П'ять років умовляли Мирослава Вантуха очолити ансамбль танцю Вірського
На четвертому поверсі Будинку національних творчих колективів у столиці – килими, фото у рамках на стінах, афіші за склом. За відкритими дверима балетного залу лунає музика – триває репетиція. Мирослав Вантух зустрічає біля свого кабінету. Змірює з ніг до голови поглядом. Він у білих сорочці та краватці з вишивкою під чорним костюмом. На грудях – зірка Героя України.
– Це я для вас одягнув. Щодня так не ходжу. І в балетний зал так не зайду. Там повинен бути у репетиційній формі, – говорить.
Часто тренуєтеся?
– Щодня – показую артистам рухи. Вранці по 60 пресів качаю. Два рази в день їм. Зранку: вівсяна каша на воді, чашка кави і сарделька. Цілий день навіть води не п'ю. А ввечері – якийсь салат жінка приготує, вип'ю кефіру стакан. Звик так. Кожен ранок стаю на ваги – як бачу, що півкілограма набрав, злюся на себе. Важу 75.
Мирослав Михайлович сідає в обтягнуте зеленою шкірою крісло за робочим столом. Перед ним – позолочений настільний набір з підставкою для ручок і великим пісочним годинником.
– Цей ремонт 12 років тому нам зробив Леонід Кучма (тодішній президент України. – "Країна"). – Виділив на нього 66 мільйонів гривень.
Ви з ним – на короткій нозі?
– Я з усіма президентами в гарних стосунках і до нинішнього дня. Але Кучму шаную особливо. Він підняв зарплату національним колективам. І в нас припинився відтік танцюристів за кордон. А то в мене повних два склади виїхали – 200 чоловік. Бо тут у гуртожитках жили на малу зарплату.
З Кучмою подружилися після 2002-го. У білоруському Вітебську був концерт до 10-річчя фестивалю "Слов'янський базар". Запросили Путіна, Кучму і Лукашенка. Три з половиною тисячі людей, а в залі – два-три хлопки. Сиджу біля президентської ложі та переживаю: якщо і наш ансамбль так вітатимуть, що мені Кучма скаже? Перед нами виступає Кіркоров. На приспіві йому виключили фонограму. Він ні слова живцем не заспівав. Розвів руками до президентів: "Вот видите, бывает и такое". Розвернувся й пішов за куліси. Після нього ми гопак танцювали – мені аж піт на лобі виступив. Спочатку було тихо, а потім три чверті танцю вся зала аплодувала. Біс один, біс – другий, народ встав. Я повернув голову: бачу, Кучма витирає сльози. Сто процентів – переживав так, як я.
Кличуть мене в ложу президентів. Кучма обняв, поцілував, каже: сідай до мене в літак. Полетимо додому. Путін тисне руку: "Поздравляю. У меня такого коллектива, как ваш, нет".
Полетіли ми з Кучмою. Він: "Що будем пить?" "Водку", – кажу. Леонід Даничович підняв тост за мене, я – за нього. Кажу йому: "Леоніде Даниловичу, чому ви, президент України, не підтримуєте українську культуру? Ні разу не були у нас на прем'єрі. Приймали Кобзона, Кіркорова і Пугачиху. А кого з українців прийняли? Як вважаєте – нам не обідно?" "Ти правий, – каже. – Прийду до тебе на репетицію".
Минає місяць, другий. Кучма прийшов таки. Питає: "Що треба?" Я йому: "Ремонт". – "Скільки це коштуватиме?" – "Мінімум 10 мільйонів гривень". А вилилось у 66 мільйонів. У три зміни робітники працювали.
А тепер держава мало підтримує нас. Було відкриття стадіону "Олімпійський" у Києві, було Євро-2012. Нас просили танцювати не гопак, а щось нове. Почали казати, що шаровари світові не потрібні і що треба в Європу входити в метеликах. Входьте. Але коли ви туди ввійдете? А шаровари Європу завоювали давно.
Зустрічалися з багатьма лідерами країн?
– На наших концертах двічі була британська королева Єлизавета ІІ – у 1982 і 1986 роках. Королева Данії ходила за лаштунки.
В Монте-Карло був світовий турнір з великого тенісу 1984 року. Нас запросили дати концерт. Виступали в залі на березі моря. Публіка сиділа за накритими столами. Хоча не люблю виступати, коли їдять-випивають. Але – запросили, чартерний літак прислали. Перед нами виступали жонглери і співачка з Куби. Ми почали танцювати – всі поклали виделки. Годину 15 хвилин як на одному диханні працювали. На накритих столах букети стояли. Вони всі їх позбирали і понесли на сцену. Артисти по коліна у квітах були. Мене підвели до принца Альберта. Він пальцем повів по залу і каже: "Ці ситі мільйонери навстоячки аплодують удруге. Перший раз підвелися, коли 10 років тому на відкритті цього залу співав Лучано Паваротті".
Фідель Кастро тричі був на нашому концерті. На Кубі гастролювали кілька разів по два місяці. З Фіделем поспілкувався вперше 1973-го. Я тоді львівським ансамблем "Юність" керував. Нас запросили на плантації рубати цукрову тростину. У СРСР любили показові жести дружби: зняти для кубинського телебачення радянських артистів, які тростину рубають. Нас вивезли вночі на плантацію, поставили намети. Ми там переночували. Вранці дали мачете. Приїхав на плантацію Фідель Кастро з телебаченням. Каже мені: "Покажіть руки". Показую – а там волдирі. Він подякував, а ввечері прийшов на наш концерт.
Цибуля і часник там – у великому дефіциті. Не родять. Під Гаваною на маленькій плантації виростили цибулю – Фідель особисто опікувався нею. Ми приїхали туди. Фідель розпорядився кожному з наших артистів подарувати по цибулині. Ми позакидали їх у готельні тумбочки й забули. Те побачили кубинці, які супроводжували нашу делегацію, й за голову взялися: та ж ціни цій цибулі нема! Всі свої цибулини віддали їм.
Кажуть, в Італії вашу артистку ледь не викрала мафія?
– 1967 року з "Юністю" поїхали на конкурс на Сицилію. Участь брали 66 країн. Нас інструктували в московському КДБ, як поводитися: будьте обережні! Можуть вкрасти вашу людину, обколють чимось, і вона підпише документ, що добровільно хоче лишитися в Італії.
Нас обслуговували двоє сек'юріті – Маріо й Ауреліо. Коли ми вибороли гран-прі, приїхали в готель з призами. Вирішили відзначити "Українською з перцем". Пригостили італійських охоронців. 10 днів до цього вони ні слова не говорили російською. А тут випили і кажуть мені чистою російською: "Сегодня будьте осторожны. Лучше всего переселите хлопцев ближе к такой-то артистке. Потому что ее у вас могут украсть".
Ми засіли з хлопцями біля її спальні. О 4.00 дійсно: виносять нашу артистку. Вона непритомна – накрапали їй на подушку морфію. Виносили директор готелю, а також мотоцикліст, який охороняв нас в ескорті. Ми підняли кіпіш і артистку відбили. По поверненні в Україну я відлежав у лікарні, мав стрес.
Чому саме ту дівчину викрадали?
– Потім вона мені зізналася, що виконувала завдання від КДБ. Видно, її вирахували.
Мафія в Італії тоді була сильна?
– Навіть мене намагалися завербувати. Для них важливо було, щоб митець з Радянського Союзу лишився за кордоном. Та ще й керівник. Раз вечеряємо. Я холостяком ще був. За стіл підсідає суперкрасуня сицилійка. Через перекладача признається в коханні: каже, що хоче зустрітися. Взнали, що була підіслана.
Танцівниць підбираєте суворо?
– Сцена любить красоту. До 175 сантиметрів – вищих не беру. Якщо є дівчина красива і така, що танцює краще, – виберу красиву. Бо танцювати і так навчу. Знімаю з програми, штрафую, якщо набирають вагу. Але рідко. За 35 років тільки двом зняв зарплату. Коли артист не працює день, то ще нічого, коли два – то він уже відчуває, коли три дні – це і глядач бачить. Вік артиста короткий. 20 літ відтанцював – і йди зі сцени. Танцювати можна довго, але тільки дивитися на це вже не можна.
Артистів своїми руками виховую. 1980-го, коли тільки прийшов в ансамбль, ходив на гастролях по всіх готельних номерах кожен вечір: бачу пляшку на столі – виливаю в раковину.
Не любили вас за це, мабуть.
– Сто процентів, – сміється Мирослав Михайлович. – Готові були вбити. Бо за кордоном випивка дорого коштує. Зате сьогодні у нас – нуль інтриг.
У Львові 20 років пропрацював, створив колектив з нуля. Жоден на мене не поскаржився. А приїхав у Київ – через три місяці накрапали першу анонімку. Написали, що бандерівець, розмовляю українською, що мене не розуміють, що бездарний. Запросили в ЦК, дали почитати це. Вперше в житті від образи сльозу пустив. Кажу: я на своїй землі чи де? Чому повинен російською говорити? Хочете, сьогодні подаю заяву і вертаюсь у Львів.
Очолити ансамбль Вірського мене кликали п'ять років. Відмовлявся. У Львові був депутатом обласної ради, мав шикарну квартиру на 180 квадратних метрів біля оперного театру, з двома білосніжними коминами. Не хотів нічого міняти. Поки не подзвонив з Києва Щербицький (Володимир Щербицький, секретар ЦК КПУ. – "Країна") і не сказав: "Що ви Вантуха ховаєте у Львові? Гине державний колектив".
Що вас чекало у Києві?
– Рік жив у гуртожитку. Тужив страшенно. Сім'я ще була у Львові. Дружина танцювала там у "Юності". Пізно женився – в 33 роки. Думав: хто зі мною житиме, як весь час на роботі? В нашій родині четверо народних артистів України – я, дружина і діти. Ні в кого так багато немає.
Маєте також звання народного артиста Росії.
– Не просив його. Звання розуму не добавляють, а відповідальності – безперечно. Ми брали участь у відзначенні року культури України в Росії років шість тому. Танцювали російський танець. Путін вирішив дати звання народного артиста Росії мені і Тетяні Назаровій (акторка, дружина Дмитра Табачника – колишнього народного депутата від Партії регіонів і міністра освіти. – "Країна"). Було приємно.
Але коли росіяни почали в нас пуляти, я зняв з програми російський танець, який виконували роками. Кликали ансамбль гастролювати в Москву за великі гроші – відмовився.
Стосунки з друзями з Москви після початку війни зіпсувалися?
– Вони не дзвонять – я не дзвоню. А що говорить? Кобзон – блискучий співак. Народився в Україні. Юхим Звягільський (народний депутат від "Опозиційного блоку". – "Країна") поставив пам'ятник йому в Донецьку. Він ногами відкривав двері в наш уряд. А тепер приїхав співати гімн ДНР. Хоч він залежний від Путіна – має мережу аптек по Росії, алкогольний і готельний бізнес. Але це ж твоя батьківщина! Не поважаю його за це.
Просимо сфотографуватися на фоні афіші про виступ ансамблю у Франції. Там танцівники виконують складну розтяжку в стрибку.
– Гопак – наша візитівка, – каже Мирослав Михайлович. – На Січі його танцювали зі зброєю, бо то – бойове мистецтво. Ми в гопак ввели жінок. Бойових рухів немає. Є широта, стрибки, карколомні вертушки. Це те, що приголомшує людей по цілому світу.
Як відпочиваєте?
– Я живу тут. А вдома – сплю.
Вам пропонували лишитися за кордоном?
– Сто разів. 1979 року навіть показували будинок в Америці, в місті Трентоні, де міг жити. Наші українці-мільйонери пропонували. Відповів: "Не хочу, щоб у мене на стіні біля портрета Тараса Шевченка висів мішечок з рідною землею. Хочу ходить по цій землі і дихати цим повітрям".
3 
1
Коментарі