Народний досвід дає відповідь на запитання, чи можливі домовленість і добросусідство з москалями

У листопаді 2023-го минула двохсота річниця від народження українського етнографа, фольклориста й письменника Матвія Симонова, відомого як Матвій Номис. Цю дату виділили в календарі Українського інституту національної пам'яті, проте в гуркоті війни, її втрат і тривог вона пройшла малопомітною. Українське суспільство все ще нечасто звертає увагу на постаті тих, хто доклався до формування базових засад національної культури й історичної пам'яті. Хотілось би, щоб це звернення мало більш виразний, голосний і системний характер

 

Тим часом 2024-го виповнилося 160 років від виходу у світ чи не найзначнішої фольклористичної праці, укладеної та виданої Матвієм Номисом, – "Українські приказки, прислів'я і таке інше. Збірники О. Марковича і других. Спорудив М. Номис". Прикметну метафору узяв укладач до своєї праці – "спорудив". І справді до збирання тих зернин українського фольклору, окрім самого Номиса, доклалися Степан Руданський, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш, Василь Лазаревський, Опанас Маркович та инші народознавці. Фольклористичні та мовознавчі розвідки Матвія Номиса прислужилися під час укладання знаменитого "Словника української мови" за редакцією Бориса Грінченка в 1907–1909 роках.

Цінність видання "Українських приказок, прислів'їв" особлива. Окрім того, що воно було важливим набутком у збиранні національної культурної спадщини, в ньому відбилося чимало яскравих її пластів, які зберігають своє значення й нині, розкриваючи характерні особливості світобачення і психології українського народу. Це стосується і того, як у народній свідомості відобразилася психологія соціяльної поведінки, зокрема й у відносинах із сусідами.

Це прямо стосується й того, як у народній свідомості закріпилися визначальні національні риси нашого ворога, визначеного історичною долею стати сусідом українців. Тож у драматичній історичній практиці цього кривавого сусідства і сформувалися народні уявлення про характерні риси поводження москалів та їхнього ставлення до народів, які опинилися під їхньою кормигою. Під царською владою опинилися й переселенці, які прибули в XVII–XVIIІ століттях у верхів'я Сіверського Дінця, Псла, Ворскли, Сули, Дону, заснували міста й села, серед них – Харків, Суми, Ізюм, Острогозьк, сформували свої козацькі полки і створили цілу країну – Слобідську Україну, яку тепер намагається загарбати московський окупант.

Серед новозаснованих українських міст був і Вовчанськ, якому торік виповнилося 350 років і в якому нині точаться важкі бої з московськими загарбниками. Тим часом знаний український історик Дмитро Багалій в "Історії Слобідської України" вказує на очевидні факти українських первнів цього міста:

"У 1674 р. було засновано Вовчанськ. Вовчанському осадчому дозволено було будувати слободу на р. Вовчих Водах і закликати туди українців з Правобережної і Лівобережної України, а инших людей не приймати. Нові поселенці поселилися городком і слобідкою та селами по р. Вовчих Водах, загатили гатки у ставах, збудували млини, позаводили пасіки і позаймали собі займанщини…"

Самі московити зазначали разючу відмінність усього трибу життя переселенців із Правобережної та Лівобережної України від їхніх власних уявлень, звичаїв та побуту. Згаданий Багалій пише: "Московські люди побачили, що вони … дуже од них одріжнялися усім своїм життям і своїми звичаями. І всю цю велику ріжницю вони обізвали у своїх документах "черкасскою, старочер­касскою обыкностию, обычностью", себто їх особливими звичаями.

Жителі Слобожанщини зберігали ці особливості в соціяльному житті, в промислах, і в ремеслах, і в торгівлі, і в церковних справах, і в мові, у всьому складі свого національного розвитку, у прадідівських звичаях і культурі".

Етнографи й історики та московські чиновники і воєводи відзначали, що українці ніколи не селилися поруч із москвинами та не одружувалися з ними. Їхні села відрізнялися охайними хатами і дворами, рясними садами й особливо красивими, неповторними дерев'яними церквами, які стали окрасою української національної культури. Так само яскраві були звичаї та фольклор українців.

Ці культурні та психологічні особливості українців відбилися також і в численних прислів'ях і приказках, які видав Матвій Номис у згадуваному збірнику, що охоплює всі українські етнічні землі – від Галичини до Слобідської України. У них усе московське сприймається як темна, загрозлива сила, що нагадувала чисельністю ворожі орди: "Йде москаля так, як трави".

 

За іронією народної приказки проступає грабіжницька сутність і захланність москальства:

Москалики, соколики, позаїдали наші волики;

а як вернетеся здорови, то поїсте й корови.

Або:

Тату, тату, лізе чорт у хату. – Дарма, аби не москаль

Вижу, що чорт москаля ніс у хижу.

Московська система пограбувань і загарбань народів стала невіддільною складовою поведінкового типажу московського насильника і грабіжника:

Мабуть, тоді москаль красти перестане,

як чорт молицця Богу стане.

Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай,

як звали.

На вовка промовка, а москаль кобилу вкрав.

Ти, москалю, й добрий чоловік, а шевелія твоя – злодій.

Загальне несприйняття москальства пов'язується з образом страху та потворности:

Невеликий москаль, та страшний.

Чортзна що в лаптях – то й москаль.

Пережита сваволя московських воєвод і царських посіпак виявляє підступність та диявольську сутність москальства як соціяльно-політичної системи:

Варив чорт з москалем пиво, та й солоду відрікся

Москаль козака як раз огулить, а москаля

й чорт не одурить.

Москаль з бісом порадились, та й на лихо понадились.

Сучасним українським політикам та всім, хто плекає облудні сподівання на якісь "домовленості" й "переговори" з москалями, належало б засвоїти столітній досвід спілкування з московськими окупантами, який відбився в надзвичайно глибоких і дотепних приказках, зібраних у збірнику Матвія Номиса. Цей народний досвід дає відповідь на питання, чи можливі домовленість і добросусідство з москалями:

Казав москаль право, та й збрехав браво.

Москалеві годи, як трясці, а все бісом дивицця.

Москаль викрутнями перебувається.

Не вір, як москаль скаже "сухо", – то, певно,

буде по вухо.

З москалем дружи, а камінь за пазухою держи.

Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане.

Хоч убий москаля, то він зуби вискаля.

Це випливає з нелюдяності, ворожости до правди, справедливости й милосердя усієї суспільної системи, створеної москвинами, їхньої загарбницької держави, агресивні наміри й війни якої поширюються на цілий світ:

А багато було людей у церкві? Людей, мамо, не було нікогісінько, тілько самі за себе москалі.

Від москаля поли вріж, та, урвавши поли – тікай.

Від чорта одхристисся, а від москаля не одмолисся. Москаль не свій брат – не помилує.

 

Москва сльозам не вірить.

Москаль на сльози не вдаря.

У народній мудрості попередніх століть, наче в дзеркалі, відбилися звичні для московської пропаганди прийоми та виплекана нею брехливість москалів:

Бов, бов, по московські брехні.

Звичме, московська напасть.

Особливо ж небезпечною є посіяна московською пропагандою та московськими попами гадка про буцімто неподоланність москальства:

Москаль козака як раз огулить, а москаля й чорт не одурить.

Ця зухвала самореклама тепер успішно спростовується українським воїнством, яке вправно трощить різні форми "аналогов нет" усупереч нахабній московській пропаганді.

Зазначені риси суспільно-політичної культури московської спільноти сформувалися століттями її безперервної агресії проти сусідів, кривавого підкорення багатьох народів, їхнього пограбування й нав'язування отрути манкуртства й національної забудькуватости. З цього й випливає докорінна відмінність базових понять ­суспільної культури москвинів та українців:

Москаль лихом чваниться й кожному під ніс з ним

пхається.

Москва на злиднях збудована, та й злиднями годована.

Москаль ликом в'язаний, у ликах ходе, та й усіх

у ликах воде.

Ні вже, як хто скаже, що "як у нас у Расєї" (гарно б то так), так слини в рот набери та й ковтни.

Культурна спадщина, в якій почесне місце належить і зібраному Матвієм Номисом фольклору, – це не лише набуток минулого, але й наука, нагромаджена народом, а з нею – і спонука до дії.

Псевдонім утворив від частини свого прізвища, прочитаної у зворотному порядку

Фольклорист і письменник Матвій Номис – справжнє ім'я Матвій Симонов – увійшов в історію як укладач і видавець одного з найповніших і найавторитетніших зібрань – антології українського усного фольклору "Українські приказки, прислів'я і таке інше". Видання має велику історичну, культурну та наукову цінність. На сьогодні збереглося не більше кількох примірників того часу.

Матвій Терентійович народився 29 листопада 1823 року в селі Заріг Лубенського повіту Полтавської губернії в заможній чиновницькій родині. Навчався в Полтавській гімназії. 1848-го закінчив філософський факультет Київського університету і здобув ступінь кандидата наук.

Учителював у Ніжинській та Немирівській гімназіях. З 1855 року служив чиновником у Петербурзі, Пскові, ­Катеринославі, Житомирі.

Протягом життя збирав цінні матеріали про народний побут, звичаї та обряди, записав чимало зразків усної народної творчості. Друкуватися почав 1858-го. Свої праці підписував як М. Номис – цей псевдонім утворив від частини свого прізвища, прочитаної у зворотному порядку.

1869 року Матвій Терентійович повернувся в Лубенський повіт, де прожив до кінця життя. Вів простий спосіб життя: носив селянський одяг, жив у звичайній сільській хаті, сам працював біля землі. Пожертвував значні суми на українські справи, зокрема на Наукове товариство ім. Тараса Шевченка. Частину грошей поклав у банк. На відсотки в рідному селі побудував лікарню і довгий час її утримував. Медзаклад безкоштовно обслуговував жителів Зарога й навколишніх сіл і допомагав ліками нужденним.

Помер Матвій Номис 8 січня 1901 року в Лубнах. Його поховали на лубенському старому кладовищі, яке у 1930-х знищили більшовики.

×