– Носила в Матвіївку пошту й почула від місцевої бабки про незвичайну табличку на хресті у них на цвинтарі. Пішла подивитися. Скільки живу – такої не бачила, – розповідає 52-річна Поліна Гура із села Вікторівка Миронівського району на Київщині. – Не раз чула потім про чоловіка, який похований у тій могилі. Був високий, гарний і вусатий дядько. Після війни зробив станка, яким сукав мотузки з коноплі.
Микола Личман був родом із села Зеленьки – тепер Миронівський район на Київщині. З 1937-го жив у сусідньому селі Матвіївка, де помер і похований.
– Був заводилою і душею компанії, – продовжує Поліна Семенівна. – Тоді бідно жили, але він любив збирати людей на вечерю і потім співати. Беруть хто огірка з діжки, хто – капусту, хто – картоплю в мундирах, хто – 100 грам і сходяться. Коли починали співати – він брався диригувати. Сорочка подерта на ньому постійно, то він так тими обірваними рукавами і вимахував.
У 80 років Микола Личман поховав дружину і зійшовся з іншою жінкою.
– Посватав на 25 років молодшу Соню. Вона ще й не виглядала на свої роки, була якраз у соку. Він теж був тоді дужий і статний. Усі дивувалися їм. Коли вона його поховала, вернулася назад у Зеленьки. В їхній хаті колгосп поселив доярок, – розповідає 63-річний Микола Мінченко.
Його дядько Василь жив по сусідству і дружив із Миколою Личманом. Розповідав племіннику, що той працював у колгоспі до смерті.
– Його донька від першого шлюбу жила в Зеленьках – це за 10 кілометрів. То він до обіду дійде туди, а до кінця дня повернеться додому. Це в 90 років, – згадує Микола Павлович. – Мав штани, пошиті із солдатської шинелі. Під ними – ні трусів, ні підштаників не носив. Зверху – сорочка суконна. Взуття не мав. Тому йому й дали в селі прізвисько Босий.
Табличку з епітафією сусідові встановив Василь Мінченко.
– Дядько працював на якомусь заводі в Києві, – каже Микола Павлович. – Там домовився про виготовлення хреста й таблички. В той час було важко дістати трубу, а тим більше – нержавійку. Коли зробив, то привіз і замінив дерев'яний хрест. Хотів, щоб згадували друга і ніколи не забували. Бо був дуже добрий і хазяйновитий.
Односельчани кажуть, що ніхто з родичів не провідує могилу Миколи Личмана. Її прибирають і фарбують люди, які живуть поряд із цвинтарем.
8 
35413
Коментарі