"Незалежність – це щоденний свідомий вибір і зусилля"

Завдяки незалежним медіа в нас не відбулося монополізації інформаційного простору

Ваші батьки – актори, а ви пішли в журналістику. Рідні поставилися з розумінням?

– Обрала журналістику радше як можливість писати. Мене з дитинства цікавила література й те, що тепер називається creative writing. Оскільки такого факультету тоді не було, то пішла на журналістику. Уявляла майбутню роботу в якомусь товстому журналі з розмовами про літературу у прокуреній редакції. Насправді середовище батьків було акторсько-письменницьке. Мама працювала в Літературному театрі "Слово" при Спілці письменників, тому я в дитинстві вешталася і за лаштунками театральної сцени, й у спілчанському ресторані "Еней" на теперішній Банковій.

 

Пригадую, мені було років 7, я сиділа, щось малювала за довгим дерев'яним столом у "Енеї", доки мама була на репетиції. До мене підсів Юрій Мушкетик з обідом на таці і, щоб якось розважити, запитав, ким я хочу стати, коли виросту. Мені так хотілося його вразити, що пригадала незрозуміле слово, яке мені звучало грандіозно, й відповіла, що хочу бути міністром проституції. Мушкетик упав на стіл від реготу. Мені було також кумедно з того, як він заходиться від сміху, й ми реготали разом. Сміялися люди й за іншими столами. Дорогою додому мама допитувалася, звідки я знаю це слово, й бідкалася, що це ж тепер буде вічним анекдотом про неї. Але я була цілком задоволена, що справила таке незабутнє враження, тобто сприймала це як момент слави.

В юності були плани на театральний, але батьки дивилися на це без ентузіазму. Навіть більше, мама, наприклад, не допустила мене на жоден знімальний майданчик, не дозволила знятися навіть у масовці. Вона вважала, що це погано вплине на мене. Але кіношний і театральний світ батьків був близький – їхні друзі, які гостювали в нас удома і в яких я подовгу жила, коли батьки гастролювали. Мені пощастило побути серед цих людей. Це мої хрещені батьки Мирослава Різниченко (на її честь я Мирослава) й Іван Миколайчук, а ще Іван Гаврилюк, Марія Миколайчук, Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська, Стригуни, Брондукови. Вони становили моє уявлення про магічний акторський світ. Коли в нас співали, сусіди дзвонили в двері та просилися хоч у коридорі постояти й послухати. Ти бачиш це ніби боковим зором у дитинстві, але воно потім якось живить тебе все життя.

Мабуть, різних цікавих історій маєте незліченну кількість.

– Акторські компанії часто лишалися в нас ночувати. Якось хтось прямо зі зйомок привіз каскадера, він спав, скрутившись калачиком у кріслі. Вранці я виходжу на кухню і застаю таку картину. Каскадер сидить на табуретці й показує моїй бабусі, які в нього побиті, попереламувані ноги. Піднімає холоші, показує свіжі рани. Поруч стоїть Іван Миколайчук, п'є узвар із каструлі й потім каже отим своїм тихим голосом: "У всіх нас таке є, в когось видно, а в когось не видно". Мене це вразило. За годину я сиділа на уроці креслення і думала: "Боже, яке ж це мізерне порівняно з тими саднами, що вони є, а їх не видно".

Мене не відмовляли від вступу в Карпенка-Карого, але делікатно спрямували в бік журналістики. І це було правильно. Я бачила мамину пристрасть до професії і всіх людей навколо. У мені такого вогню не було й близько, а отже, я не шкодую.

Ви у професії 27 років. Як, на вашу думку, змінилося українське телебачення, українські медіа загалом?

– Наприкінці 1990-х Україна – все ще провінційна союзна республіка з погляду ментальності більшості її жителів. Для переважної частини аудиторії Москва залишалася столицею: там справжня політика великої країни, шоубіз великої країни, культура й медіа великої країни. Це почало змінюватися тільки після Майдану 2004 року. До того була звичайна російська інформаційна провінція. І ще зіграло роль, що сама російська політика стала нецікавою, там виникала авторитарна держава. А Україна за її хаосом, за її повстаннями вигравала настільки, що стала цікавішою. З другого боку, починаючи із середини 1990-х, вплив телебачення на свідомість українців був токсичний, попри зусилля людей, які пробували робити нормальні речі. Українські телеканали не просто використовувалися власниками у їхніх політичних інтересах, а плодили контент відповідно до смаків і світогляду власників. А ці смаки ми знаємо. ТБ транслювало російські політичні й гламурні новини, створювало спільні новорічні шоу з росіянами, залучало до програм російських інтелектуалів і політиків включно з найбільш одіозними типу Жиріновського. Загальнонаціональні канали влаштовували спільні спецефіри задля розмови з Путіним. Престижним вважалося запрошувати російських телеведучих – Дмітрія Кісєльова, Савіка Шустера, Тіну Канделакі. Українська еліта дивилася на них з "прідиханієм". А через телеканали й російських ведучих в Україну заходила російська політична культура, тобто нівелювання політики як якогось мерзенного цирку.

Моя перша робота – це "1+1" часів Олександра Роднянського. Мабуть, мій найбільш інтенсивний професійний досвід. 1998-го я повернулася в Україну після майже 10 років еміграції у США й Канаді. Мене захоплювала ідея Роднянського про створення "українського інтелігентного телебачення". Розуміла, що більшість тих, хто створює "1+1", не має достатньої української культурної бази. Але це видавалося навіть зворушливим: фактично проєкт українського інтелектуального ТБ реалізували люди, що виросли з російського культурного ґрунту, які ніби вийшли із квартири Турбіних із кремовими шторами на Алєксєєвском спускє, 13, і старалися застрибнути в український потяг на ходу. Водночас було відчуття природної для топменеджменту "Плюсів" гармонії з росіянами. У той час в одній програмі "Проти ночі" ми говорили і з Іваном Малковичем про українську поезію, і з Олегом Табаковим про російський театр, запрошували "Піккардійську терцію" і розповідали про Міхаїла Баришнікова з Дмітрієм Ліхачовим. Усе це відбувалося в самозрозумілому ключі широкого світогляду, який ставити під сумнів вважалося непристойним і нерозумним. Казали, що на­зва "1+1" означала насправді канал "Россия 1" +1 український канал, це теж нікого тоді не шокувало. Тобто ця ментальна нерозривність відчувалася чітко. Були і Піховшек із Бузиною в редакції, і ще багато різного. Хоча високого класу й революційності тогочасних "Плюсів" це все не скасовує. Оцей шизофренічний симбіоз існував скрізь. Пригадую, телеменеджер Starlight Media пояснював російський контент в українських ефірах так: в Україні є дві культурно-соціальні групи – з українськими поглядами та пострадянськими, – тож маємо зшивати країну та давати цим групам відповідно різні телепроєкти. Але замість зшивати така політика ще більше розколювала ідентичність українців різними історичними наративами й інтерпретаціями.

Сьогодні це дико чути. А тоді питань майже не виникало.

– Я тому й зупинилася на минулому, щоб нагадати, який колосальний шлях ми пройшли. Останні 10 років я працюю на двох телеканалах – ­"Еспресо" і "Суспільне Мовлення". Той, хто не працював у медіа з 1990-х, мабуть, не зрозуміє, яке це щастя, коли нарешті не потрібно долати опір проукраїнській позиції або доводити продюсеру, що антидержавні тези гостей токшоу є не альтернативним поглядом, а ворожою брехнею.

Ну, не все так райдужно…

– Звісно, мене насторожує хватка, з якою влада сьогодні тримається за телемарафон, ігноруючи критику західних партнерів. Держдеп США ще рік тому назвав телемарафон порушенням принципів свободи слова. І це ж правда. Дивними здавалися мовні конструкти міністра культури Точицького, що телемарафон допомагає "робити єдині підходи, які розбиватимуть пропаганду" Росії. Але все ж завдяки незалежним медіа в нас не відбулося монополізації інформаційного простору владою. Проблема в тому, що незалежні ЗМІ існують завдяки підтримці західних партнерів, тобто донорським коштам. Вони дали змогу вижити українській журналістиці. Тому припинення фінансування проєктів Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) ударило по сотнях медіапроєктів в Україні.

Тепер називають цифру 80 відсотків. Уявіть, 80 відсотків, а можливо, й більше, українських медіа співпрацювали з USAID. Закриття цих медіа – загроза, якої суспільство поки що не усвідомлює. Я входжу до Українського медіаруху, ми звернулися до українців, бізнесу, благодійних організацій із проханням терміново допомогти українським редакціям, які втратили інституційне фінансування. Потрібно розуміти просту річ: якщо ми хочемо зберегти незалежну журналістику й узагалі демократію, мусимо звикати до того, що доведеться платити за контент.

Чи можлива в нас справжня незалежність медіа?

– Незалежність медіа, так само, як свобода, – це шлях. Нічого не можна досягти раз і назавжди. Ми бачимо безліч прикладів з історії й сучасності. Незалежність – це щоденний свідомий вибір і зусилля.

Як до вас прийшла ідея "Останньої війни"?

– 2022 року, після початку повномасштабного вторгнення, наше політичне токшоу "Зворотний відлік" на "Суспільному" закрилося. Троє колег із редакції – співведучий Павло Казарін, шеф-редактор Дмитро Крапивенко і фактчекер Максим Скубенко – пішли воювати. Якийсь час я не могла ні говорити, ні працювати. Нікуди не виїжджала, але було якесь внутрішнє оніміння. І тоді Володимир Ладижець (директор департаменту виробництва соціально впливового контенту та спеціальних проєктів "Суспільного". – Країна) запропонував ідею великого документального циклу. Назва "Остання війна" – це, звичайно, Франкове "Се ж остання війна! Се до бою чоловіцтво зі звірством стає, се поборює воля неволю". Це справді екзистенційна війна і для нас, і для росіян, тому в ширшій перспективі вона повинна стати останньою. Цикл – результат непростих і болісних роздумів, моїх тривалих розмов із героями, досліджень і спільного пошуку відповідей на запитання, які ставлять собі мільйони українців.

Що було найскладніше в цьому проєкті?

– Я записала двогодинні розмови із 30 спікерами – українськими та західними інтелектуалами. Найтяжче змиритися з тим, що частину унікальних думок цих людей неможливо втиснути у фільм. Щоразу, коли доводиться скорочувати, в мене крається серце. Думаю, потрібно буде видати повні розмови окремою книжкою.

Як вам вдалося зібрати таку розкішну групу коментаторів у "СВО "Війна і мир"?

– Це окрема велика робота. Більшість я знаю особисто, товаришую з ними або мала досвід спільних проєктів. Як запрошувала до фільму, то писала детальні листи з поясненням ідеї циклу. Усі відгукувалися, очевидно, розуміючи важливість задуму.

Який ваш наступний проєкт?

– Заключний епізод "Останньої війни". Як українці допомогли росіянам створити імперію, віддали їм частину власної історії, віддали власну назву, а потім століттями намагалися вирватися з обіймів власноруч створеного "чудовиська Франкенштейна". Простими словами, ідея фінальної серії – ми вас породили, ми врешті й розвалимо.

×