Пʼятниця, 03 серпня 2018 11:22

У відпустку ходили раз на три роки, але зразу на шість місяців

1948 року на Кубані всі говорили українською

Тато півтора року провчився в Київському університеті. Мусив покинути, бо треба було помагати батькам у селі. Їхній старший син жив в Америці. Іноді висилав гроші. Звели хату, мали трохи землі.

Батько служив у Симона Петлюри. 1929 року почалися сильні гоніння всіх його прибічників, мусив виїхати на Кубань. Ми з мамою залишилися з дідусем і бабусею.

Мені було 2,5 року, коли стала ворогом народу. Вночі мене, маму, бабусю і батькову двоюрідну сестру вигнали з хати. Сказали, що ми – куркулі, бо тримали бджіл, мали пару волів, корів, коней. Дід нас із мамою повіз на Кубань до тата. Коли повернувся, його забрали в КДБ – допитували, де син. Сильно побили. На третій день він помер. Бабусі не стало 1933-го.

Голод пережили на Кубані. Батько працював у лісовому господарстві. Там заготовляли плоди дуба й ясена, їх відправляли в Англію. Звідти отримували посилки з галетами. За розміром – як сучасні пульти для телевізорів, але товсті, наче глазуровані пряники. Щоранку в мене під подушкою лежав один. Батьки їх не їли, перебивалися квасолею. 1932 року посадили її багато. Мама казала, вона не дала померти з голоду.

  Ольга ОЛЬХОВА, 89 років, агроном. Народилася 19 грудня 1928-го в селі Хорошки Лубенського району Полтавської області. Батько Антон Данилович працював бухгалтером, мати Марфа Федорівна займалася домашнім господарством. Влітку 1930-го родину розкуркулили. З батьками виїхала на Кубань. Закінчила сільськогосподарський технікум у Слов’янську-на-Кубані за спеціальністю ”плодоовочівництво”. Працювала агрономом-ентомологом та дільничним агрономом. 1951-го виїхала в Якутськ. Працювала в підсобному господарстві Якутськбуду. ”Як могла, українців на кращі роботи призначала. Деякі росіяни ображалися”. Восени 1958 року повернулася в Україну. Працювала в підсобному господарстві харчового комбінату, в теплицях. З чоловіком Василем Івановичем прожила у шлюбі 34 роки. Помер 1988-го. Має синів Юрія та Олександра, чотирьох онуків, п’ятьох правнуків. Любить вишивати. За 30 років виготовила 36 сорочок та вісім суконь для рідних. Живе в Луцьку
Ольга ОЛЬХОВА, 89 років, агроном. Народилася 19 грудня 1928-го в селі Хорошки Лубенського району Полтавської області. Батько Антон Данилович працював бухгалтером, мати Марфа Федорівна займалася домашнім господарством. Влітку 1930-го родину розкуркулили. З батьками виїхала на Кубань. Закінчила сільськогосподарський технікум у Слов’янську-на-Кубані за спеціальністю ”плодоовочівництво”. Працювала агрономом-ентомологом та дільничним агрономом. 1951-го виїхала в Якутськ. Працювала в підсобному господарстві Якутськбуду. ”Як могла, українців на кращі роботи призначала. Деякі росіяни ображалися”. Восени 1958 року повернулася в Україну. Працювала в підсобному господарстві харчового комбінату, в теплицях. З чоловіком Василем Івановичем прожила у шлюбі 34 роки. Помер 1988-го. Має синів Юрія та Олександра, чотирьох онуків, п’ятьох правнуків. Любить вишивати. За 30 років виготовила 36 сорочок та вісім суконь для рідних. Живе в Луцьку

Із першого класу відчувала себе українкою. Батько розповідав легенду про наш рід. Коли цариця Катерина ІІ зруйнувала Запорізьку Січ, козак Макаренко (дівоче прізвище Ольги Ольхової. – Країна) вернувся на Полтавщину. Осів на річці Сліпорід, правій притоці Сули. Загатив греблю, поставив курінь. Якось поїхав на Дон до побратима. Там познайомився з дівчиною з Туреччини. Дуже йому сподобалася, взяв її за дружину. У селі жінку назвали заволокою, бо козак здалеку її заволік. А заснований ним хутір отримав назву Заволошнівка. Подружжя мало вісім синів. Від них і пішли Макаренки.

Коли почалася війна, ми жили у станиці Кримській (тепер місто Кримськ у Росії. – Країна) біля Краснодару, я вчилася у п'ятому класі. 22 червня 1941 року опівдні зустріла на вулиці подружку Інну Федирко. Вона сказала: "Ти знаєш, що на нас Німеччина напала?" Відповіла: "Що ти таке дурне говориш? У нас же договір про ненапад". Вдома повідомила батькам: "Почалася війна".

Біженці з Києва приїхали у Краснодарський край на підводах. Місцеві вийшли їм назустріч. Якась жінка сказала: "Не бійтесь, німці сюди не дійдуть, їм обламають ноги". Але Кримськ теж окупували.

Тата забрали на війну в грудні 1941-го. Потрапив у німецький полон. Всіх, хто звідти повернувся, радянська влада відправляла в Сибір.

Німецької окупації місцеві боялися. Про звірства їхніх солдатів усяке розказували. В кожному дворі були вириті траншеї, люди ховалися в них, коли чули постріли. Якось сиділи там і захотіли їсти. Повернулись у квартиру. Мама пішла води попити. Раптом – стукіт у двері. Відчинила, а там німець. Попросив води, випив. Здивувалися, що не розстріляв. Потім ми оладки зробили. На заводі перед приходом фашистів усім великі пайки видали. Млинці їли разом із тим солдатом.

Німці привозили собі багато курей і гусей. Приносили мамі патрати. Вона могла взяти собі ніжки й голови з шиями. Іноді просили попрати одяг. За все платили.

Румуни, які служили у нацистській армії, були нахабнючі. Одного разу якийсь лазив по шафах у нашому будинку. Випадково побачила. Сказала, що німці йдуть, бо вони їх боялися, і вистрибнула у вікно. Румун зрозумів, що обманула, кинувся за мною. Побігла до водокачки. Круча там була, а під нею глинище. Коли стрибала, почав по мені стріляти, але не попав.

У 1948 році всі на Кубані говорили українською. Як місцевий гурток ставив "Катерину" Тараса Шевченка, то одяг для костюмів брали по людях – у селах українське вбрання ще зберігалося.

Вступати у сільськогосподарський технікум у Слов'янську йшла пішки. Залізницю розбили під час війни. Від Кримська туди було 40 кілометрів. Дорогою зустріла ще одну дівчину, яка теж ішла подавати документи. У місті на вулиці побачили жінку років 40. Привітались, розказали, хто ми і звідки, попросилися переночувати. Вона пустила. Наступного дня сказала: "Як будете екзамени здавати, знову приходьте на ночівлю". Коли вже вчилися, жили у тієї жінки. На релігійні свята вона завжди нас до столу кликала.

Ми думали, що батько загинув на засланні в Сибіру. Та він з часом об'явився, ми почали переписуватися. Не приховувала, що батько репресований. Та в якийсь момент стала відчувати недовіру до себе. В райкомі почали дивитися скоса, дехто про підозри говорив по секрету. Я написала татові, щоб забирав нас до себе. Добрі люди допомогли знайти там роботу. Це був 1951 рік.

В Якутську сподобалося. Та за якийсь час світ перевернувся з ніг на голову. До того вірила совєтській владі, а там побачила висланих фінів, корейців, китайців, німців, латишів і литовців.

Батьку в гуртожитку дали дві кімнатки. Комендантом був галичанин Яремко, якого називали "пан професор". По сусідству жила литовка Ада з сім'єю. На жовтневі свята я була сама вдома, а вона покликала на гостину. Там я й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Василем.

Його батьків під час операції "Вісла" (військово-політична операція польської комуністичної влади. Примусово виселили українців із південно-східних регіонів Польщі. Впродовж квітня-липня 1946 року депортували близько 150 тис. – Країна) з Варшави вислали на Одещину. Хотіли повернутися ближче до дому. Так опинилися на Волині. Василь виїхав на роботу в Австрію. Коли вертався додому, його арештували і вислали в Якутськ. Працював автоелектриком. Був ввічливий, стриманий, інтелігентний.

В Якутську ходили у відпустку раз на три роки, але зразу на шість місяців. Мали право безкоштовно поїхати в будь-яку точку Радянського Союзу. Мені дали відпустку 1954-го. Вирішила побувати в Москві, там якраз відкрилася виставка досягнень народного господарства. Купила собі вишите плаття. Кожен вечір кудись ходила. Відвідала Третьяковську галерею, планетарій, кілька разів була в Большому театрі. Квитками торгували жінки в метро. Щоб отримати гарний білет, треба було принести гілочку винограду або шоколадку.

З роботи дали путівку в Туапсе на 24 дні. Мала ще час до від'їзду в санаторій, то поїхала до тітки в село на Полтавщину. Ахнула: в якутських магазинах було що завгодно, а тут – злидні, біднота.

Повернулася в Якутськ 20 жовтня. З Василем сказали батькам, що хочемо одружитися. Розписалися через тиждень.

Наша бухгалтер литовка Єлена Іванівна з чоловіком і матір'ю жила далеко від роботи. Мені було теж не ближче. Коли була вагітною, попросила управляючого: "Мені та Єлені Іванівні далеко добиратися. Може би нам якісь квартири ближче дали чи навіть побудували? Поряд із підсобним господарством є місце". Наказав проектному відділу готувати документацію на двоквартирний будинок. За півроку його звели з дерева. У нашому помешканні був коридор, кухня і чотири кімнати. У невеликій прибудові тримали корову.

З литовцями в нас була одна компанія. Збиралися в нас. Вмикали радіолу, співали і танцювали. Одного разу батько затягнув "Ще не вмерла Україна". Жили на околиці, а там за цим особливо ніхто не дивився.

В Україну повернулися восени 1958 року. Приїхали до родини чоловіка в село неподалік Луцька.

Зараз ви читаєте новину «У відпустку ходили раз на три роки, але зразу на шість місяців». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода