"Жодного разу не пошкодувала, що стала артилеристкою"

 

Нині робота артилерії – це як гра в хованки.

У школі я займалася вокалом. З восьмого класу співала на весіллях. Коли в одинадцятому дійшло до вибору справи життя, зрозуміла, що весь час на весіллях не співатиму. Подумала: піду на "Х-фактор" – якщо не переможу, закриваємо це все. Я пройшла два закриті кастинги, на третій ефір не потрапила. І от кинулася з крайності у крайність – вирішила, що буду саме артилеристкою. Тоді всі довкола казали, що цього не станеться. Розглядала ще варіант – стати поліцейською, але захотілося чогось серйозного. Так і вступила до Львівської академії сухопутних військ. Мій випуск був перший, де п'ять дівчат навчалися саме на наземну артилерію. І з цих п'яти я одна, хто обійняв посаду за фахом. Жодного разу в житті ще не пошкодувала, що не пройшла того конкурсу.

У лютому 2023-го закінчила прискорений курс і пішла на фронт. Спочатку була старшим офіцером на радянській гарматі. Тепер керую батареєю американських самохідок M109A6 Paladin. 155-й калібр – це one love. Нічого не зрівняється з ним.

На війні моя освіта дає багато. Хлопці не знали елементарного. Якось вони злякалися свисту снаряда. Кажу: "Та це ж добре. Означає, що перелітає і точно в нас не влучить". Їм такого не пояснювали. Навчила побратимів працювати на бусолях, наводити гармати. Часу на полігоні ми не гаяли.

Американські САУ – примхлива техніка. Потребують постійного обслуговування, ремонту. На покровському напрямку робота насичена – й у нас не завжди вдається все обслужити. Хлопці не мають часу просто сісти кави попити. Все на ходу роблять. А треба ще БК отримати, посортувати, розкласти.

Легше з людьми. Більш як половина з них годиться мені в батьки. Все відбувається з повагою. Зрозуміло, що я не можу опускати командирську планку та спілкуватися з ними як донька. Намагаюся дотримуватися якоїсь середини. Відчуваю від них віддачу й сама намагаюся їм допомагати.

Нині робота артилерії – це як гра в хованки. Основною проблемою є ворожі розвідувальні дрони. Ми не можемо вгадати, куди він дивиться, тому часто роботу зупинено. Ну і друге – FPV. Буквально два тижні тому один із моїх пікапів знищили під час підвезення БК.

Ми для себе зробили висновки. Покращили інженерне обладнання позиції. Нашу M109 щільно прикрито сітками, на всю її висоту – понад 3 метри – вкопано в капонір. Хитрістю беремо. Знаходимо такі місця, де ніхто й не здогадається артилерію поставити. Намагаємося зробити все, щоб цю техніку зберегти. І передусім людей.

За час служби ми змінили кілька артсистем. Спочатку стріляли з Д-44 часів Другої світової. Потім опанували радянську Д-20 калібром 152 міліметри. Слава Богу, хай воно і стареньке було, але працювало нормально.

Якби не було "Паладінів", ми працювали б на Д-20. ­Також старалися б якнайкраще працювати, але є різниця – 20 снарядів уже дефіцитного радянського БК чи 120 ­натовського від партнерів.

Ситуація біля Покровська важка. У нас є ділянка фронту, яку ми всіма силами намагаємося втримати. Що буде далі? Це передусім залежить від налаштування людей. Як цивільних, так і військових.

×