"Рано чи пізно настане час воювати й для дядька зі львівського кафе. Треба готуватись усім"

У стресових ситуаціях зникає дрібна моторика

Перед російським вторгненням був пік кар'єрного злету. Почувалася самореалізованою і щасливою. Торік із командою зняли фільм "Відстань" – про дітей із сіл Донбасу та Луганщини. Розказували, як неінклюзивно й некомфортно жити їм у селах, коли в містах є більше потенціалу та можливостей.

У лютому я вперше приїхала на Донбас – у білій сорочці, піджаку й на підборах. 22–23 лютого зробили презентацію в Покровську і Краматорську. Люди дякували, що розкрили цю тему. Влада теж зацікавилася. Наступного дня мала бути прем'єра в Сіверськодонецьку, потім – у київському кінотеатрі "Жовтень". Цей фільм був моєю гордістю. Хотілося, щоб на нього звернули увагу.

Уночі 24 лютого був сильний вибух у Краматорську, де ми ночували, потім недалеко від нас збили літак. Ми розуміли, що треба скасовувати презентацію в Сіверськодонецьку. Весь день думала: у "Жовтні" ми обов'язково покажемо фільм, бо це важливіше за війну, що триватиме кілька днів. А потім виник дисонанс: більшість сіл, які ми показуємо у фільмі, вже окуповано, проблеми самореалізації дітей відійшли на другий план. Тепер там інше питання: вижити.

Мали домовлені презентації за кордоном. На фільм чекали в Дубаї. Плюс хотіла відпочити, підтягнути професійну англійську. Летіти мала 13 березня. Війна все змінила.

Жінки можуть виїжджати за кордон. Але я стараюся завжди мати найкраще життя, яке можу. І тепер це бути госпітальєром. 25 лютого долучилася до батальйону "Госпітальєри" – це найкраще, що можу дати собі та своїй країні.

Надавати медичну допомогу вчилась у Львові 2015 року, заняття проводили "Білі берети" (медичний загін спецпризначення. – Країна). Також брала приватні уроки в інструкторів із США. Мала друзів, які на фронті помирали, бо їм не вміли надати допомогу.

Пройшла вишкіл у "Госпітальєрів" – і в зону бойових дій. Я досить зібрана, якщо починається трешова ситуація, здебільшого до неї готова. Так мене життя сформувало. Виникало багато ситуацій, після яких у психлікарні можна було б опинитися надовго, тому важливо почуватися стабільно і ставити себе у пріоритет. Коли не маєш надмірних очікувань, готовий до всього.

"Госпітальєри" одразу зібралися на базі, почали організовуватись у групи і працювати. У нас є близько 40–50 екіпажів, які працюють на різних ділянках фронту. Я керую групою, що виїжджає на спецзавдання з бійцями морської піхоти. Якщо є поранені, на місці надаємо допомогу й вивозимо до машини. Там працюють хірург, водій і вогневик – для охорони. Вони забирають пораненого й у безпечнішій зоні його стабілізують. Потім евакуйовують до лікарні. Хоча це два завдання, тепер я надаю допомогу й у бою, й у машині працюю сама.

Щоразу на полі бою дуже страшно. До цього звикнути не можна. Буває, хочеться втекти та сховатися – це еволюційна реакція. Це нормально.

Дозволяю собі відчути весь спектр емоцій. Не починаю заганяти: заспокойся, як тобі не соромно? як ти можеш? подумай про інше. Скільки всього є: артилерія, танки, "Гради", ракети, авіація – все по нас працює.

 

Завжди працюю у броні, касці, стараюся ховатися, щоб ворожі дрони не побачили та прицільно не вдарили, намагаюся залягти в окоп, щоб осколками не посікло. І є одна думка: прилетить, то прилетить. На це не вплинеш. Приймаєш страх смерті, поранення. Не цькуєш себе.

У стресі швидко зникає дрібна моторика. Пальці перестають слухатися, а ми ще ж працюємо в латексних рукавичках. Якщо в паніці не зможу поставити венозний доступ, щоб відновити об'єм крові в пораненого бійця, почну його втрачати. Тому маю бути максимально спокійна, усміхатися, красиво говорити, мати контакт. Щоб можна було рідини хоч трошки влити, щоб серце не зупинилося. Це мій пріоритет, моє бойове завдання.

Хлопці – приклад для мене. Вони йдуть у контактний прямий бій із росіянами. Як я можу їх підвести й дозволити собі панікувати? Всю любов і підтримку віддаю пораненому, щоб полегшити біль. Стараюся поговорити, пригадати когось із їхньої сім'ї. Вони від такого почуваються в безпеці.

У перші дні звільнення Ірпеня було двоє поранених з "Айдара". Один самостійно наклав турнікет, але той був китайський і зламався. Боєць стікав кров'ю, але намагався жартувати й підтримувати побратима, бо той був у ще гіршому стані. Коли наклали джгут, він почав непритомніти. Поговорили про його доньку, якого в мене кольору очі, якого – в нього. Він лишався при тямі.

Іншим разом боєць дуже хотів київську перепічку. І коли його врятували, поїхали шукати цю сосиску в тісті. Але все було зачинено. Воїн казав, що операція не така неприємна, як те, що нема перепічки. Списки, хто що хоче, іноді складаємо в машині. Наприклад, із яким наповнювачем морозиво.

Був боєць із множинними осколковими пораненнями. Доки везли його в машині, кололи знеболювальні. Спершу казав, що хоче полуничне морозиво, потім передумав і захотів пельмені зі сметаною. Бачу, засинає, а мені треба, щоб був при тямі. Я гайда співати повстанських пісень – що голосніше я співала, то голосніше він хропів. Розуміла, що з ним усе добре, що стабільний, що ми нормально їдемо і що він чує, бо намагається мене заглушити. Час від часу я його будила, питала, чи все ок, бо були зони, які підтікали.

Страх зникає, коли перемикаєш увагу. От біля тебе обстріл, страшно, але тільки-но є поранений, уся команда фокусується на рятуванні життя. Не думаєш, чи стріляють, чи загинеш. Зосереджуєшся на людині. З'являється новий страх, що не вийде врятувати пораненого.

У нас у всіх є можливість відпочити, ротуватися. Витрачаємо цей час, щоб доукомплектувати машину, бо з попередніх бойових завдань я приїжджала з напівпорожнім рюкзаком. Тактична медицина – це дорогі препарати. Одного рюкзака вистачає десь на п'ятьох поранених.

"Госпітальєри" – добровольчий батальйон. Переважно нас забезпечують волонтери й міжнародні організації. Не отримуємо зарплат, держава нам нічим не зобов'язана. І це вибір – кожен може піти на контракт, отримати легалізацію. У нас працюють не лише професійні медики, є люди з інших сфер: артисти опери й балету, політики, менеджери, юристи. Працюємо на волонтерських засадах, вибрали свободу дій, а не контракт.

Армія повільна – має чітку ієрархію, структуру, там відсутня свобода слова. У нас у батальйоні досить демократичне управління і кожен може висловити свою думку, поставити запитання. Мобільні, можемо оперативно працювати, домовлятися. Армія не дає таких можливостей, варіативність дій там низька.

Під час війни до "Госпітальєрів" беруть людей, які мають бойовий досвід, або лікарів. Цивільних, як це було раніше, не вчимо. Попередні вісім років лінія фронту мала чіткі точки евакуації. Я, наприклад, знала, що везу пораненого в Мар'їнку, туди добиратися 15 хвилин, тож маю всі шанси довезти пораненого живим. А тепер бойове завдання – їдемо невідомо куди. Інколи це 40 хвилин. Тому потрібен лікар, який стабілізує пораненого в машині.

Якщо заселяємося в чиюсь хату, питаємо дозволу у власників чи в їхніх родичів. Можемо заплатити – це по-різному. Переважно всі радіють медикам, бо після нас чистота і порядок. У нас на ротації є кілька кролів, кури, і якщо є можливість, готуємо собі яєшню, це так по-домашньому. Маємо папужку, якого годуємо макаронами. Собак відпускаємо з ланцюгів, де вони прив'язані, щоб могли їжу собі знайти.

За 80 днів я стала впевненішою. Був страх, що люди, які мають медичну освіту, знають усе краще за мене. Якось виїжджали на ДТП. У чоловіка були травми ніг, тазу, артерія пошкоджена, знищена мошонка. "Госпітальєри" приїхали перші. Швидко витягли потерпілого, перевірили, чи нема кровотечі на іншій нозі, поклали на ноші. Коли прибули офіційні медики, віддали пораненого в їхню машину. Довірилися професіоналам. Але вони працювали повільно й неорганізовано, не питали, які препарати я йому вводила, – це груба помилка. Водій курив, медики вирішили дочекатися ДСНС. А чекати не можна. І я почала кричати: чому вони не працюють? Лише тоді вони поїхали до лікарні. Після того навчилася приїжджати на точку й командувати професійними медиками, які евакуйовують пораненого. Кажу, що треба перевірити, що зробити, – в мене з'явилося відчуття експертності.

Плакала востаннє вчора – на цвинтарі, де поховані побратими. Не могла приїхати на похорони, була на фронті. І я зла на них, бо сумно за ними. Вони дуже потрібні, це сильні особистості, авторитети у своїх колах і соціальних прошарках. І їх нема кому замінити.

Мама переживає і просить, щоб я не їхала на фронт. Її брат – мій дядько – воює на передовій. У нас є домовленість: якщо я загину, він повертається додому, якщо він загине – то я. Хтось має вижити.

Тато завжди старається підтримати – мене й маму. Вона хоче зрозуміти це все. А щоб зрозуміти війну, треба поїхати й побачити. Її тяжко описувати словами. Здавалося б, іде бій, скільки прикметників можна використати. Написати, хто який калібр зброї використав, хто що сказав по рації. Але внутрішні переживання, страх, адреналін, викид гормонів – запас слів надто бідний, щоб це можна було передати.

Якщо виживу, бачу себе в політичному процесі, що стосуватиметься руйнації сусідньої тоталітарної держави. Ситуація буде значно складнішою, ніж тепер. Росія стане повністю закритою. Якщо нині на неї впливають санкції, то тоді вона навчиться жити сама в собі із закритим ринком, як Північна Корея. Докладу всіх сил, щоб не змогла відновитися.

Думаю, що війна триватиме довго – кілька років. Росія небезпечна тим, що життя своїх військових для неї ніщо. І це страшно. Ми воюємо зі створіннями, в яких немає людяності, емпатії. Це нелюди. Вони не забирають своїх загиблих і палять трупи на кордоні. Їм плювати на своїх, і вони їх мобілізуватимуть, скільки треба. І нас тригеритимуть. Це скоро не скінчиться.

Дозволяю собі бути на війні доти, поки є сили, не відчувати провини. Якщо відчую, що більше не зможу, піду.

Хочеться, щоб тил перестав депресувати. Коли приїжджаю до Києва, то стаю щасливою дитиною, яку тато водив у театр, а потім на морозиво. Я тут заряджена й окрилена. Радію, що моє місто ціле. Не треба себе звинувачувати, що чогось не дотягуєте. Поставтесь до себе тепліше, пийте каву й не думайте про тих, хто її не п'є.

Крім стабільного морального стану, хочу від тилу, щоб він готувався фізично. У нас багато втрат. І рано чи пізно настане час воювати й для дядька зі львівського кафе. А в нього животик. Треба готуватись усім.

Мрію повернутися до свого цивільного життя. Воно мені подобалося. Я була реалізована, з подорожами і купою друзів. Ще мрію, щоб Росії не існувало. Взагалі. Щоб вона розпалася на дрібні країни. А залишилася сама Московія. Щоб усі найталановитіші виїхали, а вона почала загнивати й занепадати. І ми допоможемо цьому процесу. Наше задання – щоб діти нічого не знали про війну. Мрію, щоб мама не плакала під час розмов зі мною.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×