Щось чесне є між нами

Усередині обручок викарбувано: "Кохайте одне одного. Поважайте. Будьте вірні"

З Валерією познайомилися на роботі у страховій компанії. Спершу я її навчав, і все було досить прозаїчно. Але в якийсь момент зрозумів, що ми проводимо багато часу разом і мені це подобається. Під час першого побачення гуляли набережною і раптом я згадав п'ять правил, як завоювати жінку. В одному з них ідеться: "Розкажи їй про свій ніж". І тут зненацька кажу: "У мене є ніж. Хочеш торкнутися?" Валерія спочатку трохи напружилася – ми одне одного ще до ладу не знаємо й одразу такі запитання про холодну зброю. Не кожній дівчині легко збагнути, що так я просто хотів похизуватися. Тепер нам обом смішно це згадувати.

 

На роботі ми довго не афішували наших стосунків. Я був керівником Валерії. Напередодні Нового 2022 року запитав у директора, як він ставиться до стосунків на роботі. Подав це як теорію, але директор усе зрозумів, усміхнувся і сказав, що радий за мене. Він знав, що я довго був один, бо не міг знайти свою людину.

Згодом ми стали жити разом. Навіть почали робити ремонт у квартирі. А 24 лютого прокинулися від вибухів. Не панікували. Ми відчували: скоро станеться щось погане. Тому до початку повномасштабної війни разом ходили на курси з військової підготовки. Заздалегідь купили продукти, що довго не псуються, батарейки. У день вторгнення докупили сигарети, хоч і мало куримо. Взагалі на цей день у мене був чіткий план дій. Я зідзвонився з друзями, й ми почали думати, куди записатися, щоб захищати країну.

24 лютого наші "штурми" військкомату були безуспішні. Ми з друзями прагнули записатися в територіальну оборону. Вірили, що в новому формуванні ТрО виділять тиждень чи декілька днів, щоб навчити елементарних речей, адже в жодного з нас не було військового досвіду. Увечері на внут­рішньому дворі військкомату зібралося близько сотні людей. До нас вийшов комісар і сказав: "Хлопці, у вас є два варіанти: або я зараз відправляю вас у бойову частину, або ви їдете на базу ТрО. Але в теробороні ще немає організованої системи. Хлопці, які вранці поїхали на базу ТрО, поверталися ні з чим". Так само й ми – ввечері повернулися додому.

25 лютого прочитали, що десь у центр міста Петро Порошенко привіз зброю, бо на той момент вона в Києві закінчувалася. Ми поїхали на Лаврську. Там був 206-й батальйон ТрО, в якому я тепер служу. Уже був вечір, почалася тривога, центр порожній, а ми, четверо друзів, шукаємо можливості, щоб вступити до війська. На вході нас зупинила охорона підрозділу. Сказали, що стрільців уже набрали, але потрібні певні військові професії. Через це двоє моїх друзів одразу відсіялися. А я з іще одним приятелем проходили курси домедичної допомоги, крім того, він має диплом медбрата. Нас узяли. Спершу були медиками медичного пункту, а за декілька днів мене першого перевели в роту. Мотивували тим, що іншим хлопцям іще потрібен певний час для адаптації, а я вже готовий. Прийшов туди взводним бойовим медиком, тепер – старший бойовий медик роти.

Спочатку був захист Київщини з боку Бучі й Ірпеня. А за декілька тижнів після звільнення Київщини прийшов наказ, що збирають ротно-тактичну групу на Херсон. Зголосився одним із перших. Мій командир тоді подивився на мене й запитав, чи я впевнений, адже буде важко. Відповів: "А що з того, що мені буде важко, якщо їм треба медик? Тут ідеться не про мої бажання". У той період через брак часу на підготовку рівень тактичної медицини в підрозділі був майже нульовий. Але потім усе змінилося і весь батальйон направили до Миколаєва.

У березні листувалися з Валерією і я запропонував: "Давай одружимося". Вона погодилася. Коли почалася велика війна, Валерія нікуди не втекла, чекала на мене, доки я десь у Миколаєві й невідомо, коли повернуся і що буде далі. Це для мене багато значило і значить. Щось чесне є між нами, й це круто.

19 травня 2022 року у прифронтовому Миколаєві командир моєї роти Роман "Вікінг" Кулик перед побратимами нас одружив. Це був зворушливий момент, коли Володимир В'ятрович замість батька вів до мене Валерію повз побратимів. А коли я взяв наречену за руку, відчув спокій і щастя. Навіть усередині наших обручок викарбувано: "Кохайте одне одного. Поважайте. Будьте вірні". Цим усе сказано.

Ми хотіли, щоб наше весілля було оригінальне, друг намалював банер зі скандинавським футарком. Церемонія одруження відбувалася під пісню Solringen гурту Wardruna. Ми намагалися хоч трохи зробити так, як хотіли б у мирний час. Адже це особливий день. Хоча насправді, враховуючи мою філософію, одружитися у прифронтовому місті – це, мабуть, моя доля.

Один із побратимів у цивільному житті працював шеф-кухарем. Він накрив шикарний стіл. У його взводу була ротація, і хлопці вже були на позиції. Він усе приготував і одразу поїхав до них. Інший товариш грав на гітарі та співав. Ми декілька годин посиділи, а потім побратим дав ключі від квартири своєї дівчини в Миколаєві, і ми у шлюбну ніч поїхали туди.

Ми з Валерією провели разом менш як добу. Звісно, я знав, що, за законом, мають надати відпустку, але тоді не міг узяти навіть декілька днів. Тепер у мене перша відпустка за весь час служби – й через півтора року після одруження в нас розпочалася невелика весільна подорож.

Постійно ношу ніж, який подарувала Валерія на наш перший Новий рік. Коли мені важко, читаю книжку Ніла Геймана "Скандинавська міфологія". Замовив її в Миколаєві. Також завжди зі мною книжка про верховного бога скандинавів Одина. Її подарував побратим. Захоплення скандинавською культурою, міфологією, традиціями формує певне сприйняття світу. Цю філософію створювали люди, які жили у важких умовах, на землях, де зазвичай погані погодні умови й неродючі ґрунти. В армії, а тим паче на війні, слабким бути не можна. Щодня події, які можуть сильно травмувати, й ці травми лікуються довго. А давньоскандинавське світосприйняття є певним фільтром для тих жахливих речей, які відбуваються на фронті. Ця філософія дає додаткові сили. Адже війна – це постійний виклик, з яким треба впоратися.

Не варто зволікати з проявами почуттів. Особливо під час війни. Це ті речі, які роблять людину щасливою. Навіть якщо почуття не буде взаємне, ти знатимеш, що зробив максимум. А якщо припустити, що завтра тебе може не стати і залишиться тільки пам'ять, то треба діяти й ловити момент.

Хочу більше часу проводити з дружиною, бути поряд, але вороги не дають. Тому нині думаю про практичні й необхідні на війні речі. Ось мрію про нагрівач для крові й портативний УЗД-апарат, щоб я міг ліпше надавати допомогу побратимам. Втілення цієї мрії залежить від волонтерського збору. На щастя, в мене багато друзів – і вони постійно допомагають. За два роки війни втомлюєшся морально, а підтримка близьких важлива. Велике щастя, що в мене є Валерія. Коли мені потрібно з кимось поговорити, передусім телефоную дружині.

×