1. Зараз перекладаю з польської "На високій полонині" Станіслава Вінценза. Найкраща книжка, яка коли-небудь писалася про Гуцульщину. Вінценз не робить із неї зоопарку. Часто дослідники тільки перераховували всякі дивноти. Виглядало так, що гуцули - це якісь напівлюди-напівхимери, не подібні на інші народи.
Часом думаю: така несправедливість - якийсь поляк написав книжку, і вона перекладена у європейських країнах. Чому вона повинна бути візитівкою нашої Гуцульщини, якщо в нас є свої етнографи, белетристи і свої "Тіні забутих предків"?
2. "Гріхи язика і ліки від них", видання Почаївської Свято-Успенської лаври. Зараз її в мене взяла мама почитати. Там є важливе місце: коли говориш навіть щось добре, але бачиш, що то не сприймають - не треба пропонувати більше трьох разів. Політикам варто читати такі книжки.
3. "Я обслуговував англійського короля" Богуміла Грабала. Це мій улюблений письменник. Читаю не тільки нові речі, а й перечитую старі. Добрий український переклад Юрія Винничука, бо передано спосіб говоріння автора.
Грабал якось сказав: "Я почуваю себе вдома всюди, де є австро-угорські залізничні вокзали". Підозрюю, що його творчість не може стати близькою для східної України. Він із симпатією описує і дуже величні речі, і доволі ниці: пияцтво, побрехеньки, хвалькуватість, безвідповідальність. Брехуни у Грабала - чудесні поети. Пияки, які ледве бредуть додому ввечері, не перетворюються на свиней, не роблять диких речей, які, наприклад, описуються в російській літературі: "пьяный русский мужик может зарубить жену и выгнать детишек на мороз".
4. "Мауглі" Редьярда Кіплінга. Завжди зупиняюся на тому моменті, травматичному для мене, коли Мауглі починає шукати вихід на людей. Доки він не покидає прекрасний світ джунглів, доти мені приємно читати цю історію.
5. "Геній місця" російського письменника Петера Вайля. Блискуча й легка есеїстика, пов'язана з різними місцями світу. Мене захоплює його легкий підхід до серйозних проблем. Він пише, як кожен із нас міг би розказати про відвідини чужого місця. Якщо ми приїжджаємо у містечко, то бачимо там замок XIII століття, але разом із тим на автобусній зупинці помічаємо каліку, який відганяє кота, що хоче забрати в нього кавалок чебурека. Для нас ці речі стають рівнозначною частиною образу того місця. Коли я поїхав до Барселони, перед цим прочитавши про неї у Вайля, місто видалося набагато ріднішим.
6. Вертаюся до есеїстики Йосипа Бродського. Час від часу хочеться потрапити у рух його думки, його слів - хочеться масажу для тіла, якщо фізіологічно казати. Але попри захоплення Бродським, способом його мислення, відчуваю розумові спекуляції. Він все-таки поет і підганяє мислення під красу мови. Краса підібраних слів заміняє сутність. Не вистачає глибини.
7. Збірка оповідань Данила Кіша "Гробниця для Бориса Давидовича". Приваблює своїм мінімалізмом, усе зведено у найлаконічніші форми. Він залишає багато простору для наповнення власним досвідом. Не описує, який то був стіл, а просто каже - стіл. І ти зі всіх столів, які маєш у свої голові, можеш підібрати той, який пасує до ситуації.
Ми бачимо замок XIII століття, але разом із тим на автобусній зупинці помічаємо каліку, який відганяє кота, що хоче забрати в нього кавалок чебурека. Для нас ці речі стають рівнозначною частиною образу того місця
8. Ще не надрукована книжка Лєона Штрайда "Історія Станіславської синагоги". Мені вона несподівано помогла у світоглядних речах, про які я багато думав. Відомо, що довоєнний Станіславів - нинішній Івано-Франківськ - був на 50 відсотків єврейський. У ньому було багато вчених, письменників, теологів, кабалістів, мудреців усіляких. Це цілий клан людей, яких тепер називали би інтелектуалами. Євреї одні з перших мали те, що ми називаємо континентальною спільнотою. Рабин із Заболотова, районного центру на Прикарпатті, був запрошений рабином в Амстердам, або зі Вроцлава перебирався до Калуша. 1938 року автор писав про це, як про щось величне, вічне, безсмертне. Минуло трохи часу і всьо - і сліда цьому нема. Ніхто не згадує про їхню мудрість, ніхто не пам'ятає їхніх прізвищ.
9. Оповідання Юрія Андруховича "Самійло з Немирова, прекрасний розбишака". Хотілося, щоб за ним зняли фільм. Цей твір зовсім загубився серед усього, що згодом зробив Андрухович. Він є конденсатом того, з чого почалася нова українська література 1990-х. У "Самійлі з Немирова" - усі методи, якими він потім користувався: бурлеск, буфонада, поєднання в одному часі хронологічно різних періодів, відсутність моралізаторства, притаманного українській літературі. З нього був би гарний фільм. Крові та відвертих епізодів, за класикою жанру, там не бракувало б.
10. Читав останній роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів". Як автор я не робив би його таким великим, але як читач задовольнив свою потребу. Мені не вистачає в сучасній українській літературі чогось епічного. Я не шукаю інформації, фактів, історії у тому, що читаю, мені просто приємно бути в тій книзі. П'ять років тому, коли роман ще не був опублікований, читав його першу частину, десь 70 комп'ютерних сторінок. Він був стисліший.
3 
1
Коментарі