
ЯК ЗМІНИЛАСЯ Й ПРОДОВЖУЄ ЗМІНЮВАТИСЬ ОДЕСА, РОЗПОВІДАЄ ПІАНІСТ ОЛЕКСІЙ БОТВІНОВ
– ТУТ ЗАЗВИЧАЙ ЗБИРАЄТЬСЯ ВСЯ КУЛЬТУРНА ЕЛІТА МІСТА, – пояснює російською піаніст Олексій Ботвінов, призначаючи зустріч у кафе-ресторані Bernardazzi біля Одеської філармонії.
Офіціант вітається з Ботвіновим – видно, що його тут знають. Проводить до заздалегідь замовленого столика. Олексій просить принести апельсиновий фреш. У літній бежевій куртці вмощується на маленькому зручному диванчику за столом.
Як змінилася Одеса за 10 років?
– Тут завжди був дух європейськості та м'якості. Місто із самого початку будувалося на основі дуже толерантного ставлення до людей різних національностей і культур. Зараз Одеса стала ще прагматичнішою і менш агресивною.
Як одесити сприйняли помаранчеву революцію 2004 року?
– Спочатку – негативно. Але через рік-півтора президентства Ющенка зрозуміли, що суспільство розвивається в кращий бік. Бізнес закрутився, соціальне життя почало налагоджуватися. Заможних людей побільшало. Журналістика зробилась відкритіша. Майже всі лаяли владу, говорили, що Ющенко – націоналіст, і навіщо нам "насильницька українізація", хоча від неї ніхто й не страждав. Але разом із тим було відчуття: досить непогано розвиваємося. Переважали спокій і позитив.
Ботвінову приносять напій. Він робить кілька ковтків, відсуває склянку вбік.
Але потім Одеса проголосувала за Януковича. Чому?
– З надією, що стане краще. В якийсь момент людей до цього кроку підвели розбіжності в команді Ющенка. Це трохи дратувало. Одесити чи не в один голос говорили: має бути згуртоване керівництво в державі. Всі були переконані: "Регіони" налагодять відносини з Москвою без втрати європейського вектора. Для Одеси було важливо подружитися заново з Росією. Ці відносини Ющенко трохи зіпсував. А це – важлива сторона бізнесового плану міста. Вибираючи Януковича, не голосували проти української ідеї.
Коли з'явилося перше розчарування?
– Після обрання Януковича всі раділи: "наші перемогли". Але за відчуттям це не була перемога над ворогами. Донбас і Одеса – це дві великі різниці. В Одесі ніколи не вирувала думка, що ми – проти України. Десь через півроку пішло різке розчарування обраною владою. Адже політика розпочалася геть інша, ніж обіцяли. Першими заговорили бізнесмени. Ходили з квадратними очима. Жахіття розказували про побори, що збільшилися втричі. Податкова, постійні перевірки – просто брали за горло. Почали забирати бізнес. Такою не бачив Одесу ніколи – суцільна депресія. Люди розуміли: Януковича не оберуть знову, але треба протягнути до 2015 року. Ніхто не думав, що для змін знадобиться Майдан.
У культурній сфері, серед музикантів також панував застій. Неможливо було знайти жодних спонсорів. Б'єшся головою об стіну, а всі відмовляють. Одні казали: грошей нема. Інші: гроші є, але боїмося показувати їх. Ситуація нагадувала 1990 роки. Але тепер це було абсолютно невмотивовано. Багато хто став задумуватися, щоб виїхати з міста, за кордон. Еліта депресувала.
Більшість одеситів підтримували Євромайдан?
– Спочатку було 50 на 50. Мало хто вірив у його серйозність. Усе змінилося, коли 16 січня Верховна Рада проголосувала за "закони про диктатуру". За Майдан уже стало відсотків 70. Це був переломний момент, коли люди зрозуміли: це жахіття треба якось зупинити.
У чому найбільший страх Одеси нині?
– Одеситів дуже дратує, коли говорять: Південно-східний регіон. У нашому розумінні нема такого поняття. Менталітет у людей на Донбасі інший. У нас ніколи більшість не підтримуватиме ідею приєднання до Росії. Є просто люди, які вболівають за долю російської мови. Але й вони: говорити хочуть російською, а жити – в Україні.
Дві людини, які зараз лякають одеситів, – це Ірина Фаріон і Дмитро Ярош. І якщо Ярош для нас, як НЛО – ніхто його не бачив, але всі бояться, то від Фаріон одесити відчувають реальну загрозу. Не Тягнибок, до нього нормально ставляться, а саме Фаріон.
У нас ніколи не було розвиненого бандитизму. Завжди ввечері і вночі могли спокійно ходити вулицями – ніхто ні на кого не нападав. При тому, якби щось і трапилося, кожен знав: до міліції звертатися – марна справа. Натомість правоохоронці займалися тими, на кому можна заробити. До 2 травня (того дня в Одесі під час сутички між проросійськими та проукраїнськими активістами загинули 47 людей. – "Країна"). Воно нам ще довго пам'ятатиметься. Того ніхто не сподівався. Був Майдан – так, Київ – політично активне місто. Донбас – до нас далеко, ми за ним спостерігаємо по телевізору. У нас стоїть Куликове поле – джерело небезпеки, але така агресія не притаманна одеситам. Таке враження, що вона прийшла звідкись, що хтось приніс її іззовні.
Тепер найбільший страх одеситів – війна.
Через російську мову Одесу часто не сприймали як проукраїнське місто.
– Є таке поняття: російськомовний патріот України. Напевне, 90 відсотків одеситів розмовляють російською, але в жодному разі не хочуть під диктатуру Путіна.
Одеський актор Яків Гопп каже, що місцева еліта деградує, що найкращі митці виїхали за кордон.
– Усі про це говорять. Але виїзд за кордон трапився раніше – на початку 1990-х. Дві третини цікавих людей тоді покинули Одесу. Однак навколо тих, хто залишився, сформувалася нова культурна еліта. Було відчуття "втраченого часу" в останні чотири роки, але еліта не вмерла. Її достатньо, аби міф Одеси продовжувався.
Наші люди раніше мало бували за кордоном. Тепер – їздять. Звідти привозять щось нове. Колосально виросла ресторанна культура, сервіс. Відчуття провінції зменшилося. Іще заїжджаємо в жахливий одеський аеропорт, але за його межами – маленька Європа.
На вулицях чули не раз: "Мы поддерживаем пробандеровское движение". Які в одеситів національні герої?
– У моєму колі люди з цього приколюються, називають себе "бандерівцями" чи "жидобандерівцями" – такий одеський гумор. Тут ніколи не було національних героїв. Правда, 9 травня вважають святим днем. Тепер з'явилася Небесна сотня.
Люди стали частіше ходити до церкви. Але зараз їх дратує, що більшість храмів – Московського патріархату, які ведуть відкриту пропаганду.
Хто такий – патріот в Одесі?
– Багато ідентифікують себе насамперед як одесити, а вже потім – як українці. Зараз з'явилося таке: щоб врятувати Одесу – нам треба бути у складі України. Бо в Україні є відчуття справедливості, свободи слова, легше бізнесменам. Для того щоб це все зберегти, потрібно орієнтуватися на Європу. Навіть із таких суто прагматичних міркувань Одеса вибирає й захищає Україну. Останні місяці ці ідеї стали фантастичними. Цей тренд – бути українцем і захищати своє – наче вибухнув. Особливо серед молоді. Люди мого покоління, старші, просто шоковані цим. Як так: росла дитина, цікавилася тільки комп'ютером і дискотеками, а тут раптом стала патріотом. Діти в Одесі кричать: "Ми будемо захищати свою країну до останньої краплі крові. Я вчитиму українську мову!" Режим Януковича, Майдан пробудили ідею української державності.
Багато одеситів буквально на моїх очах змінили свої погляди, у них щось всередині перероджується. Ще 10 років тому такого категорично бути не могло. Передусім підросла молодь, яка ніколи не жила в Радянському Союзі. Вона орієнтована на Європу. Ідея бути з Росією – не модна і не актуальна для неї. Є такі, що досі ностальгують за СРСР, але вони дедалі менш активні, відживають своє.
У Ботвінова дзвонить телефон. Він перепрошує. Каже, мусить бігти у справах. Прощаємося. Олексій підходить до барної стійки й розраховується за фреш.
Коментарі