Ексклюзиви
Вівторок, 20 травня 2014 10:01

"Троє були ще офіцерами КГБ. Схиляли перейти на російський бік"
2

Юлій МАМЧУР 42 роки, військовий льотчик І класу, полковник. Народився в Умані на Черкащині. Батько працював викладачем у профтехучилищі, мати – завідувачем взуттєвого відділу в універмазі. Після закінчення школи навчався в Чернігівському вищому військовому авіаційному училищі. Перший раз сів за штурвал на аеродромі в Конотопі на Сумщині. Це був тренувальний політ на ­ЕЛ-39 1 червня 1990 року. Цю дату пам’ятає, як день народження рідних. Після випуску 1992-го дев’ять років працював інструктором у військовій частині в Умані.  2002-го одружився з Ларисою. Вона працювала головним бухгалтером на одному з підприємств в Умані. Того ж року разом поїхали у Житомир, куди перевели Мамчура на посаду льотчика. Згодом підвищили до заступника командира. Там працював дев’ять років. За цей час закінчив військову академію в Києві. Дружина отримала другу вищу освіту – податкового інспектора – в Національному університеті податкової служби України в Ірпені. 2011 року переведений у військову частину на воєнний аеродром ”Бельбек” під Севастополем. У січні 2013-го полковника Юлія Мамчура призначили командиром 204-ї Севастопольської бригади тактичної авіації імені Олександра Покришкіна. Дружина влаштувалася бухгалтером у Севастополі. 27 лютого аеродром ”Бельбек” захопили російські військові. Заблокували в’їзд і злітні смуги. Полковник Мамчур із підлеглими вийшли з прапором України та бойовим прапором військової частини і, співаючи український гімн, рушили проти російських військовослужбовців. Юлій і Лариса Мамчури мають 24-річну доньку Дарину та 4-річну онуку Поліну. Зять Роман – військовий. Служив у Бельбеку. Дарина після Житомирського інституту медсестринства вступила в медичний університет у Сімферополі. Коли почалася окупація Криму, перевелася у Вінницький медуніверситет, планує стати лікарем-педіатром. Туди переїхала разом із чоловіком і дочкою. Власного житла родина не має. Юлій Мамчур мріє про будинок. Вільний час любить проводити з родиною, бавитися з онучкою
Полковник Юлій Мамчур (праворуч скраю) 4 березня спілкується з російськими військовими. 27 лютого ті захопили аеродром ”Бельбек” під Севастополем, де була розташована військова частина під командуванням Мамчура. До росіян командир та його підлеглі вийшли без зброї, лише з прапорами України та своєї військової частини, співаючи український гімн. Щоб зупинити їх, російські спецназівці стріляли у повітря, проте марно. Наші військові добилися, щоб їх пускали на об’єкти захопленого аеродрому. Після цього випадку про українців із Бельбека дізналися у всьому світі

Полковник Юлій Мамчур чотири доби був у полоні

– Чекайте. Заходити не можна. Ви домовлялися про зустріч? – питає солдат на контрольно-пропускному пункті однієї з військових частин у Миколаєві.

Тут тимчасово розмістили військово­службовців із 204-ї Севастопольської бригади тактичної авіації імені Олександра Покришкіна з Бельбека, що під Севастополем. Її командир – полковник Юлій Мамчур. Бригаду передислокували з півострова 28 березня. Очікують рішення Міністерства оборони – де вона буде базуватись надалі.

За 5 хв. виходить заступник командира бригади з роботи з особовим складом підполковник Олег Шаповал. Проводить до штабу. 42-річний Юлій Мамчур – у військовій формі, поверх коротка шкірянка.

– Маю обмаль часу, – каже Юлій Валерійович, тиснучи руку. – Запросили на сесію міської ради. Треба подякувати людям. Дуже гарно до нас ставляться тут. Якщо порівняти з Кримом, то небо і земля.

Ви чотири доби були в російському полоні. Як це все виглядало?

– Тримали в одиночній камері на гауптвахті в Севастополі, Артбухта (в центрі міста. – "Країна"). У камері – нари, стіл, два стільці, забетоновані в підлогу, краник і імпровізований гальюн (туалет. – "Країна"). Віконечко під стелею. Півтора кроку шириною. Ходити в ній неможливо. Першу добу ні з ким не спілкувався. Відібрали особисті речі. Я відсипався. На ранок другого дня працівники ФСБ в масках проводили допит. Схиляли перейти на російський бік. Бесіда тривала півтори години. Вони знають, що я закінчував радянське училище. Казали: ви приймали присягу радянському народу, потім українському, ще й російському дайте. Відповідаю: а ми що, як на базарі будемо торгуватися? Троє з них були ще офіцерами КГБ. Трошки старші за мене. Присягали ще Радянському Союзу. Вони й допитували. А молодші в масках спостерігали – переймали досвід. Я відмовився переходити на російський бік. Після цього контролери, які ходять на гауптвахті, два дні стукали в залізні двері, не даючи заснути.

Що було найважче за цей час?

– Три доби не було жодної інформації. Ні газет, ні телебачення, контролери не розмовляли зі мною. Що відбувалося в країні, я не знав. Щодня вимагав, щоб дозволили прогулянку. Камера мала. Ходити – п'ять кроків туди-сюди. Прогулянку дали аж на третю добу. На півгодини.

Уперше були на гауптвахті?

– Я ж курсантом був, ходив на гауптвахту за дисциплінарні порушення. Для себе казав: десь, мабуть, не досидів тоді, – усміхається, – довелося полковником посидіти на нарах.

Про що думалося?

– Хвилювався за дружину. Не знав, що з особовим складом. Знав, що моя війна закінчилася, бо росіяни усунули мене від виконання обов'язків командира військової частини, закрили в одиночну камеру. Це зіграло на руку їм. Частина особового складу, не побачивши зранку командира, змінили свої помисли й перейшли на російський бік. Росіяни зробили правильно зі свого боку. Прибравши командира, отримали більший відсоток тих, хто перейшов до них. Якби я був у військовій частині, ситуація була б іншою.

Чи можна було запобігти російській агресії силами українських військ, які були в Криму?

– Сил і засобів вистачало. Якби вчасно прийняли певне рішення, їх можна було б зупинити. Знаючи про переміщення російських військ, можна було заблокувати їхні частини. Але для цього треба було прийняти таке рішення. Ми, військові, без наказу не маємо права щось робити.

У мене своя точка неповернення. Відлік почався 27 лютого. Тоді в 21.30 до моєї військової частини приїхали російські спецназівці.

Ви ж мали право відкрити вогонь, коли на територію військового аеродрому в Бельбеку зайшли сторонні озброєні люди?

– Багато журналістів запитують: чому ви не стріляли? А росіяни питають: чому ти наказав стріляти? Кожен бачить у моїх наказах своє. Але маю сказати: там, де потрібно було стріляти – ми стріляли. Це коли охороняли склади СІС, РАО (спеціальна інженерна служба та ракетно-артилерійське озброєння. – "Країна"). А в житловій зоні не стріляли. Ми не мали права створити загрозу для мирного населення.

Це була психологічна та інформаційна війна. Ми створили сайт 62-го винищувального авіаційного полку. Викидали туди свіжу інформацію. Встановили веб-камери, які цілодобово транслювали все, що відбувалося. Увесь світ дивився онлайн-трансляцію з Бельбеку. З якою ненавистю"козачки" нищили ці веб-камери ! (під час штурму частини ввечері 22 березня. – "Країна"). Стріляли з травматичної зброї по них. Не вийшло, то зламали. Але трансляція зробила своє діло. Вжиті нами заходи дозволили протриматися 23 дні – від 27 лютого до 22 березня, коли мене забрали.

Де точка, коли не проявили належної оперативності, але ще можна було нейтралізувати агресію та сепаратизм?

– Два з половиною роки моєї служби в Севастополі ми нормально жили і працювали. А за якихось два тижні в людей просто зірвало дах. Можливо, спрацювала інформаційна накачка. Люди, з якими раніше нормально спілкувався, стали такі зазомбовані, що говорити з ними стало неможливо. Селище Любимівка (де жили військові з аеропорту "Бельбек". – "Країна") маленьке. Хоча структурно належить до Севастополя. Всі знають одне одного. А тут у магазині перестали харчі продавати. Мені продукти сусіди купували. Я безвилазно сидів три тижні у штабі військової частини.

Вас викрали ввечері 22 березня російські спецназівці. Вони – вороги?

– Не хотілося б оперувати такими словами. Ми стояли по різні боки барикад, які пролягли по різні боки паркану нашої військової частини. Ми росіян завжди розцінювали як братів. Мої родичі по лінії дружини, та й наших деяких військовослужбовців, живуть у Росії. Ми – братські народи, а те, що зробили політики, то на їхній совісті. Дуже важко було. Ми кожен рік проводили два-три спільні навчання з білорусами, росіянами, поляками. І цього року планували.

Якби був наказ давати відсіч нападникам, ви мали зброю для цього?

– Наша основна штатна зброя – літаки. А охорона й оборона аеродрому є завданням підрозділів, що цим займаються. У них була зброя. пістолети Макарова, автомати Калашникова – те, що маємо за штатним розписом. Це не відповідає тому озброєнню, що мали росіяни. Щоб утримати таку величезну територію, як аеродром – а це понад 300 гектарів, – інші підрозділи нам повинні були допомогти. Російський батальйон спецназу з гранатометами і кулеметами на БТРах і ми з автоматами і ПМами (пістолет Макарова. – "Країна") – якось не рівносильно.

Стріляти на ураження – це призвело б до жертв. Наказу застосувати зброю не було, району бойових дій не було, війну ніхто не оголошував, росіяни сказали, що їх там немає. Вони ж півтора тижня говорили, що то все сили "самооборони". Хоч по озброєнню було видно, що це добре підготовлені регулярні підрозділи.

Більшість українських військових вирішили залишитися в Криму. Зокрема, і з вашої частини. Що керувало цими людьми?

– У нашій військовій частині було біля 600 осіб особового складу. Зараз у Миколаєві 200 військових. 30 лишаються там – чекають рішення про вивід авіаційної техніки. Разом із членами сімей із Криму вийшли біля 250 чоловік. У нас служили багато контрактників – майже 350 чоловік. Набирали їх за територіальним принципом. Більшість із них – місцеві, кримчани. Там їхні родичі, батьки. Доки командир був на місці, вони стояли біля мене. Коли командира забрали, у них пропала відповідальність перед ним.

Якщо захочуть повернутися, приймете?

– Військові, які вийшли на материк одразу, не зрозуміють їх. Разом служити, скоріше за все, не зможемо.

Як переконували наших військових перейти на бік Росії?

– Переманювати почали з першого дня. Знали, що українські військовослужбовці отримують у чотири, а то й у п'ять разів меншу зарплату. Знали, скільки в нас безквартирних. Знали, куди тиснути. Пропозиції свої висували.

Вам теж?

– Я ще 27 лютого вирішив, що стоятиму до кінця. Моя поведінка за 23 дні ні разу не змінилася.

Як ваші люди сприйняли ситуацію?

– Ми йшли без зброї на аеродром, де стояв озброєний російський спецназ. Мої люди знали про ризик, але хотіли йти майже всі. Ця підтримка дорого коштує. Можливо, деякі командири ніколи в житті не відчують того, що відчув я за ці 23 дні. Честь і хвала особовому складу.

Це міг бути останній похід.

– Я про це не задумувався. Багато росіян тоді казали: для чого людей на смерть вів. Відповідав: але у вас наказу стріляти теж не було. Ви на мене тиснете психологічно, я тисну на вас. Спрацювало.

Найбільше розчарування за останній час?

– Коли був у Києві, після повернення з Криму, і дізнався, скільки мого особового складу залишиться служити Росії. Але не хочу їх засуджувати. Це – їхнє рішення, і вони за нього відповідатимуть. А я готовий відповідати за свої рішення.

Чому не відправили свою родину на материк, коли в Бельбеку стало неспокійно?

– Дочку і внучку вивезли (до тещі в Черкаську обл. – "Країна"), а жінка залишилася зі мною. Не переконував її, це було рішення Лариси. Коли мене забрали й посадили в одиночну камеру, то багато хто з особового складу тепер дивився на неї. Її присутність у військовій частині давала їм упевненість: хто захоче виїхати з Криму, матиме можливість це зробити. Так і сталося. Вона вийшла з частини остання в колоні.

Наші жінки дуже підтримували особовий склад. Там (у Бельбеку. – "Країна") цікава погода. Вітер до 30 метрів на секунду при 100 відсот­ків вологи. Без чаю і кави простояти навіть 10 хвилин дуже важко. Жінки поставили намет, організували чай і каву. Дякуємо Путіну, що згуртував наші сім'ї і нашу державу.

Торік у липні російський президент Володимир Путін прилітав напередодні святкування Дня Севастополя літерним рейсом у "Бельбек". Ви відповідали за його безпеку в повітрі. Якою людиною він вам видався?

– У нас щороку було біля 200 таких рейсів. Високопосадовці, президенти багатьох європейських країн. Мене представили Путіну. Потиснули руки один одному. Якогось особливого враження він не справив. Приліт таких людей був буденною роботою.

Вас зараз часто називають справжнім чоловіком, патріотом, героєм.

– Не вважаю себе героєм. Я робив те, що мав робити. Коли хтось казав, що держава нас покинула в Криму, відповідав: ми присягали українському народу. Зараз нас дуже підтримують люди, значить недарма стояли.

Якісь зміни на краще бачите останнім часом в Україні?

– Готовий говорити про воєнну сферу. Ставлення суспільства змінилося в кращий бік. Сьогодні мене запросили на позачергову сесію міської ради. Вони хочуть бачити мене як командира військової частини, що змінила місце дислокації. Дружини без роботи, дітей треба влаштовувати в дитсадки, у школи, медичне обстеження мають пройти. Влада йде максимально назустріч, допомагає. Про таке можна було тільки мріяти всі ці роки.

У Криму нас підтримували волонтери, які проривалися полями, доріжками якимись. Були з Києва, Дніпропетровська, багатьох міст. Допомагали харчами, технікою. Коли почали вимикати електроенергію, привезли бензогенератор.

Наша армія у плачевному стані чи дуже плачевному?

– Хотілося б відмотати час до 1992 року, коли після розпаду Радянського Союзу мали одне з найкращих авіаційних озброєнь у світі. Відтоді нас постійно скорочують. Не можуть визначитися, яка армія потрібна Україні. Змінюється керівництво держави – міняються пріоритети в Збройних силах. Це й призвело до такого стану.

Українська армія має бути строкова чи контрактна?

– Армія має бути професійна. Але певний відсоток строковиків не завадив би на даному етапі. Щоб армія стала професійною, військовослужбовцям треба гідне забезпечення, має бути достойний відбір. Я коли вступав у військове училище, було 10 чоловік на місце. Коли буде такий конкурс і відбиратимемо найкращих, то ситуація зміниться.

Зараз ви читаєте новину «"Троє були ще офіцерами КГБ. Схиляли перейти на російський бік"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 4116
Голосування Чому президент Зеленський погодився на "формулу Штайнмаєра"?
  • Хоче швидких перемог для себе і не розуміє наслідків для країни
  • Робить це через тиск європейських партнерів
  • Піддався Росії
  • Це зрада і немає, чого обговорювати
  • Ще не все пропало, ситуацію можна виправити
  • Ваш варіант у коментарях
Переглянути
Погода