відсотків виручених коштів передали волонтерам, які закуповують необхідні речі для українських військових. Дуже рада, що моє мистецтво може хоч трішки допомогти нашим захисникам. Аукціони мають великий розголос, збирається досить багато людей. Адже це не просто купівля, а спосіб пожертвувати кошти на армію, отримавши для себе картину. Люди, які стежать за моїми сторінками в соцмережах, активно мені допомагають у популяризації аукціонів, за що їм безмежна вдячність.
Бачила, що ви також працюєте в колабораціях із дизайнерами. Розкажіть про це.
– Нині ми з дизайнеркою Любцею Черніковою створюємо благодійні хустини з мотанками. Це дивовижна метаморфоза, коли картина з мотанкою у традиційному строї сама стає елементом для створення образу. Хустина – це щось близьке нам на підсвідомому рівні. Мабуть, тому вони тепер такі популярні. Це те, що носили наші предки та що носимо ми в сучасній інтерпретації. Увесь прибуток із продажу передаємо волонтерам для купівлі необхідних речей для наших захисників на передовій.
Над чим нині працюєте і що хотілось би реалізувати?
– У планах робота зі скульптурою, вже є певні ідеї і напрацювання в цьому напрямі. Ще досі в Україні є етнічні регіони, які не мають своєї мотанки у моєму виконанні. Працюю над їх дослідженням.
2 
1
Коментарі