"Мама просила в Бога, щоб послав їй Аміру, Аніту, Злату й Андрійка"

У дитячих будинках діти перебувають родинними групами по троє-четверо

У моїх батьків шестеро дітей, й історія нашої родини – це про турботу й любов. Певно, понад 20 років тому ми з мамою прогулювалися, і я сказала, що хотіла б знайти немовля, щоб піклуватися про нього так, як вона про нас. Це була дивна мрія для дитини, проте мама не висміяла мене. Бачила, що в мені проростають зернята їхнього виховання.

Із майбутнім чоловіком вперше побачилися на молодіжній зустрічі в церкві. Тоді мені було 15 років. Він був видний, а ще немісцевий – родом з Одещини. Якось на одній із промов він процитував якусь кумедну казку, чим розсмішив. Ми дружили не один рік, а потім почали зустрічатися. ­2011-го, якраз на моє 20-річчя, одружилися.

 

Власними силами почали будувати дім. Даніїл практично все робив сам. Своїх дітей довго не було. Для когось це стало би трагедією, але для мене це був своєрідний знак: маю здійснити свою дитячу мрію і врятувати когось від сирітської долі. Спочатку чоловік скептично поставився до думки про всиновлення, адже інша молодь прагнула подорожувати й розважатися. Проте я показала йому відео про сиріт – і він повністю мене підтримав.

Наш шлях до омріяного батьківства почався 2018 року. Спершу ходили в соцслужби, дізнавалися інформацію. Потім протягом майже двох років збирали купу довідок. Було нелегко, бо часто чули "прийдете іншого разу", "це нам не підходить", "переробіть". Бюрократія з документами виснажувала, здавалося, що це ніколи не закінчиться. Нарешті 7 листопада 2021 року отримали висновок: можемо стати всиновителями. Проте виникла інша проблема. Нам дали висновок на можливість всиновлення одного чи двох малюків, а в дитячих будинках діти перебувають родинними групами по троє-четверо. І ми не мали права розглядати їх, бо не було відповідних документів. Знову розчарування. За декілька місяців почалася повномасштабна війна, припинили працювати суди, вся система зупинилася. Подумалося, що всі зусилля були даремні, мрія так і не здійсниться.

На сьомий день великої війни нам подзвонили й запитали: "Ви в Україні? У нас добра новина. Приїжджайте в лікарню. Є хлопчик". Це було диво і справжнє щастя – в нашій сім'ї з'явився Андрійко. Йому був рік, він був маленький, з нежитем і по-дорослому задумливим поглядом. Андрійко не мав статусу на всиновлення, і ми взяли його під опіку, адже також проходили відповідне навчання. Уже три роки молимось і надіємося, що зможемо його всиновити.

Випадково дізналися, що у Вінницькій області є три сестрички. "Три – це небагато", – сказав Даніїл, й ми почали перероб­лювати документи для всиновлення. Разом із підготовкою документів потрібно було збільшувати житлову площу. Паралельно збирали довідки й облаштовували другий поверх будинку. 19 квітня 2023 року в нас був готовий висновок на всиновлення трьох дітей. Того ж дня ми поїхали знайомитися з дівчатками з гарними іменами – Злата, Аніта й Аміра. На той час їм було 2, 3 і 4 роки.

Ми зустрілися з дітьми в кабінеті виконувача обов'язків директора дитячого будинку. Дівчатка були кумедно одягнуті – в сарафанах поверх штанів. Коли зняли шапки, ми побачили поголені голівки. Налякані, менша дівчинка розплакалася. Хоч насправді діти були в хорошому сучасному закладі, але це не зрівняється з родинним теплом. Малеча багато пережила – смерть матері, інтернати. Хотілося подарувати щасливе дитинство, допомогти побороти всі травми. З першого дня дівчатка почали називати нас мамою і татом. Вони чекали нашого приїзду й весь час просили привезти їм бантики, хоч і зав'язати їх не було як.

Процес усиновлення йшов довго – майже чотири місяці. Було декілька засідань судів. Чомусь із першого разу не могли вирішити, чи варто дітей давати нам, чи краще залишити в дитячому будинку.

Дівчатка почали змінюватися. У них з'явилися емоції, блиск в очах, вони стали живими. Після дитячого будинку вони були ніби заморожені. Якось на день народження Аміри вирішила влаштувати сюрприз: прикрасили будинок кульками, були подарунки, я спекла торт з єдинорогом. Дівчатка, коли це побачили, не виявили жодних емоцій. Дивилися на все великими очима. Тепер розумію: вони не знали, як реагувати. Нині це звичайні здорові діти, які галасують, пустують і мають свою думку.

Аміра ходить у перший клас. З молодшими займаюся вдома, боюся, щоб дитячий садочок не асоціювався з інтернатом. Хочу прищепити дітям любов до музики. Дітки займаються вокалом, Аміра навчається гри на фортепіано в музичній школі. Вона, хоч і наймолодша у своїй групі, проте єдина виступатиме на концерті.

Не приховую від дітей, що не я їх народила. Нещодавно малюки запитали: "Мамо, де ти нас народила?" Я відповіла: "Ви всі народилися в лікарні, але не я вас народжувала. Мама просила в Бога, щоб послав їй Аміру, Аніту, Злату й Андрійка. І це сталося".

Хоч діти ще малі, все одно привчаю їх до домашніх справ. Вони прибирають зі свого обіднього столу, підмітають, розвантажують посудомийку, складають іграшки й одяг. Це їхні обов'язки, й вони виконують їх із задоволенням. Дітей треба заохочувати змалку, бо, коли підростуть, важче буде прищепити їм відповідальність.

Хотілось би, щоб люди змінили ставлення до всиновлення. Не потрібно боятися і говорити про чужі гени. Усі діти потребують любові. На шляху до своєї мрії ми переконалися, що дітки, яких виховують у родині чи патронатній сім'ї, значно щасливіші, ніж ті, хто зростають у закладах.

Коли ви обираєте стати батьками, то обираєте любити, весь час діяти й робити все можливе для дітей. Любов – це турбота одне про одного та взаєморозуміння. Дякуючи чоловікові, знаходжу час на себе. Він організовує мені відпочинок, а якщо сам не може побути з дітьми, то платить за послуги няні. Щоб трохи переключитися з домашніх клопотів, займаюся спортом, ходжу на прогулянку чи масаж. Мама, щоб бути в ресурсі, має бути щаслива в різних сферах.

×