"Створіть команду, контекст, можливості – і люди зроблять прорив"

"Могилянка" рано чи пізно відновить країну

Кожному, хто приходить на навчання в Києво-Могилянську бізнес-школу, радимо: не робіть різких рухів, не поспішайте реалізовувати кожну цікавинку, що почули на лекції, не звільняйте нікого ввечері після модулю. Недавно харківський бізнесмен прослухав перший із 18 модулів MBA і каже: "Я готовий зупинити навчання, все зрозумів і мушу діяти". Довелося докласти зусиль, щоб переконати його не гарячкувати. Мусимо разом зрозуміти природу речей, щоб далі могти з ними працювати. Не ідеться про покращення старого, а про створення нового. Я певен, що речі, про які ми говоримо в бізнес-школі, не можуть бути шкідливими. Вони такі позивні в основі, що не дозволять собі стати зброєю. Вони завжди – про створення цінності, про суб'єктність, про право приймати рішення.

 

Коли я приїхав із Донбасу вступати до КПІ – шийка тоненька, вуха стирчать – мене підселили в гуртожитку до старшокурсника – самодостатнього, класного, здорового фізично і психічно хлопця. Він мені пояснив, що це за феномен КПІ: "Це школа. А школа – це коли вчителі віддають усе, що мають, стають поруч і йдемо далі разом". Ця фраза досі для мене є повним визначенням, що таке школа думки.

Останні років 20 від втоми, що накопичується, рятуюся фотографією. Часом роблю портрети людей, які приходять на поверх kmbs – читають лекції, беруть участь у дискусіях.

Люди переживають сильне зворушення від того, як до них ставляться, чого, на їхню думку, від них очікують. У нас позитивне середовище, але момент входження в нього – особистий непростий шлях. Заходять у сакральний простір, вони – у фокусі цього храму. Храму чогось більшого за науку – можливо того, що ми по-своєму тут називаємо лідерством.

Вони заходять у "Могилянку", бачать нормальних людей, відмінний від традиційного університету простір. Спілкуються на рівних із зацікавленими людьми, прагнуть цьому відповідати. І це бажання вимагає чималих сил.

Коли закінчується лекція, виступ, зустріч, сідаємо разом, ми пройшли крізь вогонь і воду. Тоді пропоную: "Давайте ми цю мить зафіксуємо".

Ловлю мить між ударами серця, коли людина залишається собою. Маски ми утримуємо автоматично. Але в момент, коли людина змінює маски, трапляється справжнє: вона відчула і зайвий раз прожила себе.

Американський фотограф Ричард Аведон казав: "Портретисти зіпсовані, дивимося на людину, а бачимо, як вона сьогодні спала, чим снідала, як їхала на зустріч". Я чесний щодо людей, яких фотографую. Цієї миті ми не прагнемо сподобатися. Ставимося одне до одного з повагою до самодостатності – виходимо на рівень відкритого партнерства. Коли людина стоїть перед камерою, вона не просто чекає, поки на неї скерують об'єктив і погляд, вона живе, утверджує себе як особистість. Простір kmbs – як і об'єктив моєї камери – є лише детермінатором у проявленні, ким є людина.

Усе створене людиною – не випадкове. А людина – не тільки раціональне створіння.

Взаємодія, спільна гра, не зверхність, не пригноблення – peer-to-peer, рівний до рівного. Ніколи не про вплив, а завжди про обмін. Я з аудиторії можу вийти більш наповненим, аніж туди зайшов, навіть якщо вона мовчить. Інколи це жартома називаю "діаложним монологом": говорю зараз я, але ми бачимо одне одного, фіксуємо речі, що нас стосуються, переживаємо щось подібне. Вони не слухачі, не студенти, не відвідувачі – ніколи не вживаємо цих слів щодо людей в аудиторі – а учасники обміну знаннями. Вони більше за мене знають у своїх сферах. Я знаю поки що їм не відоме. Методологічно більше підготовлений до ролі вести логіку обміну між нами. Апелюю до досвіду учасників і працюю з їхнім матеріалом, метафоричними штуками спушую їхній матеріал, щоб переструктурувався "між вухами". Вести логіку обміну знаннями – так і робить нормальний викладач.

На парах кажу: "Люди зі спроможностями змінювати світ сьогодні можуть пасти корів". Еліта – не обов'язково люди при владі. Подивіться на нашу історію: Україна вижила і створила власну ідентичність і державність не завдяки тим, хто був при владі, бо там у нас майже завжди були чужинці. І як тільки ми істеблішмент називаємо "елітою", то автоматично відсікаємо інших якісних людей, спроможних до вольового акту, до яких треба ставитися з повагою і увагою та плекати як еліти. А ми вбиваємо саму суть явища. Учителька сільської школи. Керівник військового підрозділу, науковець, що не продовжує логіки псевдонауки, освітянин, який не самостверджується через механічне насаджування знаннєвої парадигми – це і є еліта. Це люди з певними спроможностями до пошуку, які беруть на себе відповідальність.

Відкриттям останніх років стали наші військові. Вони найбільше проявилися як зразкове уявлення про те, чим мала б бути еліта. Американський соціолог Чарльз Міллс написав класичне дослідження: концепція еліт реалізується у взаємодії трьох соціальних інститутів – політична, військова, економічна еліти. А ми мали лише два з трьох і намагалися всидіти на стільці з двома ніжках. Тепер є міцна опора на свій "тріумвірат". І у суспільстві все чіткіше формується відчуття, які люди мають бути на цих посадах, чого від них слід очікувати.

Робота в радянській ієрархічній системі була важливим досвідом для мене, але не визначальним. Я ніколи не збирався вписуватися. На військовому заводі у 1980-х перевів документообіг на українську мову і створив там Товариство української мови. Мене викликали, бесідували, пропонували – і по всьому.

Коли я кажу: "Ок, я совок", людина дивиться розгублено і задається питанням: "Ок, а я тоді теж совок?". Вважайте це за інтелектуальну провокацію.

Найкращий мій університет був у шахті. Після школи я вступив до КПІ, бо захворів саме тоді. Батько сказав: "Попрацюй рік і бери тоді свою верхню планку". Так я зі своєю золотою медаллю став слюсарем-автоматником на шахті 12-біс імені Дзержинського. Це в Луганській області. Найбільш візійне місце – в шахтній кочегарці. Там я пару тижнів чергував як наймолодший підрозділу автоматики. У кочегарці всі мої перші візії прояснилися на роки вперед – я зрозумів, що можна інакше створювати цінність. Стара шахта – десяток кілометрів виробіток, якщо щось полетіло, то не можна ремонтувати на місці, а береш блок на горба і кілька кілометрів під землею тарабаниш його на правах наймолодшого – у гумаках, зі саморятувальником, у касці, з коногонкою. І так щодня. І там вас двоє-троє, і там не до масок і штучних поз.

Люди, які вичищаються до хорошої позитивної простоти – вони цілісні, прості, відкриті, ближчі до справжніх речей, зі зрозумілим уявленням про життя. Щоправда, саме через це такими людьми легше маніпулювати.

Рольова гра – це завжди про взаємодію, про відносини з іншою роллю. Правила гри ми знаємо, тієї гри, в яку зараз змушені грати. Якщо я ввечері вулицями шахтарського містечка йду з дівчиною, то поки вона зі мною, я за це не вигребу – і це гра. А на зворотному шляху можу вигребти чи цього разу не попадуся – і от це вже правила гри, які ми спроможні змінювати.

Природа складніша за наші рефлексії над нею. Я не працюю з постановочним фото, віддаю перевагу streetphoto. Постановочне фото – про фотографа, про правильне світло, уже потім – про саму людину. Нецікаве. Це модель. Природність цікавіша. Реальний світ набагато об'ємніший за будь-яке наше уявлення про нього.

Батьки досі не розуміють, що я роблю. Директор школи, серйозно?! Не можу їм пояснити, чим я займаюся і навіщо. Ні, коли читають якесь моє інтерв'ю, то звісно кажуть: "Ти розумний, синку". На жаль чи на щастя, десь років під 30 я став і залишаюся до сьогодні "першою людиною" – засновував чи керував чи ще щось подібне. А "перша людина" – там, де в момент прийняття рішення поруч нікого немає, а якщо почнеш шукати, хто тобі скаже: "Який ти молодець!", то впадеш. Мусиш навчитися бути самодостатнім: сумніваєшся, перевіряєш, робиш. Точка опори – всередині тебе. McKinsey, Harvard… Вичищати щоразу в собі залежності від таких реверансів. І робити своє.

"Могилянка" рано чи пізно відновить країну. Вірю в речі, які мали б бути тут реалізовані.

Під час навчальних програм ми їздимо по всьому світу. Були в аргентинській бізнес-школі, що спеціалізується на аґро. Там показують презентацію, і на першому слайді: "У нас залишилося 10 років спокійного життя. Україна за цей час стане на ноги". Це факт, з яким вони працюють. Світ збалансований у глобальному сенсі, в Аргентині розуміють вплив України. А для нас тоді це було несподіванкою. Ми маємо спроможність впливати на світові ринки.

На базі сучасних університетів час від часу виникають творчі спільноти. І всередині них люди, що живуть однією ідеєю, роблять проривні речі. Таке враження, що кризу освіти можна подолати лише таким чином. Бо людей це драйвить. Реальні інновації не створюються на потребу або за планом, це іде зсередини як внутрішнє природне джерело енергії. Створіть команду, контекст, можливості – і ці люди зроблять прорив.

Іронія – це завжди про вихід за межі. Вона завжди смислова. Вона – про здоровий спосіб оцінки ситуації, людини і себе. Іронія – це завжди самоіронія.

Люблю цитату Богдана Бойчука, поета Нью-Йоркської групи: "Кожна людина сама собі шкодить". У цій фразі можна поставити наголос на кожному слові і щоразу буде нове повідомлення і щоразу – істинне.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×