"Світ потроху скочується у світову війну, але ще не готовий це визнати"

 

"Весь наш спосіб життя в тилу повністю фінансують союзники", – каже науковець Євген Дикий.

– Здатність до самоорганізації – те, на чому ми тримаємося. Ми досі компенсуємо недосконалість офіційних інститутів великою кількістю інститутів неофіційних. Самі розв'язуємо купу проблем, а не чекаємо, доки їх розв'яже хтось, хто теоретично мав би цим займатися. Знаємо, що краще не чекати, а швиденько домовитися самим, починаючи від ОСББ, які разом купують собі генератори, закінчуючи технологічними стартапами, що просто організувались і з нуля випускають дрони, тощо.

Щодо волі до життя, то ми розділилися. Багато людей втратило її, бо вона в них трималася на певній ейфорії, адреналіні. А коли повномасштабна війна – четвертий рік, ні адреналіну, ні ейфорії ні в кого не залишилося. Але багато хто зберігає волю до життя, насамперед це стосується наших захисників і захисниць на фронті. І тих, хто не припиняє донатити, волонтерити, плести сітки, розбирати завали після кожного ракетно-бомбового удару. Якщо узагальнювати, я сказав би, що ми як нація її зберегли, але на індивідуальному рівні – по-різному.

– Так, мені тоді це було очевидно. Нашу втечу з тюрми народів імперія не визнала, вони терплять це як тимчасове явище й обов'язково доганятимуть нас, намагатимуться повернути до цієї тюрми. Коли ми поверталися з чеченської війни, багато хто крутив пальцем біля скроні, казав, мовляв, що ви забули на чужій війні, в "мусликів". А ми говорили, що якби ці "муслики", як ви кажете, не розбили російської армії, то вона вже крокувала би Кримом. На нас дивилися, як на божевільних: "Яка російська армія у Криму, яка російсько-українська війна, ви на Кавказі перегрілися?" Я був би радий, якби ми тоді помилялися, а оті помірковані люди виявилися праві.

– Так. Іще за часів першого правління Великого Дональда. Це був мій блог 2016 року, коли його вперше обирали. Я тоді порівнював абсолютно мікроскопічного недодиктатора Додона з Молдови, Трампа та Путіна як один психологічний типаж таких надутих мачо з мріями про авторитарне правління. Я вивів такий узагальнений образ авторитарного мачо – Додон Трампутін.

– Це загальна ситуація, яка нагадує 1930-ті. Коли дивишся поверхово, на рівні базового шкільного курсу, то видається, що Друга світова війна почалася у якийсь конкретно визначений день, 1 вересня 1939 року. Але насправді, якщо поцікавитися історією цього періоду, світ не увірвався у світову війну, а він у неї повільно, але невблаганно скочувався, вповзав. Узагалі одну з точок відліку я почав би з конфліктів, які мало хто в нас пам'ятає, мало хто знає. 1935-го Італія вдерлася в Ефіопію. Здавалося б, що до того світу – Італія, Ефіопія, – але саме на цій війні 1935 року фактично зламалася Ліга Націй. Ліга Націй, створена після Першої світової війни, щоб запобігти наступним війнам, на агресію Італії в Ефіопію відреагувала приблизно так, як ООН відреагувала на вторгнення до Криму. Тобто "з великим занепокоєнням". Почав ламатися світовий порядок, який утворився після Першої світової. І понеслося, понеслося, понеслося… Далі серія гітлерівських авантюр, знову ж таки, які наростали поступово: мілітаризація Рейнської зони, анексія Судетів, потім анексія всієї Чехословаччини, аншлюс Австрії, анексія Клайпеди. Воно все було нібито локальне, але фактично світ поступово входив у світову війну. Аналогічно відбувалося на протилежному кінці світу, де Японія ще з 1930-х почала спершу повзучу окупацію Китаю, притому тут паралелі великі. Окупація Маньчжурії була класична гібридна, це був "кримнаш" такий, утворення маріонеткової держави Маньчжоу-Го без великих бойових дій, а далі вже 1937 року Японія почала повномасштабку. І це теж ніби здавалося війною двох країн, Китаю – Японії, але фактично туди вже потроху втягувалися інші країни – від Союзу до Штатів. Так само 1936-го в Європі почалася громадянська війна в Іспанії, але в цій громадянській війні раптом з'явилися "іхтамнєти" з обох сторін. На боці фалангістів виступили італійські фашисти та німецькі нацисти, а на боці республіканців з'явився Радянський Союз за повною програмою – з армією і купою інструкторів. Так суто громадянський конфлікт насправді став фактичною репетицією світової війни в Європі, де обидва табори перевіряли нові технології, випробовували всю ту зброю, яку вони за 1920–1930 роки розробили.

Так світ входив поступово у світову війну, і 1 вересня 1939 року стало просто тією точкою, коли всім стало зрозуміло: оце вже світова. Те, що я бачу нині, нагадує всі ці історії. Світ потроху скочується у світову війну, але ще не готовий це визнати.

– Особливо ЄС нам нині допомагає. Ця допомога не в такому обсязі, як нам хотілося б, із багатьма обмеженнями, які дратують, але це абсолютно не те саме, що відсутність допомоги. Почнемо з того, що війна має не лише суто фронтовий вимір, війна – це ще й економіка. І ні для кого не секрет, що насправді весь наш із вами спосіб життя в тилу повністю фінансують наші союзники. Усі ті податки, які збираються з усієї української економіки в державний бюджет, з'їдає війна до останньої копійки. А все наше цивільне життя, освіта, медицина, дороги – це фінансують платники податків Європейського Союзу. Давайте як мінімум це не недооцінювати. Крім того окремо йде пряма військова допомога. Якщо американська допомога, на жаль, от-от закінчиться остаточно, бо фактично приїхало вже все те, що виділив президент Байден, а президент Трамп у вигляді допомоги не виділив жодного патрончика й ніколи не виділить, то тепер фактично американська зброя приїжджає тільки за умови, що європейці її для нас купили. Тож ми живемо в тилу за рахунок європейських платників податків, а воюємо ще приблизно на 40 відсотків європейською зброєю. Це, до речі, величезне досягнення, що нині на 60 відсотків ми виробляємо зброю самі. 2023 року ми на 90 відсотків воювали західною зброєю, просто тоді переважала американська. Нам видається, що для Європи було б логічно дати нам більше, ми не розуміємо їхньої нерішучості. Ми стали такі розумні тоді, коли на нас за повною програмою напали. Ну то чого ж ми дивуємося, що вони тепер такі, які ми були до повномасштабки?

– Як той папуга, який повторює: "Піастри, Піастри!", я кажу це з 2023 року, а результат поки що нульовий. Держава не йде на ті кроки, які я вважаю ключовими для забезпечення мобілізації: по-перше, встановлення граничного терміну служби для тих, хто воює, а по-друге, встановлення кримінальної відповідальності за ухилення від військового обліку. Це два ключових рішення, які мають ухвалити в пакеті, щоб людина не йшла служити "назавжди", або не сплачувала штраф за те, що ухиляється від обліку. І людина має стояти зовсім перед іншим вибором: чоловіче, ти громадянин країни, ти маєш віддати якусь частину свого життя, наприклад п'ять років, заради того, щоб ця країна не зникла. Але ти маєш вибір: або ти віддаєш ці п'ять років у формі й повертаєшся героєм, шановною людиною, або п'ять років відпрацьовуєш як безкоштовна робоча сила на зоні. От такий вибір зробити набагато простіше, ніж між службою нескінченно і штрафом.

– Було би прекрасно, якби ми мали ще мільйон вмотивованих добровольців. Але його немає. А програти війну не можна, бо нас знищать. Ніколи в історії війну такого масштабу не вигравали силами виключно добровольців. І держави поділилися на ті, які вміли організовувати мобілізацію, і на ті, які зникли з карти світу. Це страшні жорстокі речі, але світ влаштований так. Звичайно, один доброволець кращий за п'ятьох примусово набраних, але якщо цього одного добровольця немає де взяти, то візьмімо п'ятьох примусово набраних. Нам треба вижити в цій війні. Але не все так погано. Не слід вважати, що людина – це якась закам'яніла істота, яка не змінюється за обставинами. Є багато випадків, коли набрані примусово, за так званою бусифікацією, тікають прямо з навчальних центрів або дорогою з навчального центру в частину. Але так само є багато випадків, коли людина, яка боялася мобілізації, вже в навчальному центрі починає абсолютно інакше себе відчувати, потрапляє в нормальний бойовий колектив, серед побратимів. А коли вже доїжджає до фронту й опиняється в системі координат, коли абсолютно очевидно, з якого боку зло і що ти воюєш не "за владу Зеленського", а може, навіть і не за країну, а що ти воюєш конкретно за побратима, який поруч із ­тобою в окопі, і якщо ти втечеш, ти його кинеш помирати, от тоді люди змінюються. На жаль, не всі, але, на щастя, більшість. Більшість примусово набраних, тих, кого називають ухилянтами, привойовується, знаходить своє місце у строю, і багато хто потім навіть сміється з того, яким він був до мобілізації.

– Ми з вами говоримо в Києві. Наше з вами місто дозволяє собі нині на 14 мільярдів гривень будувати зелену гілку метро. Це хоч трошки наближає перемогу? Мені здається, що ні. Але на 14 мільярдів гривень ви можете уявити собі, скільки можна випустити зброї! А в інших місцях все так само, але пропорційно бюджету. Для мене в цьому сенсі найяскравіший приклад – це мерія Покровська, яка вже не працює нині, а минулого літа замовляла клумби в центрі міста рівно за місяць до того, як оголосили евакуацію всього цивільного населення. Для мене це символ: весь український тил досі ментально – як мерія Покровська. Ми закопуватимемо гроші в клумби, тротуарчики, фонтани та місточки рівно до того моменту, доки не доведеться оголошувати евакуацію.

– Щодо тих податків, які йдуть до місцевих бюджетів, їх тепер розподіляють обрані нами місцеві ради й роблять це, м'яко кажучи, не на потреби оборони. Фактично так, як до війни. Ми мали би всі витрати обмежити саме підтриманням функціонування тієї інфраструктури, яка критично потрібна для виживання цивільного населення, але всі видатки розвитку відкласти на "після війни". І відповідно всі гроші, які залишаються після підтримання критичної інфраструктури, що працює, віддати на закупівлю озброєння та техніки від наших виробників. І до речі, це призводитиме до того, що більше податків буде збиратися. Бо оборонні підприємства аж ніяк не звільнені від сплати податків. Відповідно тут іде певний цикл: що більше в них закупили військової продукції, то краще стало на фронті. Але паралельно тим більше з них зібрали податків, які скерують на те, щоб іще більше закупити військової продукції. Так і має виживати економіка військового часу.

– Наша наукова робота в Антарктиді якраз є прикладом того, про що ми з вами щойно говорили. Як формується наш бюджет на воєнний час? Держава виділяє гроші виключно на те, щоб підтримувати наявну розбудовану до війни інфраструктуру, тобто щоб працювала станція "Вернадський", працював криголам, не переривалися ті спостереження, які ведуть десятиліттями й вимушений пробіл у яких був би великою проблемою. А от усе, що можна назвати розвитком, – розбудову станції, нові наукові теми тощо – ми можемо робити виключно за рахунок міжнародних грантів.

– І наразі залишається. Під час війни це стало ще більш яскраво видно. На Захід багато українських науковців ви­їхало. Частина – від війни, а багато хто, бо університети й інститути окуповано чи зруйновано. А Антарктида залишається тим майданчиком, майже поодиноким, де наші науковці роблять велику глобальну науку без еміграції.

×