В Україні навчаються 80 470 іноземних студентів зі 158 країн. Найбільше – з Індії, їх понад 18 тисяч. Із Марокко й Азербайджану – 8,2 та 5,4 тисячі відповідно. Також приїздить молодь із Туркменістану, Нігерії, Туреччини, Китаю, Єгипту, Ізраїлю та Узбекистану. В трійку найпопулярніших навчальних закладів серед іноземців входять Харківський медичний університет, Харківський національний університет імені Василя Каразіна й Одеський національний медичний університет.
Студенти з Індії, Молдови, Гани, Китаю та Йорданії розповідають, чому для навчання обрали Україну
Довго не міг зрозуміти значення слова "ну"
Знайомі з Йорданії радили вступати у Вінницький медичний університет. Казали, що підготовка – на високому рівні. Також розглядали турецькі вузи, єгипетські, румунські, російські. Коли захотів навчатися в Україні, батьки не заперечували.
Більшість йорданців знають, що Україна – це велика країна в Європі, поряд із Росією. Я про неї майже нічого не чув.
В Україні взимку холодно, хоч я в Канаді звик до такої погоди. Зате тут красива природа.
З дому взяв найнеобхідніше – паспорт, гроші, нашу каву і спеції. Решту можна купити. Щоправда, у Вінниці невеликий вибір одягу. Багато замовляю через інтернет.
Пішов у групу, де викладають українською, а не англійською. Із дев'яти йорданських студентів я єдиний в україномовній групі.
Довго не міг зрозуміти значення слова "ну". Думав, що це "ні". Бо трохи подібне до англійського no. Мені пояснили: його вживають, коли довго думають над відповіддю.
В університеті спілкуюсь українською. Багато студентів говорять суржиком. Тому вивчив деякі російські слова і фрази – "понял", "честно говоря".
З української їжі сподобався борщ, іноді замовляю його в ресторанах. Компот має незвичний смак.
Готую вдома. Із традиційних страв – рис із куркою, картоплю. Цей овоч у нас не такий популярний, але теж їмо. Люблю картопляно-рисову запіканку з м'ясом.
У Йорданії живе мати. Батько працює і живе в Саудівській Аравії, сестра – в Дубаї, брат – у Берліні. Я їх давно не бачив. Скучив.
Щодня виникає бажання все кинути через проблеми з мовою. Не все розумію на лекціях, навіть запитання на екзаменах. І самому важко висловлюватися. Я тут третій рік, але досі маю мовний бар'єр.
У Вінниці із сусідами не спілкуюся, а в Києві товаришував з одним хлопцем. Він добре розмовляє англійською.
Українські дівчата стежать за зовнішністю, по-іншому думають. У Києві дружив з українкою. Місцеві жінки незалежні, працьовиті.
Ніколи не потрапляв у ситуації, пов'язані з дискримінацією.
Люблю гуляти з друзями по Вінниці, піти до фонтанів, пройтися вулицею Соборною. Займаюся в тренажерній залі.
Пробував знайти підробіток. Пропонували, наприклад, готувати шаурму. Але мені не цікаво працювати за 300 гривень на день.
Усі люди хочуть кращого життя. Знаю, що багато українців їдуть працювати в Польщу. Там зарплата вища. Цього ніяк не зупиниш.
В українців багато свят. Ви щодня маєте якусь подію. Відзначають день Катерини, Анни, Тетяни, День батька, сина і так далі. У нас є лише День матері.
Молодь проводить багато часу в соціальних мережах. Не хочу реєструватися ні у фейсбуку, ні в інстаграмі. Це марнування часу.
Я мусульманин, але не дуже релігійна людина. Нормально ставлюсь до представників всіх релігій.
текст: Ірина МАМРИГА, фото надав Мохаммад ГЕДАН
За заліки заплатила п'ять тисяч гривень
Батьки познайомилися на курорті. Батько родом з України, мати – з Молдови, там і оселилися. У Тирасполі (з 1990‑го – столиця самопроголошеної невизнаної держави Придністровська Молдовська Республіка. – Країна) закінчила єдиний у місті український ліцей.
Мала переїхати в Україну після дев'ятого класу. Так ми думали на початку 2014 року. Коли почалася війна, плани змінилися. 2016‑го перед від'їздом мати казала: "На майдані Незалежності не гуляти". І вмовляла не брати участі в жодних протестах.
Була в захваті від динамічного та яскравого міста. Закохалася у вечірній Хрещатик, вуличних танцівників і музикантів.
У Тирасполі в транспорті завжди поступаються місцем літнім людям, а в Києві – ні.
Хотілося повернутися додому. Та шкода сил і грошей батьків. Якби всі мої рідні й друзі переїхали в Київ, я була б найщасливіша.
В університеті до мене ставляться прекрасно. Четвертий рік чекають, доки привезу розхвалене молдовське вино. Щоразу обіцяю й забуваю.
На дорогу додому витрачаю 15 годин. Тому іноді залишалася там довше, ніж треба. Це була одна з причин, чому покинула навчання в медичному університеті. Там не можна пропускати занять.
Кожен студент-медик знає, до кого звернутися і скільки треба заплатити. Навчатися важко. Щоб не відрахували, за заліки з двох предметів віддала 5 тисяч гривень.
Українську граматику добре знаю, але досі соромлюся спілкуватися. Думаю російською. Коли пішла працювати у сферу обслуговування, через це виникали конфлікти.
Мешкала і в родичів, і в гуртожитку. Винаймала квартиру, кімнату. Мені щастило із сусідами, підтримую зв'язок із кожним.
Не змогла знайти смачну овечу бринзу і свинину для приготування мамалиги.
До карантину часто бувала в театрі. Слухаю кілька українських гуртів – "Скай", "Фіолет". Дивувалася, що в Молдові не знають Монатіка і гурт "Время и Стекло". Прози українською не читаю. Але обожнюю вірші. Ліна Костенко – одна з найкращих, хто мені траплявся.
В Україні амбітна молодь. Хлопці й дівчата сповнені енергії. Але молодим важко влаштуватися на престижну роботу. Було б круто, якби компанії брали на стажування студентів, дозволяючи їм набиратися досвіду.
До карантину бачилася з рідними раз на два-три місяці. Найбільше хотілося говорити з матір'ю. Тепер через пандемію повернулася в Молдову. В університеті навчаюся дистанційно.
текст: Ольга ГОНЧАРУК, фото надала Наталія РИБІНА
Тут усе дешево. Можу не думати про підробіток
Цікавився біологією та анатомією, мріяв вступити на медичний факультет. Три роки вивчав фізіологію в університеті. Хотів продовжувати навчання, але не пройшов відбору. Подумав про вузи у Східній Європі. Деякі британські студенти їдуть у Болгарію, Польщу, Україну. Порадився з батьками й зупинився на останньому варіанті.
Про країну нічого не знав. Можливо, це й привабило. Цікаво ж отримувати нові враження.
Єдина настанова батьків – зосередитися на навчанні. Я і сам ставлюся до цього серйозно, бо майбутня професія – відповідальна.
У Великій Британії погода нагадує українську. Але тут таки холодніше.
Вразила архітектура Києва – дивовижні собори, старі будівлі. Люблю фотографувати міські пейзажі і, столиця мене надихає. На вулицях зустрічаю багато красивих людей.
Люблю куховарити. Національні ганські страви допомагають пригадати дім. З української кухні сподобалися вареники, котлети по-київськи, пироги, борщ. Хочу навчитися щось із цього готувати.
В Україні все дешево. Можу не думати про підробіток.
У школі на факультативі вивчали українську. Важко опанувати вимову. Лексика багата, непросто запам'ятати. Але вивчити будь-яку мову складно. Допомагає прослуховування звукозаписів і перегляд відео. В університеті теж відвідую заняття з української.
Навчаюся англійською. Для моєї спеціальності важливо розуміти кожне слово.
текст: Ірина МАМРИГА, фото надав Бенедикт ДАДЕБО
Коли англійською звертаюся до українців, вони лякаються
У Парижі познайомився з українкою. Зустрічалися пів року, одружилися. Коли вона повернулася в Україну, я поїхав за нею. Прожили майже два роки. Стосунки не склалися, розлучилися. Я вже навчався в університеті.
Знав, що в Україні найкрасивіші дівчата. І що жити дешевше, ніж у будь-якій іншій країні. Чув, що тут корупції більше, ніж у Франції.
У французьких ЗМІ писали, що Путін забрав український Крим, а сепаратисти захопили міста на кордоні з Росією. Але французи мало знають про війну в Україні. Хіба двоє-троє із сотні.
Як тільки приїхав, скуштував борщ. Сподобався.
Клімат відрізняється від французького, але я побував у багатьох країнах, тому легко адаптуюся.
Не міг звикнути до того, що місцевим настільки все байдуже. У Марокко, Тунісі, Алжирі люди ввічливо відповідають, коли їх про щось запитуєш. Коли англійською звертаюся до українців, вони лякаються. Мову знають, але соромляться чи бояться розмовляти.
В Україні не вистачає соціальної допомоги. Влада Франції може допомогти іноземному студенту з помешканням, підробітком. А тут – ні.
Офіційно влаштуватися на роботу важко. Знайомий із Франції продає машини. Я приганяв авто з Польщі для клієнтів в українські міста. Та через карантин довелося знайти інший підробіток. Працюю кур'єром – доставляю замовлення на своїй машині. Раніше їздив із французькими правами. Поліція двічі штрафувала. Зробив українські.
Батько помер задовго до мого переїзду. Матері не стало 2019‑го. 18-річний брат і 4-річна сестра – мої єдині родичі. Хотів повернутися у Францію, щоб вони не були самотні. Але вирішив таки отримати диплом.
В університеті ставляться жахливо. В усьому бачать вигоду. Думають, що іноземний студент – це долар, а не людина. Треба кімната – плати, треба папір – плати. Наче це проблема не університету, а студентів. Однак викладачі не корумповані. У мене ніколи не вимагали грошей за успішне складання іспиту.
З корупцією стикався, але ніколи не платив. Перед переїздом вивчив свої права. Коли вимагають гроші, кажу, що зателефоную адвокату й судитимемося. Знаю, що можу заплатити за навчання за місяць, але в університеті стверджували, що треба за семестр. Пригрозив судом. Їхня думка різко змінилася.
До пандемії було легше навчатися: міг запитати у викладача, коли чогось не розумів. На онлайн-заняттях вони швидко говорять, а потім питають, чи всі зрозуміли. Якщо ні – радять подивитися відеоуроки на ютюбі.
Побував майже в кожній області України. Найбільше сподобалося в Карпатах і Львові. У горах провів три дні. Майже не розумів жителів: вони говорять швидко, нерозбірливо та смішно. У Львові всі спілкуються гарною українською.
Не вчив ні української, ні російської. Але розумію і трохи говорю, бо багато спілкуюся.
У Києві орендую квартиру. Проблем із сусідами не було, але й друзів серед них не знайшов. Лише якось одна жінка побажала доброї ночі.
Національні страви важко приготувати, в Україні немає потрібних інгредієнтів. А якщо й знайдеш, то коштуватимуть дорого.
З української кухні обожнюю борщ, вареники з картоплею, котлети по-київськи і зелений борщ. Але сам не готував – боюся зіпсувати страву.
Відзначаю французьке національне свято – День взяття Бастилії. 14 липня французів в Україні запрошують до посольства.
З українських традицій здивував Великдень. Ще із дружиною поїхали до Львова й пішли до церкви. Вона фарбувала крашанки, ми христосилися. Це було смішно. Єдине, чого не зрозумів: навіщо прокидатися о 3–4-й? Чому не можна сходити до церкви після 10-ї? Але це красива традиція.
Востаннє бачився з рідними перед переїздом в Україну. Після навчання залишатися не планую. Можливо, матиму тут бізнес, але житиму у Франції.
текст: Ольга ГОНЧАРУК, фото: Тарас ПОДОЛЯН
Друзі вмовили спробувати сало. Казали, це добра їжа
Друг навчається в українському університеті. Розповідав, що це гарна країна з дивовижною природою.
Спершу був вражений, що люди не розмовляють англійською. Хоч до кого звертався, ніхто не міг відповісти. Зараз уже можу порозумітися.
Раз на тиждень маю урок української мови в університеті. Вчити слова неважко, але хвилююся, коли треба будувати речення.
У тутешніх крамницях не можу знайти звичні для нас спеції. Доводиться привозити. Мати сумує, тому додому їжджу що чотири місяці.
Українці не пхають носа в чужі справи. Це добре, мають менше приводів для заздрощів.
Знайома живе з хлопцем, хоча вони не одружені. Каже, це нормально. У моїй країні таке неможливо.
Одного разу, здається, зіштовхувався з дискримінацією. У магазині попросили відкрити й показати сумку та барсетку. Подумали, щось украв.
Серед моїх друзів є українці. Ходимо в кінотеатр, граємо в баскетбол. Та багато молоді зловживають алкоголем. Я не прихильник такого дозвілля.
Обожнюю класичний поп, джаз, блюз. Слухав і українські треки. Але часто плутаю з російськими виконавцями.
Друзі вмовили спробувати сало. Казали, це добра їжа і смак здивує. Мені сподобалося. Та воно ситне, неможливо з'їсти багато.
Люблю лазанью. У київських ресторанах такої, як треба, не знайшов.
Даю уроки англійської онлайн. Мій графік дає змогу поєднувати роботу й навчання. Заробляю кишенькові гроші.
Після університету в Києві планую продовжити навчання у Великій Британії чи США. Та, якщо залишуся в Україні, одружуся з місцевою.
текст: Ірина МАМРИГА, фото надав Берлін ДЖЕЙКОБ
Не люблю випивати з українцями, я не настільки витривалий
Спочатку поїхав до російського Хабаровська. Не сподобалося. Не міг вивчити мову, бо в місті багато китайців, з якими спілкувався. В Україні значно менше земляків.
Батьки давно розлучилися, тому не дуже хвилювалися за мій переїзд. Для них головне, щоб я не помер. А де навчатися – моя справа.
Не розумів, як користуватися громадським транспортом. Купувати квиток – нехай. Але навіщо компостувати? Перший рік не робив цього. Оштрафували. Також не збагну, навіщо в маршрутці кричати, щоб водій зупинився. На зупинках він і так повинен ставати.
Дивує, що для іноземних студентів немає бюджетних місць. Якщо українець захоче навчатися в Китаї й успішно складе іспити, не платитиме.
В університеті складно. На магістратурі навчання українською. Потрібно написати дисертацію на 50 сторінок.
Вивчав російську мову. Розумію, коли говорять українською. Але писати й говорити важко.
Серед друзів є українці. Тільки не люблю випивати з ними, я не настільки витривалий.
Китайці недовірливі, майже не розмовляють. А тутешня молодь відкрита, розкута.
Спершу засмучували й дратували запитання типу: "А правда, що китайці їдять тарганів, собак, котів?" Я ж не можу запитати, чи всі українці вживають багато горілки. Думаю, чи це не образить співрозмовника. А вони розпитують без вагань. За деякий час звик. Іноді віджартовуюся.
У Росії постійно зупиняли поліцейські – перевіряли документи, питали, хто я, звідки й куди прямую. Вимагали гроші. А в Україні за п'ять років жодного разу такого не було.
Маю медичну страховку, мене обслуговують безкоштовно. Але раніше цього не знав. Побачив, як у лікарні друг-українець дав гроші. Вирішив, що це традиція. Сам робив так кілька разів.
Шахраї телефонують і кажуть, що маю погасити кредит. Вимагають гроші, щоб мене не кинули до в'язниці. Особливо зачастили під час пандемії, дзвонять щодня по кілька разів.
Працював у туристичній фірмі, але з початком карантину втратив роботу.
Багато подорожував Україною. Сподобався Дніпро – схожий на Київ, але там тихіше, спокійніше й чистіше. У Львові чудова архітектура. Багато кав'ярень і ресторанів.
Подобається українська кухня. Обожнюю кров'янку. Можу приготувати борщ. Друзі-українці казали, що не гірший, ніж у тутешніх господинь.
Запрошували на весілля в Карпати. Незвично. Все фотографував. А київське весілля майже нічим не відрізнялося від китайського. Спочатку в загс, потім у парк фотографуватися – і в ресторан.
З рідними бачився два роки тому. Перш за все кортіло випити нашого чаю.
текст: Ольга ГОНЧАРУК, фото надав Джибо ЦУЙ
3 
1
Коментарі