Слідчий біля моргу казав: "І наші діти там були". Відповіла:"Так, в уніформі й памперсах"
Познайомилася з Віктором 19-річною. На початку вересня пішла на пляж у столичний Гідропарк. Лежала і читала роман Дені Дідро "Монахиня". Чоловіки загравали, я книжку підніму – вони й ідуть. Побачила хлопців із байдарками. Раніше займалася веслуванням, попросила в них дозволу пройтися по воді. Коли повернулася, вони спитали, чи можна присісти біля мене на покривало. Серед них був і мій Вітя. Запросив мене ввечері прогулятись.
9 вересня познайомилася з його батьками, а 12-го привела його до своїх. Через два дні поїхали подавати заяву в загс на Печерську. Але Вітя забув паспорт. Вирішили побратися 20 грудня. Він був прикомандирований у Дніпропетровськ, у танкові війська. Був там снайпером. Писав заяву на відпустку, та його не відпускали. Врешті допоміг професор із науково-дослідного інституту, в якому я працювала, – він особисто знав командира тієї військової частини. Невдовзі після одруження чоловіка перевели до Києва. Опівночі тікав у самоволку останнім трамваєм, а першим – о четвертій ранку – повертався назад у військову частину.
Вітя був багаторазовим чемпіоном України і Збройних сил СРСР, призером і чемпіоном міжнародних змагань. 1980-го ввійшов до Олімпійської збірної. Та в один момент його зрадили. Перед відповідальними змаганнями замість нього у човен посадили іншого – за хабар. Через багато років ми йшли повз Палац спорту й зустріли чоловіка з жінкою. Той упав на коліна перед Віктором. То був тренер, який зробив заміну.
1988-го Вітя написав рапорт на проходження служби у військово-морському флоті в Мурманську на підводному човні. А я тільки вступила заочно на бухгалтерський облік у Торговельно-економічний інститут. Працювала в універмазі, а в Мурманську роботи взагалі не було. Тому з чоловіком не поїхала. Прожили окремо чотири роки. Як тільки збирався додому, синичка стукала в моє вікно. То було вітання від нього, що скоро буде. Коли приїжджав і обіймав, його аж тіпало від хвилювання. Відчувала, що його почуття справжні.
Президент Федерації веслувальників України Володимир Власенко згадував: "Колись мати давала мені 5 карбованців – на пиріжок і на дорогу. Я зайшов на Подолі в зал гральних автоматів. Віктор Миколайович побачив і за шкірку витягнув мене звідти. Дав запотиличника і сказав, що спортсменам там нічого робити. До того ми не були знайомі. Але після цього випадку назавжди позбувся гральної залежності".
Віктор мало бував удома. Весь час – на спортивних зборах чи змаганнях. Виховання дітей було на мені. Та він любив із ними бавитися. Коли народилася внучка, сміявся з нею без упину.
На чоловікове 55-річчя сказала, що йому потрібно поставити пам'ятник при житті. Бо не кожна мати за немовлям так доглядає, як він за нашим дорослим сином Ігорем. 1992-го він травмував хребет, невдало пірнувши в річку. 3,5 року я опікувалася ним, а потім – чоловік. Заради нього Вітя пішов на дольову пенсію – 20 відсотків, до повної йому не вистачило року і трьох місяців. Я продовжила працювати бухгалтером, бо за це платили більше, ніж військовим.
Були з чоловіком на Помаранчевій революції. Мій шеф – депутат першого скликання – розповідав, що на всіх високих будинках тоді були снайпери, а в кожному подвір'ї в центрі міста стояла військова техніка. Тоді теж мала пролитися кров.
На Майдан носили теплі речі, продукти. Роздавали морські шапки, що залишились у Віті. Також віддавали теплі речі сина. Для нас обох було великим шоком, коли вбили Сергія Нігояна (загинув 22 січня 2014-го від поранення свинцевою картеччю. Посмертно отримав звання Героя України. – Країна). Нагадало втрату сина. Ігор помер 29-річним. Кажуть, час допомагає, та цей біль не минає. Люди просто вчаться із цим жити.
Вітя часто потайки сам ходив на Майдан. У січні 2014-го поїхали вдвох на віче. Жінки й священики ходили до барикад на Грушевського. Я підійшла, але не змогла там стояти. Попросила чоловіка піти, бо зле стало.
Зранку 18 лютого дивилася новини по телевізору, а Вітя ремонтував машину. Сказала йому, що людей на Майдані вбивають, а ми сидимо вдома. Він пообідав, одягнувся і став у дверях. Питаю: "Ти куди? Я з тобою". Різко відповів: "Ти залишишся вдома". Донька потім мені казала: "Ти ж могла його не пустити". Не зупинила, бо це було б неправильно.
Коли чоловік доїхав до метро Дружби народів, відключив телефон. Встигла запитати, чи взяв зброю. У нас вдома були мисливські ножі. Сказав, ні. Подзвонив о 22:37. Спокійно сказав: "Со мной все хорошо". Допитувалась, де він, не відповів. Телефон відключився. Близько четвертої ранку подзвонив слідчий і сказав, що Вітя мертвий.
Донька поїхала в поліцію, їй показали фото батька в мобільному телефоні. А я не хотіла вірити, доки на власні очі не побачу. На ранок поїхали в морг на Оранжерейній. Почала сваритися з усіма працівниками, слідчими, бо не пускали. Чому так роблять – не пояснювали. Та врешті дозволили пройти на впізнання. Вітя був вкритий ковдрою, видно було лише обличчя. Не бачили, скільки куль прошили його тіло. У стресовому стані були, тому не попросили прийняти ковдру.
Півроку речі чоловіка не віддавали. Вигадували відмовки. Коли показали, були ніби ганчірки. А через рік нам дали подивитись на його куртку. На ній була одна дірка від кулі, але це ні про що не свідчить, бо могла бути розстебнутою.
Вітя завжди мав у нагрудній кишені посвідчення сина з інвалідності і своє – пенсійне мічмана. Волонтери не догледіли й написали, що він міліціонер. Ми ходили по всіх місцях на Майдані, де була інформація про вбитих, маркером виправляли "міліціонер" на "мічман".
Із донькою розклеювали на Майдані фотографії Віктора. Шукали свідків. Нас прихистила сотня "Львівська брама". Приходила до них, сиділа чи лежала на кушетці, їла. А донька після роботи йшла туди чергувати – варила їсти.
Вітя поїхав на Майдан захищати наших дітей і онуків, майбутнє українського народу. Мені слідчий біля моргу казав:"І наші діти там були". Відповіла:"Так, були. Тільки в уніформі й памперсах. А наші діти й чоловіки пішли на барикади з гордо піднятими головами".
Після Революції гідності до нас двічі приїздив німецький журналіст Крістіан Зайдель. Він спілкувався з багатьма родинами Героїв Небесної сотні. Хотів зрозуміти, чому українці вийшли на Майдан. Сказав: "Я спілкувався з багатьма родинами. Саме вашого чоловіка бачу, як велике серце на двох ногах".
На сьогодні п'ять адвокатів відмовилися вести справи родин загиблих під час Революції гідності. Бо їм треба заробляти гроші, утримувати родини. Люди зневірилися. Змінилися п'ять слідчих у нашій справі. Допитували мене упереджено. Я питала їх: "А ви були на місці злочину? Дивилися відео з Майдану?" "Навіщо? Усе вивчимо разом із вами під час допиту", – відповідали.
Реабілітацію родин Героїв Небесної сотні проводила психолог Вікторія Кочубей. За півтора року всі сім'ї Небесної сотні з нею здружилися. Потім родичі "беркутівців" у Facebook дякували їй за турботу й лікування. Виявляється, одночасно з нами вона і їм допомагала впоратися зі стресами і психологічними травмами. Усі з нею після цього пересварились.
Якось мама спитала, чому ходжу на Майдан. Кажу: "Душу лікувати". Не концентруюсь на тому, що там кров пролита.
Якось побачила на алеї Героїв Небесної сотні вчительку, яка фотографувала дітей. На очах у неї були сльози. Попросила її не знімати, бо там кров. Це як на кладовищі фотографуватись.
Донька народила у 39 років. Сказала: "Мені дуже не вистачає тата. Це таким чином він вирішив компенсувати свою відсутність". Онука похрестили Віктором.
Останнім часом чоловік не сниться. Хоча раніше з'являвся у снах часто. Траплялося, відчувала його руки, що міцно обнімають мене.
Із Віктором усе робили разом – працювали на городі, прибирали. Будинок зводили всією родиною. Коли крили дах, чоловік зірвався. Після цього донька сама прикручувала покрівельні листи.
Часто, йдучи з роботи, телефонувала чоловіку. Поки доїду, шашлики й запечені овочі вже стоять на столі. Дуже любив сало. Без нього перші страви не їв.
Неговіркий був. Любили разом ходити в ліс по гриби і чорниці. Або й просто прогулятися.
2 
1
Коментарі