"Прийде Трамп – і війні буде фініш"

Що про російське вторгнення говорять у Європі

– Можна я вам одне запитання поставлю? – виразною російською цікавиться огрядний чоловік увесь у татуюванні. На вигляд йому за 60, на спині наколки церкви "з куполами". Імені не називає. Це мій сусід на другому поверсі в готелі в угорському місті Хевіз. Зупиняюся тут на одну ніч – на авто їду з Києва до хорватського міста Рієка. Це 1700 км в один бік.

Угукаю до нього з-під лоба, паралельно переглядаючи новинну стрічку.

 

– Я не росіянин, не бійтеся. Сам їх ненавиджу, – каже чоловік, помітивши моє небажання з ним спілкуватися. – Так от запитання: Україна що не може запустити якусь ракету по Кремлю? Скільки вже цей жах триватиме?

– Якщо ви не росіянин, то звідки так добре знаєте російську, ще й без акценту? – не відповідаючи на його запитання, ставлю своє.

– Я німець. Але не російський. Родом із Північної Осетії. Моя сім'я переїхала в Німеччину після російського вторг­нення на початку 1990-х. А до того, ще перед Другою світовою, росіяни депортували родичів моєї бабусі в Сибір. У поїзді везли, як худобу, без їжі та води. Одному Богу відомо, скільки людей не доїхало. Тому росіян я ненавиджу, – розповідає чоловік, спершись на перила балкона.

Пропоную йому подивитися відео ракетного обстрілу Києва 8 липня – коли росіяни вдарили, зокрема, по дитячій лікарні "Охматдит". Внаслідок масованого удару того дня в Україні загинули 36 цивільних і 140 було поранено. Найбільше загиблих у Києві – 33 особи.

– Можете уявити, що ось такий жах відбувається лише за півтори тисячі кілометрів від Берліна? ХХІ століття, а в центрі Європи йде така жорстока війна, – кажу йому.

– У Німеччині щодня новини з України показують, – відповідає чоловік, дивлячись відео вибухів на моєму мобільному. – Але Шольц вам не дасть ракет ні на цей міст (мається на увазі Кримський міст. – Країна), ні поготів на удари по Москві. Тільки коли Москва палатиме, як Київ, тільки тоді росіяни почнуть розуміти ціну війни.

За 5 хв. чоловік вибачається, каже, що має вже їхати. На парковці готелю на нього чекає дружина. Обоє про щось перемовляються німецькою, сідаючи в чорну BMW.

Рієка розташована на березі Адріатичного моря на Півночі Хорватії. За 50 км – Словенія, ще за 120 – Італія. Через сервіс Airbnb ще з Києва бронюю апартаменти за 5 км від моря. За шість діб плачу майже 500 євро. У розпал курортного сезону це доволі непогана ціна за проживання з безкоштовним паркувальним місцем для авто.

 

– О, то ви з України? Я думаю, війна цього року закінчиться. Прийде Трамп – і війні буде фініш, – говорить до мене англійською хорватка в одному з найвідоміших закладів Рієки. Представляється Ніколіною. На вигляд їй за 40, чорнява, зі стрижкою каре. Одягнена в довгий сарафан жовтого кольору на бретельках. У ці дні в Хорватії спекотно, температура сягає +36 градусів у затінку.

– Боже, така спека, – каже, обмахуючись руками. – Я читаю в новинах, що в Україні теж жахлива спека. У вас нема електрики, не працюють кондиціонери, і я не уявляю, як ви виживаєте.

– Ну, виживаємо якось. Що робити? Нема інших варіантів, хоч усе це і складно, – відповідаю.

– Ой, у Хорватії теж війна була, пам'ятаєте у 1990-х? – продовжує Ніколіна. – У нас чимало українців живе, багатих українців. Дорогі авто, ресторани. Але я не дивуюся, бо колись із Хорватії теж втекли ті, в кого були гроші, а бідніші гинули. У вас так само, бо такі суворі закони життя.

– Але цього року війна закінчиться, от побачите, – додає жінка. – Трамп прийде і закінчить. Республіканці не стануть гратися в ці ігри – можна чи ні дати вам більше зброї. Бо що менше дають – то дорожче воювати в результаті. Трамп це добре розуміє, бо вміє рахувати гроші.

Майже п'ятирічна війна, яка тривала в Хорватії з 1991-го по 1995-й, як і в Україні, теж була оборонна. 1991 року Хорватія проголосила незалежність від Югославії й почала боротися проти агресії об'єднаних великосербських сил під фактичним керівництвом тодішнього президента Сербії Слободана Мілошевича.

Війна в Хорватії закінчилася 1995-го, але повний суверенітет країна відновила 1998 року. Загинуло понад 21 тис. людей, а югославські війська під час війни, як тепер російські в Україні, скоїли численні воєнні злочини. Пізніше їх кваліфікували як геноцид хорватського цивільного населення. Відповідальність за це було покладено на Слободана Мілошевича. 2001-го його було передано Гаазькому Міжнародному трибуналові, однак до вироку суду він не дожив. 2006 року Мілошевича знайшли мертвим у камері в'язниці Гаазького трибуналу. За офіційними даними, помер від серцевого нападу.

Тепер у Хорватії вже нічого не нагадує про події 30-річної давнини. Із 1 квітня 2009 року країна стала членом НАТО, 2013-го – членом Євросоюзу, а з початку 2023 року – приєдналася до Шенгенської зони та перейшла на євро. Щороку Хорватію відвідують 14 млн туристів. Прибуток від туризму становить понад 20% ВВП країни.

– У вас є гроші на проживання в Італії? – запитує на кордоні поміж Словенією та Італією молодий італійський прикордонник. З-поміж сотні автівок, які проїжджають кордон разом зі мною, виїхати з потоку попросили лише мене. Найімовірніше, це через українську реєстрацію авто.

– Звичайно! Тим паче я їду лише на день у Венецію, тому на один день грошей мені точно вистачить, – відповідаю.

 

– Перепрошую, але ви на кордоні, тому відповідайте на запитання. У вас є готівка на перебування в Італії? Покажіть мені її, – наполягає прикордонник.

Показую в гаманці 200 євро готівкою.

– І це все? – перепитує він.

Насторожуюся і вже готуюся брати телефон, аби показати йому мобільний банкінг. Однак прикордонник просить, щоби проїжджала вперед.

Ставлю авто на паркінгу в передмісті Венеції. Одна година в робочі дні тут коштує 3 євро. На півострові дорожче щонайменше удвічі. Від паркінгу до Венеції за 1,75 євро доїжджаю на електричці. Це займає 10 хв.

Незважаючи на 35-градусну спеку ніде яблуку впасти – туристів повно. В одному ресторані за 8 євро беру пасту "Чотири сири" та коктейль "Апероль". Доки офіціантка готує страву, спостерігаю за жінкою із двома дітьми. Мати спілкується з ними спершу японською, а далі переходить на українську.

– Ви що з України? – перепитую в жінки. На вигляд їй 30 років, невисокого зросту, худорлявої статури.

– Так, із Черкащини, але вже 10 років живу в Японії. Ми із сім'єю у відпустці. Чоловік через тиждень поїде додому – в Японію, а я з малими – в Україну на місяць. Батьків уже два роки не бачила.

– О, то вас багато чого здивує в Україні, – кажу їй. – Щонайменше постійні повітряні тривоги, а ще бувають ракетні та дронові атаки. Хоча на Черкащині більш-менш тихо. А ваші діти українську теж розуміють?

– Так, розмовляю з ними двома мовами. Старшій – 5, сину – 2,5 року. Донька все розуміє, але соромиться говорити. У нашій сім'ї японська переважає, бо чоловік та його родина української не розуміють, – відповідає жінка. Представляється Марією.

– Хоч уже маю повне право взяти громадянство, не робитиму цього, – продовжує жінка. – Користуюся там українським паспортом, і мені це зовсім не заважає. У мене всі ті ж права в Японії, що й у громадян країни, крім права голосу на виборах. Але мені це не потрібно. Українців і так стає все менше й менше у світі, не хочу, щоби стало менше ще й на мене. Тому громадянство залишу.

 

За годину розмови з Марією, доки обідаємо італійськими макаронами, дізнаюся про її життя в Японії та ставлення японців до війни в Україні.

– Новини про Україну в нас показують постійно, особ­ливо, коли Росія завдає всіх цих жахливих ракетних ударів. На початку війни японці не могли повірити, що війна в нинішньому світі можлива, що Росія могла взяти й отак напасти на сусіда. Японці – це вихована нація, яка найбільше не любить втручатися в життя інших людей. Десь після початку війни ще 2014 року я перекладала японській делегації візит росіян. Ті погано ставилися до японців поза очі й навіть не соромилися при мені обзивати їх вузькоокими та сміятися з цього.

– А ви японцям казали, що росіяни це роблять у їх присутності? – цікавлюся.

– Ні. По-перше, в мене ніхто про це не запитував. А по-друге, японці ніколи не повірили б, що таке дикунство досі існує в цивілізованому світі, – відповідає Марія.

На прощання бажаємо одна одній щасливої дороги до України та розходимося гуляти спекотною Венецією.

В Україну повертаюся проїздом через відомий у Хорватії національний парк "Плітвіцькі озера". Вхідний квиток коштує 40 євро – 1800 грн на українські гроші. На ночівлю зупиняюся в селі Грабовець, за двомісний номер без сніданку плачу 45 євро – майже 2 тис. грн.

Наступного ранку вирушаю в бік столиці Угорщини – Будапешта. Після короткої зупинки в місті їду в напрямку кордону з Україною – в бік Мукачева. Це ще 350 км. Загалом за день долаю 850 км.

У Мукачеве приїжджаю в понеділок, близько 23:00. У центрі міста працюють бари та ресторани, електрики немає. Як і в готелі, де зупиняюся на ніч.

– Ми на генераторі, тому можемо включити вам світло в номері. Можна навіть помитися, тільки кондиціонера не вмикайте, бо не потягне все. Ласкаво просимо в Україну, – усміхається адміністратор готелю, побачивши мої валізи в багажнику авто.

Під вікнами мого номера гуде генератор, світло в місті дають за годину. Тішуся, що генератор врешті затихне, але не затихає місто. Комендантської години на Закарпатті немає.

×