На Дрогобицькій солеварні можуть зробити курорт
– Дрогобич без солі – тільки назва. Намагаємося самі зберегти виробництво, як можемо, – говорить 61-річна Оксана Бунда з Дрогобича на Львівщині.
35 років працює технологом і гідрогеологом на солевиварювальному заводі – слідкує за режимом роботи шахти і якістю продукції. У чорній куртці й чобітках на невисоких підборах ступає по ледь втоптаній серед високого снігу стежці. Довкола сіріє шифер старих приземкуватих будівель солеварні. Підприємство близько тисячі років працює у незмінний спосіб – сіль випарюють із ропи. Це єдине підприємство в Європі з такою технологією. 50 років тому їх було понад 100.
В Україні Дрогобицька солеварня – третій завод із виробництва солі, після Артемівського та Слов'янського.
– Дрогобич виник завдяки тому, що тут знайшли поклади розсолу. Офіційною датою заснування нашого заводу є 1250 рік. Однак уперше про сіль із Галичини згадують 1097-го в Києво-Печерському патерику, – Оксана Романівна дістає із сумочки запаковану у пластик грудку солі у формі конуса і дарує. – На гербі міста є дев'ять топок солі. Такими, тільки більшими, раніше сушили сіль і продавали. А це – сувенірна.
Жінка минає калюжу посеред снігу. За нею – дерев'яна будівля з високою вежею та шпилем із гербом – двома перехрещеними молотками.
– Тут тисячу років видобувають розсіл, – Оксана Романівна зупиняється біля дверей у шахту.
Відмикає ключем навісний замок. Усередині – темно. В центрі заржавіла конструкція на кілька метрів у висоту – качалка. Півстоліття тому нею востаннє видобули ропу. Відтоді не працює. Розсіл піднімають за допомогою електричного насосу.
Оксана Бунда намагається підняти дубовий люк у 50-метрову шахту. Робимо це разом, бо самій не під силу. Зсередини вдаряє запах зіпсованих яєць. Дно шахти губиться в темряві.
Цех, де випарюють сіль, це – низька дерев'яна будівля. З-під її даху парує. Біля входу стоїть вантажівка. З причепу чоловіки викидають на землю пеньки.
– Із чого почалося виробництво, до того й повернулися, – говорить Оксана Романівна. – Раніше топили газом. Після подорожчання перейшли на дрова. Часом, такі привозять, що не хочуть горіти. То солевари мучаться. Від цього залежить, як випарюватиметься вода і кристалізуватиметься сіль.
Посеред цеху у горнилі палають дрова. Нагрівають два довгі чани з розсолом до 160 градусів. Вода випаровується, а сіль кристалізується.
Над чанами клубочиться густий дим. Крізь нього прозирає білий шар гарячої солі. Оксана Бунда набирає її лопатою й дає покуштувати. Зблизька сира сіль нагадує дрібний гострий лід.
– Туди додаємо йод, – каже Оксана Романівна. – Тому щодня раджу їсти 5 грамів нашої солі – чайну ложку з верхом.
Сиру сіль вантажать у мішки, потім висушують. Фасують у пакети по 700 г.
– То є золото, а не сіль. Натуральна. Найчистіша. Скоро розчиняється у воді. У донецькій скілько мусору, бо її видобувають, як вугілля. Поряд із пластом солі – глина, якісь мамонти померлі. Є домішки гіпсу. Люди не знають, то й беруть, бо дешевша, – голосно говорить, щоб перекрити гул у фасувальному цеху, прибиральниця Стефанія Нащочич, 70 років. Працює на заводі 50 років. Тут влаштувався і її син. – Як прийшла сюди, який то завод був! Дерева, троянди росли аж до прохідної. Як Союз розпався, то й кінець. "Галка" взяла в оренду. Та й нас тільки використовувала. А то таке підприємство, що треба вкладати. Прості люди не дали заводу пропасти. Тепер усі хочуть його у свою власність.
– Зробити б тут для туристів музей, дегустаційний зал, – додає Оксана Бунда. – Давати сіль із кавою, шоколадом, рибою. Цікаво було би, правда?
На солевиварювальному заводі працюють 26 людей. Отримують до 3 тис. грн зарплати. Останні півтора року підприємство очолює 41-річний Дмитро Ковальов – родом зі Слов'янська на Донеччині. До цього керував Солотвинським солерудником на Закарпатті.
Перед будівлею адміністрації охайно вбраний чоловік відкопує колесо вантажівки, яка застряла. У приміщенні холодніше, ніж на вулиці. Відкриваю нові двері кабінету директора. Він зустрічає у сірому костюмі, має коротку сиву бороду. На робочому столі стоїть розкритий ноутбук і сувенірна золота підкова. Кімнату обігріває висока кахельна піч у кутку. Поряд – складені пірамідкою дрова.
– Тут нема таких проблем, як на великих підприємствах. Усе по-сімейному, – Дмитро Миколайович сідає за стіл. – Були морози. Замерзла сіль у центрифугах. Стала, як каменюка. Треба було її розігріти. Машин своїх не маємо. Допомагає чоловік, який тримає коня з фірою. Перевозить ним сиру сіль на сушку.
Знав, що тут занепад. Але коли приїхав, усе виглядало трохи інакше, ніж уявляв. Виявилося, не можемо викачувати більш як 55 кубів розсолу на добу – через геологічні умови. Поруч гори, можна нашкодити місту. Для сучасного підприємства потрібен обсяг сировини у сотні разів більший.
Розквіт заводу припав на радянські часи. Тоді на рік давав із 30 тисяч тонн солі. Було більше свердловин, сировини. Майже всю ропу видобували за межами міста.
Найважчі часи настали у 2013–2014 роках. Перед цим завод був в оренді у компанії "Галка". Все, що вони зробили, – це продали пару ділянок землі. Місцева влада теж не помагала заводу. Навпаки – хотіли тут поставити базар. Люди вирішили рятувати підприємство самі. Потихеньку відновили печі. І почали випарювати сіль. Зараз на добу випускаємо 450 кілограмів.
У місцевих магазинах наша сіль – найпопулярніша. Хоч і найдорожча в Україні – більш як 7 гривень за упаковку. Її собівартість значно вища. Мала би коштувати щонайменше 15. Але чи купуватимуть люди, якщо поруч "Артемівська" за троячку?
Тому собівартість почали перекривати збутом розсолів. Львів закуповує їх на теплотраси для пом'якшення води. Підприємства використовують під час виробництва олії та дріжджів.
Наступного року завод можуть виставити на продаж.
– У нинішній ситуації найкращим варіантом була би приватизація, – говорить Дмитро Миколайович. – Щоб хтось вклав гроші у працюючий завод-музей. При цьому зберіг автентичний вигляд місця. Тому розробили робочу групу, щоб погодити з містом, громадськістю і новим власником, яким повинен залишитися завод. Аби не зробили, як у Києві, з театру чорний куб. Просимо у місцевих мешканців старі фотографії, картини із солеварнею. Хочемо відтворити її вигляд, як у XVIII столітті. Бо будівлі, які залишилися, зводилися століттям пізніше.
Приїжджають туристи – поляки, австрійці, німці. Закликають зберегти. Єдиний, подібний на наш завод, є у Німеччині. Але там нема виробництва, тільки музей. Хіба лабораторія для туристів, де можна із розсолу самому випарити трохи солі.
Громадськість і депутати вважають: краще передати підприємство у комунальну власність. Але чи знайде місто кошти на утримання та відновлення заводу? Це 2 мільйони євро.
– Якщо ліквідувати сільзавод, то на гербі міста, замість дев'яти топок солі, треба поставити дев'ять МАФів, – говорить громадський активіст 70-річний Хосе Турчик.
Зустрічаємося затемна біля пам'ятника Юрієві Дрогобичу в центрі міста.
– Колись у Дрогобичі був долотний завод – другий за потужністю в Радянському Союзі, найбільший в Україні крановий завод, найбільший у Союзі завод із ремонту машин та обладнання для бурових робіт. Працювали велика швейна фабрика, військові підприємства, найстарший нафтопереробний завод у Європі. Залишилася одна солеварня. Тепер навколо неї почалися незрозумілі рухи. Але вона не так усім цікава як солеварня, а як територія в центрі міста – гектарів 8. Підприємство не може бути прибутковим. Нашу сіль тут купують, бо знають різницю. Якщо її везти за межі регіону, то не братимуть, бо втричі дорожча.
Дрогобицькі магнати на місці заводу хочуть поставити якісь котеджі.
Солеварня могла би бути оздоровчим комплексом, бальнеологічним курортом із музеєм солі. За комунальної власності громадськість може створити фонд для підтримки об'єкта. А той звернувся б у західні фонди по фінансову допомогу.
У кафе "Кавун" широкі вікна прикрашені білими написами. Розташоване у центрі міста на вул. Жупна. Назва походить від слова "жупа" – посудина, у якій виварювали сіль. Гостям заклад пропонує зроблений на бісквіті, вершках та карамелі торт "Дрогобицький" із сіллю. 30 грн коштує кава із сіллю.
– Тут у кожній кав'ярні готують каву із сіллю, – сідає за столик біля стіни мистецтвознавець 35-річна Тетяна Думан. Замовляє собі лате. – Навіть у такому плачевному стані солеварню використовують з туристичнию метою. Правда, іноземці не знають, що вона розвалюється. Думають: то спеціально така автентика. З приватизацією процес відновлення солеварні може піти швидко, якщо новий власник вкладе значну суму грошей. Інше питання – що він із неї зробить?
Є проект створення культурного парку з виробництвом за старими технологіями. Була ідея лікувальних купалень. Ропа має домішки брому. Він випаровується із солі, корисний для бань. Та влада постійно мінялася, ідеї лишилися нереалізовані.
Поблизу солеварні в підвальному приміщенні кількаповерхового будинку має майстерню чоловік Тетяни, художник Лев Скоп, 62 роки. Він належить до ініціативної групи, яка хоче зробити завод туристичною принадою міста.
– Приблизно 40 років тому в Києві в художній академії архітектор Лариса Скорик дала студентам завдання – розробити у Дрогобичі проект заповідника. Це було саме після піку популярності музеїв просто неба. Тут є церква Святого Юра з унікальним розписом – пам'ятка архітектури ЮНЕСКО. Церква Воздвиження – не менш цінна. А між ними – солеварня. Зробили макет. І десь стався збій, – розповідає Лев Скоп.
Має довге сиве волосся та бороду. Сидить перед мольбертом із незавершеною іконою. Перед ним захаращений стіл із запальничками, банкою меду, шкірками апельсину. За спиною художника стоять намальовані на дошках із даху старої церкви ікони. Виручені з їх продажу гроші пересилає на фронт. Сам їздить на передову.
– У 1990-х на місці солеварні збиралися звести житлові будинки. З'ясувалося, що це все може рухнути, – продовжує Лев Андрійович. – Коли завод опинився в повній скруті, я зініціював всеукраїнський пленер, щоб привернути увагу до нього. Сюди стали їздити художники, малювали солеварню. Роботи мали продавати заради порятунку об'єкта. Аж почався Майдан. Увесь свій час і увагу я віддав йому. Потім – війні. Так ідея з продовженням проекту відійшла на другий план.
3 
1
Коментарі