Стиль поведінки влади подобається натовпу, але його не розуміє еліта
– Запоріжжя для мене – напіврідне. Я часто там бував у дитинстві. Останні років дев'ять перестав, родичів там практично не лишилося. Мама переїхала до тата у Дніпро. А народжувала мене у Запоріжжі, де жили її батьки. Я з'явився на світ 1 травня. У той день весь колектив пологового мав бути на параді, тому вночі всі жінки мусили розродитися. Стимуляторами підігнали мою появу, – каже журналіст 38-річний Отар Довженко.
Розмовляємо в кав'ярні у центрі Львова. Він замовляє подвійне американо. Ставить телефон на безшумний режим.
– До Львова переїхав у 20 років. У мене настала життєва криза, захотів почати все з нуля. Зібрав речі й пішов на вокзал. Вирішив їхати електричками, поки не набридне. Дістався Львова. У перші тижні був розгублений, шукав себе. Крутився в різних товариствах, знайомився, винаймав квартири. Врешті прижився.
Тобто це був випадок?
– Так. Я не бачив себе в Дніпрі, розумів, що там у мене немає майбутнього. На той час людина, яка говорила українською, була приречена жити навіть не в гетто, а в малюсінькій бульбашці. Мав невелику компанію людей, з якими спілкувався українською. Але поза тим колом і вони переходили на російську.
Ваша родина україномовна?
– Батьки говорили російською. Я почав розмовляти українською, бо ще в дитинстві відчув, що це правильно. Це логічно: я українець і живу в Україні, значить, маю говорити цією мовою.
Зараз у цьому немає нічого особливого. Знаю багатьох із російськомовного середовища, які перейшли на українську і говорять нею з дітьми. До цього були сильні поштовхи: помаранчева і Революція гідності. Після останнього Майдану люди поставили собі просте запитання: а чого російська? Але шлях до цього був непростий. Виросло покоління без російської ідентичності.
Як змінився Львів за ці роки?
– Копіює атмосферу центральноєвропейських старих міст. Раніше Львів був дуже нещасний, обдертий, неремонтований. Причепурився. Але все-одно лишився нещасним. Я живу за 200 метрів від історичного центру. Два кроки вбік – і вже обдерті стіни, сміття. У центрі є маленький клаптик, куди не соромно запросити гостей. Та з центру, переповненого туристами, хочеться втекти.
Таке ж відчуття в мене у Празі на Карловому мості. Люди хочуть зробити селфі, але не встигають відчути атмосферу.
Чим ви займалися в новому для себе місті?
– Кілька років нумерував бланки на поліграфічній фірмі. Ставив 20 тисяч номерів за день. За кожен платили півкопійки, за день заробляв 100 гривень. Це давало можливість орендувати квартиру і трохи відкладати. З одного боку, почувався недооціненим. Але ця рутинна робота дозволила багато всього передумати і перемріяти. Бо найчастіше я був наодинці з собою.
Коли почалася помаранчева революція, спілкувався у соцмережах з різними людьми. Тоді зрозумів, що таке комунікація. Для журналіста це важливіше за будь-яку освіту чи курси. Починав писати. Наталія Лігачова запросила працювати на сайті "Телекритика". Я взявся до справи, якою займаюся 13 років.
Як пояснити позицію влади уникати спілкування з журналістами?
– Влада впевнена у своїй популярності. Знають, що більшість громадян вірять і дають карт-бланш. Однак ця популярність обмежена в часі. Коли скінчиться, чиновники почнуть смикати журналістів за рукав. Парадокс у тому, що громадська думка, з якою вони заграють, формується на емоціях, без урахування фактів. У нас такі історії бували не раз. Кожен новий президент приходив на хвилі довіри.
Коли Зеленський і його команда кажуть: "Нам не потрібні медіа, і ми будемо спілкуватися безпосередньо зі своєю аудиторією", вони мають на увазі людей, які їх підтримують. Стиль поведінки влади, копіювання серіалу "Слуга народу" подобається натовпу, але його не розуміє еліта. А їм треба знаходити спільну мову з нею: з бізнесом і громадськими діячами.
Влада зможе зберегти обличчя?
– Один зі способів – увігнати все в хаос. Та якщо він почнеться, економіка впаде і перестануть працювати навіть ті механізми, які досі є. Тоді розчаровані люди вийдуть на вулицю.
Уже почали виходити.
– Поки що це роблять ті, хто не голосував за Зеленського. А коли почнуть протестувати ті, хто його підтримував, буде страшно.
Олег Сенцов сказав, що готовий потиснути руку Путіну, якщо той звільнить решту ув'язнених у Росії українців.
– Звільнення політв'язнів – це зона і маніпуляцій, і недостатньої поінформованості. Ми до кінця не розуміємо умови цих переговорів, хто і як їх веде, на яких підставах відпускають бранців. Слова про те, що головне, аби хлопці вернулися додому, мені здаються популістськими і нещирими. Це саме те, з чого почав повернення в українську політику Віктор Медведчук.
Україна затримує злочинців, які зі зброєю виступають проти нашої держави на нашій території. Вони мали би сидіти у в'язниці. А тут з'являється Медчедчук чи Зеленський і кажуть: "Усім треба додому. У всіх є діти й батьки. Тому ми віддамо цих, а нам вернуть наших". Але наші – не злочинці. Ми відпускаємо бандитів заради звільнення невинних. А завтра Росія похапає на будівництвах під Москвою ще 100 українців, і їх теж треба буде обмінювати. Нам кажуть: "Ми платимо сміттям за наших найкращих людей". Але завтра це сміття знову буде використане проти нас.
Верховна Рада ухвалила закон про цифрове мовлення. Власниками телекомпаній мають бути тільки громадяни України. Що це змінить у політиці ЗМІ?
– Нічого. У нас є закон про прозорість медіавласності: засоби масової інформації декларують своїх власників. У більшості випадків ці бенефіціари – справжні. В "1+1" – Ігор Коломойський, у StarLightMedia – Віктор Пінчук. А канали Медведчука, за документами, належать Тарасові Козаку. Довести, що ці медіа насправді Медведчукові, неможливо.
Як протистояти російській присутності в інформаційному просторі?
– Будь-які методи були б виправдані. Наприклад, пожежна інспекція приходить і закриває канали Медведчука через критичні проблеми з пожежною безпекою. Коли Януковичу треба було закрити певні підприємства, це ніколи не було проблемою. А от з медіапідприємствами, що фінансуються з Кремля, нічого не можуть зробити.
Боюся, державі в легальний спосіб буде важко боротися з російським проникненням. Тут треба діяти якимись тіньовими жорсткими способами.
Чи захоче це робити влада?
– У Петра Порошенка – не було такого бажання. Це, напевно, моя найбільша претензія до нього.
Яка ситуація з медіа зараз?
– Виглядає шизофренічно. Опозиція звинувачує владу в наступі на свободу слова. Але закинути щось Зеленському вони не можуть, бо він ніби ні до чого. Все робить непідконтрольна президентові Національна рада з питань телебачення і радіомовлення.
Думаю, в команді Зеленського відчувають небезпеку з боку Медведчука. Якщо будуть реінтегровані окуповані території, то на наступних виборах його політична сила може стати однією з найбільших фракцій у парламенті з претензією на спікерство. Але перешкодити цьому – для влади не є пріоритетом. Чому, не знаю.
Медіа Медведчука під час виборчої кампанії хвалили Зеленського. Зараз змінили риторику, кажуть про "повторення помилок Порошенка": не готовий чути Донбас і вести переговори з Росією. Чуваки з опозиції сподівалися, що Зеленський комунікуватиме з Москвою через них. Припускаю, для цього знайшлися інші шляхи.
Недавно ви обговорювали у соцмережах новину про лікаря-трансплантолога, якого зловили на хабарі. Вам доводилося мати справу з цим явищем?
– Кілька разів натякали, що проблему можна розв'язати грішми. Але я вдавав, що не зрозумів.
Побутове дрібне хабарництво – це хвороба суспільства. Люди, які в побуті звикли вирішувати будь-яку проблему конвертом, толерують і велику корупцію. Більше того, нею виправдовують себе: "Що там я – дав 100 гривень, щоб отримати довідку, а от прем'єр чи міністр – ото справжня корупція".
Особливе свинство, коли грошей вимагають люди, які мали би рятувати життя. Це приблизно як із полоненими. Аргумент: пофіг чим ми платимо за досягнення мети. Людина думає: "Байдуже, законно це чи ні. Найголовніше, щоб мені пересадили печінку". Хто звик отримувати чорний кеш, без цього вже не працюватиме.
То може збільшити зарплати лікарям?
– Хоч би якою достойною була зарплата, завжди хочеться більше.
Про лікаря-хабарника кажуть: він міг би поїхати в будь-яку країну і там заробляти легально, але ж працює тут. Та нехай їде, звільнить місце для того, хто готовий працювати чесно.
Із цим має боротися правоохоронна система.
– Правоохоронна система не працює на покарання порушників. Вона в першу чергу забезпечує інтереси влади і власні. І стримує людей від "безчинства" – коли хтось починає нахабно порушувати заведені правила. Хтось поставив кіоск із хот-догами і не платить рекету. Його накриють і покарають.
За порушення законів карають вибірково. А треба змінювати систему – вибивати з неї цей шантажистський компонент, коли винного призначає інспектор, прокурор чи суддя. Не думаю, що команда Зеленського знайде вихід. Тим більше що міністром внутрішніх справ залишили Арсена Авакова – одного з наріжних каменів цієї системи.
Як оціните півроку діяльності влади?
– Це крайня форма популізму. Хоч в уряді є люди, які хочуть зробити щось хороше. Наприклад, міністри освіти й охорони здоров'я. Та й прем'єр-міністр здається людиною, яка у владі не для того, щоб красти і зраджувати. Це люди гідні. Однак навіть вони вимушені терпіти пресинг підкилимних обмежень і домовленостей.
Нові чиновники відрізняються від попередніх і за типажем, і за поведінкою. Але є відчуття, що, поламавши зуби об тіньові схеми, почнуть пристосовуватися. Там, де немає великих тіньових потоків, справи підуть швидко й ефективно. Cподіваюся на освіту й гуманітарну сферу.
Насторожує готовність влади задовольняти найпримітивніші бажання натовпу. "Хочете долар по 8 – матимете. Не подобається, що ваше місто перейменували? Ми звільнимо В'ятровича і скасуємо декомунізацію". Шлях до розв'язання нагромаджених ще у совку проблем точно не лежить через популярні заходи.
Зеленський – глибоко чужа мені людина. Відчуваю величезну культурну дистанцію з ним. Але в мене немає відчуття тотальної зради. Натомість здається, що за кермо сіла людина, в чиїх водійських здібностях я не впевнений.
Ви цікавитеся кириличними шрифтами. Кілька років обговорюють ідею про можливість переходу на латинку, щоб бути зрозумілішими західному світу. Як ставитеся до цього?
– Латинка не полегшить розуміння нашої мови. Значно простіше паралельно впровадити в українську реальність англійську мову, це зробило б нас ближчими світу.
Не бачу, як латинка зможе віддалити нас від Росії. Вона віддалятиме нас від нас самих. Ускладнить людям користування українською, яку вони й так ледве знають.
3 
35413
Коментарі