Ексклюзиви
Вівторок, 20 лютого 2018 11:46

"Президент Дуда прислал полный плетеный кошик, бутылку водки. Холодильник привезли"

На Житомирщині живе найбільша польська громада в Україні

18-річний Роман Метельський виходить з автівки у центрі селища Довбиш Баранівського району на Житомирщині. Навчається у польському місті Лодзь. Завдяки "карті поляка" – безкоштовно. 75 відсотків довбишан мають польське походження.

Роман приїхав на канікули додому. Тут із молодших класів вивчав при школі польську та ходив до костелу. У 10-му класі вирішив здобувати фах фізика у сусідній державі. Із 21 учня його класу ще троє виїхали до Польщі.

– Подумав, там буде легше поступити і реалізуватися. З "картою поляка" отримую 900 злотих стипендії (7500 грн. – Країна). Це дозволяє з другом винаймати квартиру і вистачає на життя. Хоча треба економити на розвагах, – розповідає Роман у салоні свого автомобіля – в ньому ховаємося від холоду. – Спершу мене сприймали як "цудзожємца" – іноземця. Вибачте, польські слова вилітають. Мову тоді досконало не знав. Відколи побачили "карту поляка" – як свій.

Автор: Анна БАЛАКИР
  Францішек Яковчик стоїть у себе в хаті у строї капітана Армії Крайової. У польському підпіллі воював із 15 років
Францішек Яковчик стоїть у себе в хаті у строї капітана Армії Крайової. У польському підпіллі воював із 15 років

Є цілі поверхи в університетських гуртожитках, заселені українцями, росіянами, білорусами. Поруч – поляки. Всі нормально спілкуються. По місту часом гуляють футбольні хулігани. То вони не дуже люблять приїжджих. Можуть причепитися. Зазвичай, усе закінчується розмовою, розпитуванням. Але вночі краще бути обережним.

Із Польщею не хочу пов'язувати майбутнє. Вроді би своє, але – не своє. Хочу повернутися і щось змінити тут. У першу чергу, почуваюся патріотом свого селища.

На Житомирщині живе найбільша польська громада в Україні – близько 50 тис. осіб.

На початок ХХ ст. із 156 дворів у Довбиші двоє було українських. Решта – польські. 1925-го навколишні села об'єднали у Польський національний район із центром у Довбиші – тоді Мархлевську.

Згодом населення району почали репресувати і депортувати до Казахстану. Пояснювали – через відмову йти в колгоспи. Частина з них повернулися в Україну.

У 1970-х до селища приїхав Францішек Яковчик, капітан польського підпілля – Армії Крайової. Взяв за дружину місцеву польку Софію. Померла у вересні торік. Чоловік залишився сам.

У вітальні 89-річного Францішека Володимировича стіл заставлений фотографіями, образками Богоматері, сувенірами з польською символікою. Лежить білий оплаток – ритуальний хлібець, яким діляться на Різдво. Поряд – українські та іноземні журнали з матеріалами про Яковчика.

– На 12 стран мира про меня напечатали. Приезжали из Франции, Италии. Ой, братку, я столько пережил, что не дай Бог. С другой стороны: не было бы войны, не знал бы, какие украинцы на самом деле. А то у нас писали в газетах в 1934 году про Голодомор: "коммунисты едят своих детей".

На стільчику висить мундир із медалями. Стрій бійця Армії Крайової привезли торік чиновники з канцелярії президента Анджея Дуди.

– Фотографируйте его так. А может наложить? – Францішек Володимирович, покректуючи та сміючись, вдягає мундир. – Ану, застегните, мне тяжело. А галстук сегодня нацепил сам, – тремтячими руками перебирає нагороди. – Это польская медаль за то, что в лагере сидел – орел за решеткой. Это уже украинский крест.

В музее в Кракове нашли списки наших подпольщиков. В них был я. 69 лет прошло. Приехали ко мне из Варшавы. Награждали. Президент Дуда, – говорить із наголосом на останній склад, – прислал полный плетеный кошик, бутылку водки, дааа, – сміється. – Холодильник привезли. Поставили меня на учет. Дают помощь – 200 евро в квартал.

Господар сідає на стілець. Скаржиться, що ноги відбирає. Просить говорити голосніше, бо погано чує. А ще довго не може розповідати, бо важко – недавно упав на подвір'ї і сильно забився.

– Скоро уеду в Польшу к сестре. Лягу в больницу, операцию на глазу сделают. Может, через год вернусь, жене памятник поставлю. Там вся родня. Два внука от сына остались – один в Польше, другой – в Киеве. Не хочет сюда ехать.

Францішек Яковчик народився на хуторі Самойловичі – зараз Гродненська область Білорусі. У 15 років став партизаном.

– Отца немцы сильно побили, потому что спрятал от них заколенное порося. Собаку застрелили, когда стал меня от них защищать, – у Францішека Володимировича єдиний раз за всю розмову виступають сльози. – Решил пойти в подполье, чтобы отомстить. Сначала сами с хлопцами на выходных, после учебы, собирались и шли за 5 километров в подполье.

Раз сделали засаду, убили трех немцев и ихнего собаку. На следующий день поехали в соседнее село собирать обувь на ремонт. Заходим в хату. Там сидит друг папы – польский офицер. Увидел меня и: "Что ты наделал! Тебя расстреляют". А потом говорит: "Ты молодец. Одному тяжело бороться – поступай в Армию Крайову". Я принял присягу, получил псевдоним "Карный". Пять лет воевал.

С советскими партизанами ­дружили. Помогали друг другу, делились. Вместе освобождали Вильнюс. С советской армией направились на Львов. Потом пошли на Варшавское восстание (головна операція польського опору проти Третього рейху з метою звільнення Варшави. – Країна). Но Советы не пустили нас. Расстреливали на Висле, когда туда прорывались. Сами над Варшавой летали, сбрасывали агитки: "Мы уже на берегу Вислы. Восставайте, мы поможем!". А фиг они помогли. Советы – это сволочи. Я вернулся в Гродно, и мы пошли воевать против них.

Автор: Анна БАЛАКИР
  У костелі Матері Божої Фатімської в Довбиші Баранівського району на Житомирщині правлять понеділкову вечірню. Щонеділі на три служби приходять майже 700 вірян
У костелі Матері Божої Фатімської в Довбиші Баранівського району на Житомирщині правлять понеділкову вечірню. Щонеділі на три служби приходять майже 700 вірян

У 19 років Францішек Яковчик отримав звання капітана. У квітні 1948-го його поранили під Гродно й арештували. Засудили до смертної кари. Її замінили на 25 років таборів.

Цікавлюся, чи перетинався з Українською повстанською армією.

– После войны, в 1946 году. Мы отдыхали под Тернополем, на большом озере. Поехали в село Дички. Приходит девочка: "Вас зовут". Заходим с товарищами в хату. Хлопцы-бандеровцы, человек 13, сидят, пьют, оружие поставили. Поприветствовали нас, пригласили к столу, мы угостились. Ихний командир "Лютый" показывает на девочку: "Сподобалася? Забирай. Дам, что хочешь, проведу через границу – живи там с ней". "Не могу. Меня свои расстреляют, если от вас девчину приведу", – сказал я.

Были хорошие хлопцы – те, которые нюхали порох. Сколько с ними по лагерях сидел! Истребление польского населения? На тот момент это уже закончилось.

Ко мне сейчас приезжают хлопцы с Донбасса, – показує на столі фото з українськими військовими на фоні синьо-жовтого прапору. Дістає конверт повний фотографій: чорно-­білі – знімки товаришів по таборах, кольорові – сучасні, під час урочистостей біля пам'ятників з українським прапором у петличці.

– С Польшей что-то заколотилось, – говорить. – Они постоянно говорят: наши земли. Когда меня первый раз пустили в Польшу, я взял во Вроцлаве такси. Водитель спрашивает: откуда? "С Житомира". – "А как наш Львув?". – "Львов – советский". – говорю. – "Нет, наш". И не взял с меня ни копейки.

– Теперішня польська влада вам подобається? – запитую.

– Любая власть – это насилие над народом. Но они мне помогают. Вон президент прислал кошик, холодильник, министры приезжали, – піднімається з табурета Францішек Володимирович. – Давайте, я вам бутерброд сделаю. Вы же голодные.

Селищний голова 48-річний Юрій Домашин заходить у кабінет із вулиці. Не знімаючи куртку, сідає за стіл.

– Однозначно сказати, скільки у нас поляків, важко. Хто такі поляки? Ті, які у костьол ходять? Хто українець, а жінка – полька? У нас жінка завжди верх бере: ходить у костьол, то і чоловік ходитиме. А по прізвищах відсотків із 60 поляків буде. "Карту поляка" до третини населення мають.

Поляки концентруються в костелі. При ньому працюють гуртки і секції. Викладачі танців навіть із Житомира й Києва їздять.

Раніше у нас було порозуміння. Зараз боротьба за лідерство селищної ради і костьолу привела до того, що ми розбіглися. Наприклад, у будинку культури є хор. По області займав другі місця. Потім костьол у себе організував хор. Частина співаків перейшла туди. Закінчилося тим, що ні у нас нема нормального хору, ні у них.

Колись із костьолом разом заготовляли дрова самотнім старим людям. Сьогодні це відійшло на задній план.

Настоятель костьолу бачить проблему в тому, що ­більшістю управляє меншість. Типу, я, православний, – католиками.

Але загалом поділу на українців і поляків нема. Завдяки нашим священикам усіх конфесій це питання не піднімається. На різдвяні зустрічі у клубі всіх запрошують, усі можуть виступати на сцені.

Молодь поїхала за кордон. Надіюся, повернеться з новим досвідом і буде дбати тут про своє.

Після обіду отець Вальдемар Павелець, 42 роки, працює у себе в кімнаті на другому поверсі парафіяльного будинку поблизу костелу Матері Божої Фатімської. У коридорах – тиша. Занять із дітьми не проводять через карантин. Лише за дверима в кінці коридору чоловіки роблять ремонт майбутніх приміщень для Дитячого центру.

У кімнаті отця тихо грає популярна музика польського Radio Zet, час від часу в ноутбуці бомкають Facebook-повідомлення.

Отець Вальдемар народився у Люблінському воєводстві Польщі. Вперше приїхав в Україну 2003-го як вікарний священик. У Довбиші провів рік. Через сім років повернувся і став настоятелем костелу.

– Із самого початку зрозумів, що Україна – моє місце. Побачив тут потребу священика не лише для служіння у храмі, а для спілкування з вірянами, – сідає у крісло. Отець – у джинсах і коричневому светрі. – Став досліджувати історію Мархлевсього району (назва Польського національного району у 1925–1935 роках. – Країна). Особливо період депортацій поляків у 1937–1938 роках. Говорив про це з місцевими. Не всі були свідомі того, що з їхніми предками таке відбува­лося. Сьогодні дехто зі старших бояться, що можуть повернутися ті часи і їх будуть переслідувати.

Раніше не виставляли на показ свою польськість. Збиралися по хатах, молилися. Комуністична влада їх переслідувала за це. Публічно висміювали дітей у школах на лінійках.

УПА? Є свідчення про спроби організувати групи з наміром мордувати поляків. Але тутешні українці казали: "Ні, не підемо на це. Ми добре живемо з поляками". Люди тут досі між собою живуть дуже мирно.

Про свіжий польський закон про Інститут національної пам'яті (Закон про Інститут національної пам'яті передбачає кримінальну відповідальність за заперечення злочинів українських націоналістів проти поляків та приписування полякам злочинів нацистів. Президент Польщі Анджей Дуда підписав його

6 лютого цього року – "Країна") у мене жодного разу ніхто не запитав. Молодь взагалі поняття про це не має.

Ми з вами не є учасниками складних польсько-українських подій. Мене, скажімо, не дратують пам'ятники Бандері. Бо не живу в Північній Кореї, де мушу поклонятися монументам.

2003 року мав ситуацію на Волині – як вилила на мене відро холодної води. Сповідав старшу бабцю. Вона перервала сповідь, коли звернувся до неї українською. Поставила мене на місце, щоб не говорив українською. Бо ті, що нею розмовляли, вбили сестру на її очах. Ніхто не піддає сумніву, що і поляки нищили українців.

Отець Вальдемар йде показати костьол. Щороку на храмове свято сюди приїздять віряни з Житомирщини й навколишніх областей.

Всередині приміщення – прохолодно. З оздоблення – лише ряд мініатюрних образів вздовж білих стін із зображенням Хресної дороги. У вівтарі стоїть дерев'яна скульптура об'явлення Богородиці в португальській Фатімі. На другому поверсі височіють труби органу. Він входить у сімку найбільших в Україні.

– У неділю на три служби приходить приблизно 700 чоловік, – розповідає настоятель. – Літургії відбуваються польською та українською.

При костелі працюють музичні гуртки для дітей, є тренажерний зал, проводять заняття з польської та англійської мов.

– Частина людей вчать мову, бо планують їхати до Польщі. Комусь це важливо для самосвідомості, щоб здати екзамен на "карту поляка", – каже отець Вальдемар. – Дехто говорив, що не буде її використовувати. Що завжди мріяв мати документ, де буде польською написане їхнє ім'я. Але звідси виїхати ніколи не хотів.

У понеділок біля 18.00 в костелі на службі 14 людей. Отець Вальдемар править у яскравій зеленій рясі. Під столами лежать пісенники польською та українською мовами. Через 40 хв. служба закінчується й віряни розходяться слизькою дорогою по домах. Серед них – лише одна жінка молодого віку.

Зараз ви читаєте новину «"Президент Дуда прислал полный плетеный кошик, бутылку водки. Холодильник привезли"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 86
Голосування Чому "Шахтар" слабко грає в обороні?
  • 1) продали Ракицького
  • 2) неуміння тренерів вирішити цю проблему
  • 3) недопрацьовує опорна зона
Переглянути
Погода