Ексклюзиви
Вівторок, 07 жовтня 2014 12:35

"Тюремники нижчої ланки заповажали. Почали вітатися за руку"
2

Дмитро ПОТЄХІН, 38 років, блогер, політичний аналітик. Народився в Києві. Мати – антрополог, батько – історик-американіст.  Після року навчання в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Шевченка Дмитра відрахували.  – Почав бізнес – допомагав реєструвати підприємства і незаконно створив для цього офіс у гуртожитку інституту, – розповідає.  Закінчив Київський гуманітарний інститут за спеціальністю ”міжнародні відносини”. Півроку провчився в Центральноєвропейському університеті в Будапешті. Повернувся, коли народилася донька.  Очолював проект ”Чесні вибори”. Працював аналітиком у посольстві Японії та Інституті євроатлантичного співробітництва. Брав участь в антивладних протестах.  Любить плавати. Кілька місяців тому купив гітару, грає.  Розлучений. Має трьох дітей: 16-річну Олександру, 9-річного Данила й однорічного Остапа.  Живе у Києві сам. 7 серпня потрапив у полон до сепаратистів у ДНР, де пробув 49 діб

49 ДНІВ У ПОЛОНІ БОЙОВИКІВ ПРОБУВ ДМИТРО ПОТЄХІН

 

ДО КАВ'ЯРНІ ПОБЛИЗУ ПОЛІТЕХНІЧНОГО ІНСТИТУТУ ДМИТРО ПОТЄХІН СПІЗНЮЄТЬСЯ НА 20 ХВИЛИН ПЕРЕПРОШУЄ. ЗАМОВЛЯЄ ПАСТУ КАРБОНАРА З СОУСОМ І ЧАЙ З БЕРГАМОТОМ. ПОПЕРЕДЖАЄ, ЩО ЗА ПІВТОРИ ГОДИНИ МАЄ ПОЇХАТИ В АМЕРИКАНСЬКЕ ПОСОЛЬСТВО

У Штати збираєтеся?

– З політичним аташе маю зустрітися. Подзвонили, попросили розказати, що там у ДНР відбувається.

Чому поїхали в Донецьк?

– Готував матеріал для канадського журналу Peace Magazine про події в Україні. З чуток описувати Донецьк не хотів. Тому взяв квиток на вечір 6 серпня. Планував погуляти день містом, поговорити з жителями й увечері повертатися.

При в'їзді на територію ДНР у поїзді ніхто документів не перевіряв, на вокзалі – теж. Поснідав у центрі Донецька в єдиній відкритій кав'ярні. Відвідувачів більше не було. Вийшов у місто. На вулицях – нікого. Тільки третій таксист погодився підвезти в Петровський район. Казали, того дня там ішли бої.

Бачили сутички?

– Тільки розбомблені приміщення: розбиту лікарню, обстріляний з кулемета магазин. Майже не було людей. Зрідка хтось пройде вулицею. Здивувався, коли побачив жінку з 4-річною дитиною.

Таксист розповідав, як виживає?

– Я не розпитував. Казав, що Янукович – узурпатор, він погоджувався. Не приховував, що я з Києва. Пояснив, що хочу поплавати в басейні. Ми їздили і шукали басейн. Таксистів не зупиняють – по номерах бачать, що свої. Проїхали повз завод і колишній арт-простір "Ізоляція". На воротах – дірка діаметром майже метр, очевидно, від снаряда, людина з автоматом.

Водій каже: є ставок у центрі поряд з парком Щербакова. Приїхали. Справді, люди купаються. Над містом вибухи, а тут відпочивають. Таксист узяв з мене гривень 200. Я скупався. З місцевими вирішив не розмовляти. Довго гуляв парком. Щойно збудований – з атракціонами, з ресторанами. Все зачинено.

Як вас затримали?

– Десь о 17.00 пішов у напрямку вокзалу. Побачив готель "Ліверпуль". Два роки тому зупинявся там з подругою. Тільки сфотографував його, виходить боєць: "Что делаешь? Документы!" Побачив київську прописку. Покликав двох озброєних напарників. Просто на вулиці наділи мішок на голову, руки – в наручники. Повели. Виявилося, у ресторан у напів­підвалі. Чув, як капала вода – холодильник розморожувався.

Мішок з мене не зняли. Прийшов їхній начальник: "Ты чего тут вы… бываешься?" Узяв мій телефон: "А почему у тебя меню на украинском языке?" Питаю: "Чого мене затримали?" – "Тут война, чувак!" – "Знаю, – кажу, – але війна має свої правила. Які правила вашої війни я порушив?" – "Мы – профессиональные военные". – "Військові ви, може, і професійні, але тюремщики – херові. Наділи наручники, з яких я вже вийняв руки, бо вони у мене худі". Ті розсміялися і зняли мішок. Склали опис речей, що мав: рюкзак, рушник, зубна щітка, паста, футболка й кепка.

На ніч відвели в номер готелю. Зачинили, попередили, щоб не вішався і не викидався з вікна. Горішній поверх – утекти складно. Та й не було куди. Я ніч не спав.

Про що думали?

– Дивився телевізор. Якийсь ідіотський мультфільм крутили. Мені друзі з канадської діаспори подарували браслет – Fuck You Putin: фенечка – літери з білого бісеру. Думаю: "Вранці почнеться. ­Краще його заникати". Заховав. Де –  не скажу. Бо хочу повернутися і забрати.

Вранці мене підняли, закрили очі папером і скотчем. О сьомій машиною привезли у щось схоже на відділок міліції. Зняли з очей скотч. У кімнаті четверо людей. Один зі зброєю. Була жінка-вамп, розфарбована брюнетка приблизно мого віку. Почався допит. Розповів їм прямо, що приїхав писати статтю. Двоє чи троє одночасно ставили запитання. Я сказав, що виступаю за незалежність Донбасу. Навіть знайшов в інтернеті свою статтю про це, що написав за кілька тижнів до того. Українську версію показати не ризикнув. Знайшов англомовну. Англійської там ніхто не знає.

Запитували: "Ты журналист. У нас тут республика. Почему не пришел к нам сразу?" – "Ну, – кажу, – ось і прийшов. Акредитуйте мене".

Обшукували?

– Ремінь вийняли і не повернули. Очевидно, розпанахали й шукали в ньому радіопередавач. Телефон Philips забрали. Дивувалися, що мав при собі тільки 70 гривень.

Машиною привезли в "Ізоляцію". Там військова база і тюрма. По дорозі купили води. Дали попити. Заштовхали в адміністративну кімнату. Новий допит. Та сама жінка-вамп писала протокол допиту. І ще двоє слідчих. Не били. Але розмовляли жорстко, з погрозами. Обіцяли віддати донецькому "Беркуту". Питали, з якими журналістами спів­працював. "З "Аль-Джазірою", – кажу. – "Вы знаете, что "Аль-Джазира" в ДНР признана террористической организацией?" – "Не "Аль-Каїда"? – уточнюю.

Допит тривав годину. Коли прочитав протокол, здивувався, що жінка записала мою історію з "Ліверпулем" в романістичній формі: "Движимый чувствами, не смог не сфотографировать…"

Посадили в підвал, там уже були п'ятеро. Всі місцеві, крім ще одного киянина – алкоголік, антимайданівець ярий. Приїхав воювати за ДНР. Його загребли, бо вирішили, що він – агент.

Який побут був у камері?

– Карти намальовані на картоні. Саморобний кип'ятильник-­водолаз із леза. Не встиг перезнайомитися, як мене підняли. Дали підписати роздрукований протокол допиту і вивели на подвір'я. Там стояли троє з камерами та фотоапаратом, вочевидь російські журналісти. Сказали, що вони – ­аналітики. Питали, як ставлюся до Майдану, називали Порошенка нелегітимним. Доводив їм, що нелегітимним був Янукович з 2010 року, а Порошенка обрали на чесних виборах.

Потєхін перепрошує, збирається в посольство. Домовляємося зустрітися за півтори години в парку КПІ.

ДМИТРО ПРИХОДИТЬ ВЧАСНО. КУПУЄ НА ВУЛИЦІ КАВУ. РУШАЄМО ПРОСП. ПЕРЕМОГИ.

– У перші дні посадили в так звану касу – камеру в колишній касі заводу. Воду давали в пластикових пляшках. Ми випивали і мочилися в них. Раз на день випускали в туалет. Там можна було вилити сечу і набрати води. Були стільчики, столи. Ліжка зробили з перевернутих шаф і зсунутих столів.

Хто з вами сидів?

– Сімейна пара – бухгалтерка і водій. Їх ув'язнили за те, що донька працює журналісткою в Києві та має проукраїнську позицію. Була молода мама: сварилися з чоловіком про особисте біля лікарні, лікарям щось почулося не те – ­подзвонили і здали їх.

Поряд було фойє. Чули, як привозили людей, як били. Був бельгійський журналіст. Журналіст з Івано-Франківська розмовляв українською. Його не били.

До журналістів ставилися менш жорстоко, ніж до військових?

– Так. Мене теж не били. Відчував себе привілейованим.

Чому?

– Можливо, хотіли завербувати. А побити людину – це збільшити ненависть і виховати собі ворога.

Як вербували?

– За два тижні повернули речі, паспорт, посадили в машину. Відвезли в приміщення СБУ. "Будет с тобой говорить офицер ФСБ". Той вийшов, ми побалакали біля машини. Загальні запитання, недовга розмова про політику. Поїхали ­назад. В машині мені сказали: "ФСБ тебя не хочет брать. Украинская сторона тебя тоже не хочет ни на кого менять." – "Не треба мене міняти, – кажу. – ­Просто відпустіть". – "Не хочешь поработать на LIFE NEWS? Дадим тебе ноутбук, зар­плату". – "Не хочу. Мені ніхто не повірить". Більше не намагалися завербувати. Тільки з камери в камеру переводили.

За що переводили?

– До нас у "касу" переселили жінку Майю. Вона місцевий міні-олігарх – ­метал перепродувала. Її не випускали в туалет. На третій день попросив за неї. Пустили. А мене за це перевели в так званий люкс – найгіршу камеру в "Ізоляції". 2 на 3 метри і 10 – у висоту. З вентиляції лише щілина під дверима. Радянські плакати про безпеку праці й шкоду алкоголізму. Напівтемрява. Приміщення забите людьми, п'ять ярусів полиць, на яких сплять. Зайняв п'ятий ярус. Там були переважно наркомани. В туалет не випускали зовсім. Ми робили з плакатів кульочки. Запаковували у них лайно. Домовилися про режим використання води, бо 10 людей, а води в баклажці – на дні. Пили по черзі.

Проходимо повз магазин взуття. Дмитро пропонує зайти.

– Погріємося і заодно подивлюся собі взуття.

Стає навпроти полиці з кольоровими шкіряними чоловічими черевиками.

– Який колір вам подобається? – запитує.

Раджу червоний. Потрібного 41-го розміру таких не знаходять. Дмитро приміряє черевики гірчичного і смарагдового кольорів. Сідає на диван, взуває по різному черевику на кожну ногу, продовжує розповідати впівголоса:

– У "люкс" підсадили Діму – типовий місцевий тітушка, організатор протестів за ДНР. Вкрав в ополчення 20 тисяч гривень, власною машиною поїхав додому в Червоноармійськ. Там його схопили наші з батальйону "Дніпро". Розповідав, що поламали ребра, зламали щелепу. Його обміняли потім. Але знайомі в Донецьку першого ж дня здали його в МДБ. Бо був в українців – може виявитися агентом. Дискутували про Майдан. Він казав: "Янукович – мудак. Треба було розігнати Майдан".

Cприймав вас агресивно?

– У в'язниці розумієш, що є багато часу, і нікуди твій опонент з підводного човна не звалить. Ти спати з ним мусиш в одному приміщенні. Якщо боїшся за своє життя, дуже агресивним не будеш. Можеш не погоджуватися, але маєш доводити, пояснювати.

Які ж вибрати? – Дмитро повертається до черевиків. – Зелені не досить яскраві.

– Беріть жовті. Пасуватимуть до блакитної сорочки, – раджу.

Дмитро погоджується. Платить на касі 1 тис. грн і виходить на вулицю.

ТЮРМА НЕ ЗМІНИЛА СТАВЛЕННЯ ДОНЕЧЧАН ДО ПОДІЙ В УКРАЇНІ?

– Обговорювали з ними правосєков, нацизм. Зазвичай дискусії закінчувалися на моєму питанні: "Так вас сюда правосеки разве посадили?" Їхнє ставлення до Києва не змінилося. Це солідарність ув'язнених із системою, що гнобить їх. Не виключаю, що справжнє ставлення могли мені не виказувати. Приховували. Вони не мали певності, що я – не стукач.

Скільки ще допитів було?

– Всього – п'ять. На одному показували альбом з фото Донецька: "Такое бомбить разве можно?" – "Ні, – кажу. – Не можна".

Питати мене вже було ні про що. Просто тримали. Останні тижні – у бомбосховищі. Старе приміщення 5 на 12 метрів. Напівтемне, дуже вологе, мало кисню. Двоє дверей. Рятувало те, що вони заржавіли. Тому через щілини можна було дихати.

Працював там, як у виправно-трудовій колонії. Вантажили важкі речі. В тому числі – вибухівку.

Ви почали голодувати?

– Так. 7 вересня, за місяць ув'язнення, зрозумів: треба щось робити. Врешті-решт це був чи не єдиний метод доступного мені спротиву. Солдати і в'язні їли те саме – каші, супи, інколи їх давали гарячими. Найбільше було сухого печива, у якого минув термін зберігання.

Перейшли на воду?

– На чай з водою, інколи – з медом.

За два тижні до звільнення вивели на подвір'я вантажити на платформи нові машини, вкрадені з "Тойота Центру". Було важко, бо в них заблоковані колеса. Потім чотирьох повели на обід до столовки. Один із нас був міліціонер. Біля столовки група військових зупинила його і почала бити. Я став і дивлюся. Єдине, що можна зробити в цій ситуації – це бути свідком. Той, хто бив, гукнув мені: "Что уставился? Иди жрать!" Нас заштовхали в столовку. Сіли їсти. Заходить цей, який бив мента, і дає мені потиличника: "Жри давай". Я почав їсти. Зрозумів, що їх моє голодування зачепило. Тюремники нижчої ланки заповажали мене. Почали вітатися за руку.

Про втечу не думали?

– Неодноразово. В бомбосховищі знайшли майже до кінця виритий підкоп. Можна було дорити і втекти. Але не знав, що далі робити. Люди, яких випускали, залишали свої донецькі адреси. Не був певний, що вони не поїхали з міста – мінялися постійно. Найдовше сиділи я і голова відділу політики Донецької облдержадміністрації Андрій Халецький.

У Дмитра дзвонить мобільний.

– Мама, я зараз на зустрічі. Потім піду спати. Рано встав і багато сьогодні розмовляв, – кладе слухавку. – Ходімте до кав'ярні.

У НАЙБЛИЖЧОМУ КАФЕ ДМИТРО ЗАМОВЛЯЄ ЧІЗКЕЙК ПОЛИТИЙ ШОКОЛАДОМ І ЧОРНИЙ ЧАЙ З БЕРГАМОТОМ.

Інформацію ззовні отримували?

– Тільки від нових ув'язнених. Але вона була в їхніх інтерпретаціях. Наприклад, що війська ДНР оточили Маріуполь і висунули ультиматум українській владі. Інших послухаєш – вони ледь не під Києвом уже. А на запитання: коли нас випустять, тюремники відповідали: "Когда Львов возьмем".

Яке враження склалося від структур, що керують ДНР?

– МДБ – це міністерство держбезпеки. Каральний орган. "Оплот" – один із підрозділів міноборони. І ті, й інші виживають за рахунок крадених автомобілів і грошей, що відбирають в ув'язнених.

Ви були свідком сутичок між каральними угрупованнями?

– Пару разів. Вперше – із застосуванням зеніток. Через дві фури шампанського, що привезли в МДБ. А хтось з "Оплоту" теж приїхав по них. Вдруге: затримали "оплотівців", їх приїхали відбивати вантажівкою з кулеметом. Всі перелякалися, забігали. Але ніби домовилися без зброї.

Як вас звільнили?

– Людей відпускали постійно. Там сиділи звичайні роботяги, сталевари, наркомани, дівчата, які вночі голосно вмикали музику, і їх за це здали бабушки. Таких звільняли за кілька днів. А я ж нібито шпигун. Хоч вони й розуміли, що липовий.

Всі книжки там перечитав – здебільшого детективи були, навіть хороші, британські. Почав до тюремників приставати. Прибираю подвір'я, підходжу до начальника тюрми: "Або допитуйте, або відпустіть". За кілька днів нас з Андрієм Халецьким вивезли. Чоловік, який колись допитував, простягнув мені 200 гривень на дорогу.

Я переночував у квартирі знайомих, наступного ранку домовився про конвой з іноземними журналістами. Також узяв конвой, який пропонували в МДБ. Ми виїхали за два блокпости. За 15 хвилин були на українській території. Я зайшов у аптечний ларьок і вперше за 49 днів звернувся українською: попросив активоване вугілля. У Дніпропетровську переночував у готелі. Наступного дня потягом виїхав у Київ. Дуже тут незвично. Люди ходять без автоматів, українська мова. Батьки вже й не вірили, що повернуся.

 

 

 

 

Зараз ви читаєте новину «"Тюремники нижчої ланки заповажали. Почали вітатися за руку"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі