Українці живуть у моменті. Не вибудовують далекоглядних планів

5

24 серпня 1991-го на геополітичній карті постала нова держава – Україна. Того року в ній народилися 630 тисяч дітей. П'ятеро однолітків незалежності – журналістка та благодійниця Марія Артеменко, змінний майстер зернової компанії Ігор Данільцев, письменник і видавець Роман Крижанівський, біатлоніст Дмитро Підручний, кінорежисерка Христина Сиволап – розповідають про себе

Після Майдану зрозуміла, що хочу вкладатися в цю країну

Незалежність асоціюється зі свободою, відповідальним вибором. Хоч ми часто ототожнюємо свободу з позитивними змінами, вони можуть бути й негативні. Але це відкритість, можливість бути будь-ким.

Усім процесам потрібен час. Якщо щось не влаштовує в країні, треба самому це змінювати. Питаю себе: що можу зробити? Революція гідності показала, що дії і голос кожного – важливі.

 

Вдома мені не розповідали про незалежність. Усвідомлення прийшло в університеті. 2014-го почала говорити українською. Після Майдану зрозуміла, що хочу вкладатися в цю країну.

24 серпня не святкую. Не люблю, коли одного дня усі згадують про щось.

Боюся прожити даремно. Ми прийшли у цей світ не споживати, а створювати. Боюся смерті. Коли волонтерила в Інституті раку, не раз її бачила. Хоч би скільки збирали грошей, діти все одно помирали. Ми всі шукаємо справедливості. Та маємо прийняти, що її немає.

У мене немає очікувань від президентів. Українці завжди обирають найменше зло.

Велика перемога складається з маленьких зусиль. Коли почалася війна, допомагала переселенцям, хоч на Донбасі ніколи не була. Хочу бути корисною. В Україні я це можу.

текст: Христина БУЦКО, фото: Тарас ПОДОЛЯН

Ніколи не був за кордоном

Мати все життя працювала медсестрою в дитячій реанімації. Має подяку за порятунок пацієнтів – коли у відділенні зникла електроенергія, кілька годин в ручному режимі підтримувала з колегами життя дітей на апаратах штучної вентиляції легень. На пенсії батьки зрозуміли, що вижити на неї нереально. Змушені були їхати на заробітки. Працюють в Естонії. Сили і здоров'я віддали державі, але стали їй не потрібні.

 

Згадую відпочинок у дитинстві з батьками і сестрою. Ми жили на базі. Все було просто, але затишно. Прокидаєшся вранці – море поряд.

Ніколи не був за кордоном. Але їздимо країною. Вразив острів Хортиця. Наче потрапили в козацьку епоху. Бували у Львові, на Закарпатті, на Вінниччині.

З дружиною познайомилися на роботі. Освідчився на весіллі друзів, коли проголошував тост. Я був боярином, Олександра – дружкою. На наше весілля запросили 60 гостей. На подаровані гроші купили авто Chevrolet Aveo.

Завжди треба підтримувати сім'ю. Коли починалася пандемія коронавірусу, по покупки їздив лише я. Дружині й дитині не дозволяв наражатися на небезпеку.

Поки батьки на заробітках, живемо в їхньому будинку. Наша мрія – власне житло. Іноді допомагаю дружині на кухні. Каже, що ліплення вареників –

це не моє.

текст: Ірина МАМРИГА, фото надане Ігорем Данільцевим

Якби не війна на Донбасі, все було би краще

Незалежність асоціюю зі свободою, можливістю займатися тим, що подобається.

1991-го моїм батькам було трохи за 20. Їхнє дитинство минуло в Радянському Союзі. Розповідали про дефіцит на все та морозиво по 11 копійок. Важче було тим, хто зустрів незалежність 30-річним. Їм довелося починати все з нуля. Хоча під час кризи люди й розвиваються швидше, якщо морально готові.

День Незалежності України для мене стоїть поряд із Різдвом і Великоднем. Раніше родиною вдягали вишиванки й виходили на центральну площу. Не знаємо, чи не завадить карантин так зробити й цього року.

 

Якби не війна на Донбасі, все було би краще. Тому найбільшою поразкою вважаю сукупність факторів у політиці, які до цього призвели.

Українці живуть у моменті. За 29 років не вибудували далекоглядних планів. Є китайська приказка: найгірше, що можна побажати ворогу, – жити в часи змін. А ми так постійно живемо.

Малим ходив на вибори з батьками. Це було свято. Біля дільниці в ятці продавали солодощі. Мені купували щось смачне. Уперше голосував у січні 2010-го, коли президентом обрали Віктора Януковича.

Книжки завжди були в моєму житті, бо багато читали всі старші в родині. Перша моя книга про кроликів вийшла у США англійською мовою. Видавець мене знайшов і запропонував співпрацю.

Коли засновував видавництво, жодних хабарів не давав.

Телевізор перестав дивитися давно. Більшість новин розраховані на маніпуляцію суспільною думкою.

Уперше поїхав за кордон 2006-го. Це був автобусний тур у Чехію. Впадав у очі контраст між дорогами, заправками, туалетами. Але жити в іншій країні не хочу. Дядько мого діда після Другої світової залишився в Англії. Коли приїздив до нас у гості, казав: "Якщо готовий пожертвувати життям своїм і власних дітей, залишайся в чужій країні".

текст і фото: Ірина МАМРИГА

Зеленський може обирати, ким залишиться в історії

У дитинстві мріяв стати ветеринаром, як дід. Ми з ним їздили на ферми лікувати тварин. Про спорт не думав. Здавалося, що професійно цим займаються обрані.

Одним Із найскладніших періодів були восьмий-дев'ятий класи. Постав вибір між спортом, навчанням і друзями. Батьки хотіли, щоб я закінчив військовий коледж. А я гадки не мав, чого хочу від життя.

Успішна людина займається улюбленою справою і розвивається. Хотів би досконало знати англійську. Бракує часу.

 

З усіх президентів України найкраще з обов'язками впорався Петро Порошенко. Володимир Зеленський ще може обрати, ким залишиться в історії.

Із майбутньою дружиною познайомилися на тренувальних зборах. Перед тим як освідчився, ми посварилися. Зрозумів, що не уявляю життя без Олі.

Люблю борщ і вареники з вишнею. У дитинстві щонеділі ліпив із мамою і молодшою сестрою.

Не можу уявити себе поза спортом. Не знаю, як житиму, якщо доведеться залишити біатлон.

текст: Ольга ГОНЧАРУК, фото надане Дмитром ПІДРУЧНИМ

Вагітна мною мама ходила дивитися, як валили пам'ятник Леніну

У День Незалежності завжди обмірковую, що відбувається в країні. У Рівному виходимо з батьками на прогулянку у вишиванках. У Києві цього дня часто працюю.

Батьки вороже ставилися до всього радянського. Обурювалися, що їх так довго дурили. Вагітна мною мама ходила дивитися, як валили пам'ятник Леніну. Батько був одним з ініціаторів перейменування вулиць.

Людям нав'язували, що жити в СРСР – прекрасно. Вони були обмежені маленьким світом. Нав'язування та ізоляція мене шокують. Хочу мати свободу вибору.

У дитинстві не дивилася радянських фільмів. Це дивувало знайомих. В університеті викладачка запропонувала обговорити "Діамантову руку" – була впевнена, що цю стрічку бачив кожен.

 

Із 3 років батьки показували мені світ. Один із найяскравіших дитячих спогадів – "Артек". Посеред табору стояв пам'ятник Леніну, діти носили форму з краваткою. Але ті дні були наповнені веселощами, морем і друзями.

Мріяла працювати у творчій сфері. Хотіла стати художницею, акторкою.

Найскладніше було піти на свій хліб. Матеріально і психологічно.

Запам'яталася поїздка до США за студентською програмою. Три місяці працювала касиркою в парку розваг. Побачила країну зсередини. У США кажуть: якщо маєш хоч якусь роботу, ти вже молодець.

Під час подорожей не сумую за Україною, бо знаю, що повернуся.

Одне з найбільших досягнень нашої країни – безвізовий режим з Євросоюзом. Для мене це було відчутно, бо доти неодноразово відмовляли у візі. А це зіпсовані нерви й витрачені дарма кошти.

Мій чоловік – із Донецька. 2013-го поїхали знайомитися з його батьками. Побачила місто ще красивим і квітучим. Думала, часто буватиму там. Але почалася війна.

Обмірковувала переїзд в іншу країну. Та розумію, що в Україні ще не використала професіональних можливостей і перспектив. Хочу тут знімати кіно.

текст: Ольга ГОНЧАРУК, фото надане Христиною СИВОЛАП

×