"Коли зайшла в гримерку, полилися сльози"

Хочуть просунути конкретних співаків, хоч варто просувати й показувати Україну

Коли Ярослава Притула востаннє

Грала на барабанах

Декілька днів тому. Коли мама мене лише привела в музичну школу, члени приймальної комісії, мабуть, помітили в мені відчуття ритму й запропонували вчитися гри на барабанах. Але тоді ми все ж обрали фортепіано. А якось недавно згадала ту історію і зрозуміла, що маю інтерес до барабанів, тому записалася на заняття. Віртуозно грати на цьому інструменті не так просто, як здається. Але мені подобається і вдається грати, я драйвую від цього. До того ж це добра терапія, щоб позбутися негативних емоцій і зарядитися чимось класним.

Робила ремонт

Нині майстри завершують монтувати гардеробну. Минулий рік для мене був багатий на переїзди й ремонти. Я перфекціоністка, кожну справу намагаюся контролювати. Це стосується як творчості, так і інших аспектів. Усім займаюся сама – від ідеї до пошуку людей, які можуть допомогти втілити її в життя. Щодо ремонту, то приділяю увагу кожній дрібниці. Пофарбувала стіни у кремовий колір і хотіла знайти такого ж відтінку вимикачі й розетки. Майстри переконували, що це нереально і я ніколи не вгадаю з кольором, бо ж текстура різна. Рекомендували брати класичні білі. Проте я знайшла саме ті, які мені потрібні, й відтінок підібрала ідеально. Взагалі, я настільки вникала в кожну деталь, що тепер можу давати фахові поради й навіть організовувати ремонти "під ключ".

 

Отримувала в подарунок пісню

Сама пишу слова та музику, працюю над аранжуванням, а тут мені зовсім несподівано подарували пісню. Друг з Америки Андрій Яремій створював її для іншого виконавця. А коли все було готово, він зрозумів, що вона більше підходить для мене. Сказав колегам: "Ця пісня для Славії. Це її тема, все наче про неї і її життя". Проте я довго не могла розпочати роботу над цією піснею. Знаю, що завжди потрібен час, щоб прожити твір, повністю сприйняти його. Нині я вже знайшла команду, яка працює над ідеєю кліпу. Пісня називається "Білий танець".

Розчаровувалася

Торік надіслала пісню "Сила роду" на відбір для Євробачення, але, на моє здивування, вона не потрапила навіть у двадцятку. Ці 20 пісень обирає комісія. Чітких пояснень цього рішення немає. Мовляв, на такий конкурс потрібна інша музика й узагалі людям у Європі вже нецікава наша війна.

На жаль, багатьох виконавців, які могли б заявити про Україну, просто не допускають до нацвідбору. Здається, ніби хочуть просунути конкретних співаків. На європейській арені ми маємо нагадувати про свій біль, війну, про те, що гинуть люди, й водночас показувати красу своєї нації, нашої пісні, що звучатиме українською мовою.

Нині пісня "Сила роду" набрала понад мільйон переглядів у ютубі. Тішуся, коли майже щодня на неї надсилають кавери, люди її переспівують. Ця пісня про нас усіх, вона відгукується в серцях багатьох українців. Примітно, що під відео немає негативних коментарів українською мовою, але багато насмішок російською. Розумію, що ця пісня зачіпає наших ворогів, і це добре. Вони відчувають силу українців, тому намагаються підірвати нашу впевненість. Але їм це не вдасться.

Ухвалювала важке рішення

23 лютого 2022 року до мене в Київ приїхала мама. А наступного дня ми, як і багато українців, прокинулися від вибухів. Сусіди облаштували підвал – знесли туди обігрівачі, лавки з двору, кожен приніс ковдри. У нас було багато дітей і навіть новонароджені. Так – перебіжками з квартири в підвал – ми жили 10 днів. Усі сусіди здружилися, стали ніби однією родиною, всім ділилися.

Але в підвалі було холодно, й мама сильно захворіла. Я вирішила, що маємо виїжджати з Києва. Було багато думок – їхати потягом чи на авто. Знала, що заправитися буде складно, а пального в машині залишалося обмаль. Проте наважилася ризикнути. Людей із нашого будинку залишилося небагато, тому зі мною в машині їхали тільки моя мама й сусідка. Коли ми виїжджали, консьєржки вийшли нас проводжати. Вони перехрестили нас, і ми обійнялися. Відчувала провину, що залишаю цих жінок у Києві, хоч насправді я не розуміла, куди їду.

Була страшенно втомлена, адже від 24 лютого практично не спала, проте мала відповідальність – довезти маму й сусідку в безпечне місце. Я вчепилася в кермо і мчала з неймовірною швидкістю. У небі бачила заграву від вибухів, і це мене підганяло. За 15 годин ми під'їхали до Львова. Телефони розрядилися, бензину майже не було. Болів кожен м'яз. Мене зупинили на блокпосту та сказали, що далі не можна їхати, бо комендантська година. Але побачивши мій стан і ді­знавшись, що ми вже недалеко від маминого дому, відпустили.

Дивувалася

Постійно, коли до мене звертаються мовою окупанта. Ще коли навчалася в університеті й мені щось говорили російською, ніколи на неї не переходила. Для мене ті люди здавалися дивними, ніби якесь перекотиполе. Завжди вважала, що наша мова красива й модна, а ті українці, які розмовляють російською, загубились і не розуміють, хто вони.

Стримувала сльози

Ближче до середини літа 2022 року почала брати участь у благодійних концертах на підтримку Збройних сил України. Найважче було співати в госпіталях і реабілітаційних центрах. Боляче бачити наших хлопців без рук, ніг, на інвалідних візках. На першому такому концерті виступала із заплющеними очима. Здавалося, що подивлюся на хлопців і розплачуся. Співала з клубком у горлі, але трималася. А коли зайшла в гримерку, полилися сльози. До цього важко звикнути, але наші чоловіки сильні і тілом, і духом. Звісно, іноді поранені не хочуть нікого бачити й чути, але є чимало тих, хто випромінює оптимізм. Головне, що ці люди живі, бо найстрашніше – дізнаватися новини про загибель воїнів і цивільних людей. Щоразу болить, очі наливаються сльозами й водночас відчуваю лють і ненависть до московії.

Спілкувалася з колишнім чоловіком

Михайло телефонував на мій день народження. Зазвичай ми довго спілкуємося телефоном, хвилин 40 як мінімум. Але того дня я спершу не хотіла підіймати трубку. Ми зібралися у вузькому колі, і для мене це було не стільки свято, як можливість поспілкуватися і підтримати близьких друзів. Напередодні вони отримали трагічну звістку про загибель родича. Його тіло не можуть упізнати, потрібно чекати результатів експертизи ДНК. Друзі не хотіли приходити, щоб не псувати моїх уродин, але я переконала їх, що ми маємо зустрітися, обійнятися, вислухати одне одного, вилити цей біль. І ось, коли подзвонив Михайло, було незручно перед гостями відповідати, та все ж друзі вмовили взяти трубку. Розмова не була коротка. Ми з Михайлом залишаємося близькими й рідними людьми.

Танцювала

Ще коли ми з Михайлом бували разом на якихось вечірках, він казав, що зі мною важко танцювати. У нього є сусідка, така дебела дівчина, яка брала його попід руки, й вони кружляли. З нею йому було простіше. Коли Михайла взяли в шоу "Танці з зірками", він хотів перемогти, але протримався недовго. Тоді я зрозуміла, що проблема була не в мені. Хоча комплекс, ніби я не вмію танцювати, залишився. Тому перед початком великої війни пішла на заняття з танців хайхілс. Добросовісно відходила місяць і покинула. На заняттях зламала підбори й порвала красиві туфлі. Зрозуміла, що танці – це не моє.

×