Під кулі снайпера російські окупанти відправляють українських полонених
25 лютого мав вилітати в рейс. А напередодні о 5:55 зателефонував кум і сказав, що почалася війна. Навіть не міг уявити, що таке можливо в центрі Європи в ХХІ столітті. Я розумів, рф нападатиме. Але думав, це буде ДНР і ЛНР. Важко було спрогнозувати, що путін робитиме такі ж помилки, як і Гітлер.
Жили в орендованій квартирі в Бучі за 2 кілометри від злітно-посадкової смуги Гостомельського аеропорту. Видно було ангар найбільшого у світі літака АН-225 "Мрія". Обійшовши один квартал, побачив його розбитим і сфотографував цей жах.
У перші години після наступу одразу поставили ціль вирішити поточні проблеми – зняти готівку чи поміняти долари на гривні, купити воду й корм для собаки. Все це виявилося непросто. На вулиці Вокзальній потрапили в затор. Насправді це була черга довжиною 750 метрів на АЗС. Ледь змогли подолати той автоколапс і проїхати в Ірпінь.
Біля банкоматів стояли великі черги. Було очевидно, що всім грошей не вистачить. Об'їхавши декілька обмінних пунктів, зрозумів: національної готівки просто не стало. Лише в одному обміннику, почувши, що мій собака голодуватиме, працівниця віддала всі купюри по 20 гривень. Змогли купити корм для Аммета, воду й радіо.
З першого дня війни біля нас велися сильні бої, що згодом переросли в перестрілки на вулицях. Було страшно від бомбардувань. Ворожі вертольоти літали на висоті 20–30 метрів. Увечері 24 лютого щось гучно вибухнуло зовсім поряд. Стіни будинку ходили ходором, дах і вікна тремтіли. З того моменту перейшли жити в підвал. Дружина захоплюється мисливством, і в нас була купа необхідних для виживання речей – спальники, ліхтарики та консерви.
Три дні була електроенергія – і нам вдавалося обігріти приміщення до 14 градусів. Але у вогкому підвалі тепла не відчувалося. Потім орки перебили електродроти. Щоб не залишатися без зв'язку, спершу заряджали телефони від павербанків, тоді скачали весь заряд із портативної колонки. Далі здобували електроенергію іншим способом: діставали акумулятори в потрощених загарбниками машинах. Коли йшли вулицею, бачили тіла вбитих людей і постріляні автівки.
На сьомий день війни друг попросив провести 18-місячну дівчинку з її матір'ю на евакуацію в Ірпінь. Я забрав їх у церкві "Віфанія", і ми пішли. Ніс маленьку Полю вздовж купи розбитої та спаленої техніки. Минули всі блокпости. Далі наш військовий підібрав їх і на автівці довіз до поїзда на евакуацію. Радів, що все пройшло добре.
3 березня пішов у міську раду – там напередодні залишив на підзарядку наші павербанки. В установі почув, що шукають людей, які могли б доставляти ліки по місту. Разом із другом Стасом вирішили допомогти. Взяли велосипеди й почали розвозити медикаменти по підвалах і будинках. Хлопці з місцевої тероборони назвали нас польовою поштою.
Зробили близько 10 виїздів. Коли привозили ліки, люди кидалися обіймати, хтось ліз у кишеню за грошима, а дехто був зовсім розгублений.
Останнє наше завдання – доставити ліки, дитяче харчування й підгузки на вулицю Яблунську. Вона починається поряд із Ворзелем. У міській раді була інформація, що там стоять орки. Вирішили довезти все на кінець вулиці й попросити, щоб люди далі передали за точною адресою.
Коли повернули з Гагаріна на Яблунську, по нас відкрили вогонь з автоматичної зброї. Я зіскочив вліво, де була зливна канава, а Стас – праворуч, під паркан. Коли постріли вщухли, вирішили тікати. Ми дійшли до Яблунської, 300, і тієї ж миті по нас спрацювали з іншої зброї. Було два постріли. Ми забігли в подвір'я та почали стукати в хату, просилися пересидіти.
Господарі відмовили. Люди були налякані, знали, що орки перевдягаються в цивільних і заходять у будинки. На вулиці знову почали стріляти. Ми забігли в льох і просиділи там півтори години. Потім подзвонили в міську раду. Жінка, яка нас курувала, сказала дати трубку господарям хати. Вмовила їх нас прихистити. За декілька хвилин відчинили двері та впустили в коридор. Там ми провели наступні п'ять днів. За цей час ми подружилися з господарями. Виявилися позитивними людьми.
5 березня в сусідню хату зайшли російські окупанти і влаштували там базу. Того ж дня перевірили наші телефони. Їхній старший на моєму мобільному побачив відео розбитої колони орків. Став розпитувати, де знімав. Коли відповів, що за 500 метрів звідси, він аж зблід. Пізніше загарбники заходили в наш двір, щоб щось приготувати на буржуйці.
Бої та бомбардування тривали постійно. Сусідню хату розтрощило, звідти витягли 92-річну жінку. Вона була не рада, що вижила. Інший сусід, 90-річний дід Іван, не боявся смерті. Спокійно ходив надворі, щось копошився.
7 березня зайшов старший терористів і сказав, що діє зелений коридор на Ірпінь. По вулиці вже йшли люди. Але ми з товаришем вирішили повертатися в Бучу до своїх сімей, з якими не було три дні зв'язку. Остання інформація – це смс від нашої кураторки з міської ради. Вона писала, щоб у житловий квартал "Новатор" ні ногою, бо там орки. А наші сім'ї якраз жили поруч із тим місцем.
Ми йшли вздовж розстріляних машин із цивільними людьми. На перехресті Яблунської та Водопровідної російські бандити вигукнули: "Лежати". Вони були в одному з дворів і цілилися в нас. Ми лягли. Сказали, що діє зелений коридор, але їм було байдуже. Тримаючи нас на мушці, наказали підходити по одному. Я пішов першим. Їх у дворі було понад 20. Стояли якась бойова техніка й військове приладдя. Нас жорстко обшукали, вилучили телефони. Потім жбурнули в погріб і зачинили двері. Зрозуміли, що потрапили в полон.
За 10 хвилин мене вивели на допит. У хаті поставили на коліна, спереду цілилися пістолетом, а ззаду – автоматом. Питали, де нацики, де батальйони "Айдар" і "Азов", де полонені та зброя. Вдарили рукояткою пістолета по голові, з мене заюшила кров. З фото на моєму телефоні дізналися, що я пілот літака, й за це теж били. Після цього кинули в погріб і зачинили двері.
За декілька хвилин принесли пачку серветок і рушник. Сказали, що внизу є вода. Стас злив на руки, щоб я відмив кров з обличчя. Поклав сухі серветки на розсічене місце. Через пів години двері відчинилися: "Льотчик, на виход". Тоді я востаннє бачив Стаса.
Мені на голову натягнули ганчірку, обмотавши навколо шиї, руки зав'язали металевим дротом за спиною. Штурхали автоматом, погрожуючи повісити, порізати і пристрелити. Потім кудись повели. Постійно говорили, що це останні хвилини мого життя. У приміщенні ударом кинули на підлогу. Лежачого полили бензином, кричали, що зараз підсмажать. Цієї миті зайшов хтось із їхніх командирів і сказав, щоб у штабі не бруднили. Мене вивели на подвір'я. Поставили на коліна, вперши головою у стіну. Вдарили прикладом автомата по ребрах. Відчув, як ті тріснули. Далі продовжили бити стволами.
Попросив закурити, хоча 16 років тому покинув. Від стресу не відчував запаху бензину, хоч увесь одяг і ганчірка на голові були ним просочені. Думав, що то вода, а мене тільки залякують. Потім хтось сказав вирізати мені очі. Але в них на мене були інші плани.
Ганчірку з голови зняли, руки розв'язали. Вдягнули на мене ватні штани "русского" солдата, пустий бронежилет, на голову – каску з колорадськими стрічками, а на рукава зав'язали білі пакети, як у них. Сказали, що в мене є шанс вижити. Мав залізти на їхній танк, щоб вони могли вирахувати українського снайпера. До цього вони підставляли муляж людини, але жодного результату не досягли.
Просив, щоб відпустили Стаса, бо на нього вдома чекає 4-річна донька. Орки відповіли, що приведуть його після того, як я виконаю роботу. Настав час іти на броню. Наказали щось поробити на бронемашині. Заліз і почав максимально тупо поводитися. Плескав по броні, підіймав рюкзак, який там лежав.
Потім було спрацювання нашого снайпера. Впевнений, він зрозумів, що я полонений, і навмисно стріляв по броні. Якби цілився по мені, то влучив би. Знаю точно: наші хлопці не хиблять. Він розумів, якщо цього разу не спрацює, то мене вб'ють. Задля цього вистрелив, хоча цим міг себе викрити. Вважаю його вчинок героїчним.
У долоню потрапив уламок від броні. Я схопив запакований сухпай російської армії, що лежав на машині, й побіг за сарай, де чекали окупанти. Одразу попросив ножа, щоб дістати уламок. Вони здивувалися, що хочу зробити це самостійно. З витріщеними очима дали плоскогубці. Я витягнув те, що застрягло в руці.
Потім орки сказали, що треба ще раз піти на танк, бо вони не змогли вирахувати місцеперебування снайпера. На танку я робив ті ж дурниці, що й попереднього разу, – плескав по гарматі, торкався рюкзака. Спрацювання не було. Коли повернувся, російські бандити сказали, що наступного разу я піду на інший танк, і направили до іншої групи окупантів. Попередили: за хатою стоятиме солдат з автоматом, якщо надумаю тікати, то розстріляє.
Під час третього заходу наказали принести 20-літрову пляшку води, що стояла на танку. Виліз на броньовик, схопив бутель з водою і побіг назад. Снайпер не стріляв.
З мене зняли каску, бронежилет і ватні штани. Підійшов їхній старший і сказав: "Тебя отправили в мою бригаду, чтобы расстрелять. Я принял решение использовать тебя по-другому и дать тебе шанс. Ты трижды ушел от снайпера, наверное, ты святой". Я нагадав, щоб відпустили Стаса, але він відповів, що це не його компетенція. Наказав солдату провести мене за хату й відпустити. Іншим оркам, яких міг зустріти дорогою, порадив відповідати, що я працював з "Успехом".
По вулиці Вокзальній ішов з піднятими руками. Пройшов розбиту колону, повз яку п'ять днів тому ніс на евакуацію маленьку Полю. Весь час уважно дивився під ноги, щоб не натрапити на міну чи розтяжку. Біля вокзалу два окупанти почали цілити з автоматів. Відпустили, коли сказав, що працював з "Успехом".
Нарешті дійшов додому. Коли дружина мене побачила, то ледь не зомліла. Крізь сльози запитала, чому від мене так сильно тхне бензином. Тоді зрозумів, що таки не залякували, а справді хотіли спалити живцем. Яна зняла з мене одяг і прямо в кімнаті в мисці вимила. Дізнався, що 5 березня озброєні російські бандити влаштували в нас удома обшук. У дружини забрали її мисливську рушницю та всі набої. Допитували, чи не причетна до перестрілки між будинками.
9 березня ми змогли евакуюватися до Києва. З нами виїхала сім'я з 10-місячним хлопчиком і псом. Так ми і їхали – п'ятеро людей і дві собаки. Щоб усі помістилися, ніяких речей не брали, тільки документи. Їхати в тій колоні було страшно. З усіх боків із лісу вилазили орки з автоматами. Сунули БТРи й танки. Бачили, як вони переїжджали машини, як розстрілювали їх. Це був жах.
За 9 годин дороги нас завезли на майданчик автовокзалу на Борщагівці. Там була тепла їжа й надавали медичну допомогу. Наші дівчата понесли 10-місячного малюка міняти підгузок. А я в цей час підійшов до рятувальника. Попросив дозволу його обійняти й розридався.
Не знаю, коли ми зможемо морально зцілитися. У Бучі ми звикли бачити розірвані шматки людей, трупи по вулицях і в машинах. Навіть один з орієнтирів був такий – повертати ліворуч за трупом. Моторошно було бачити розстріляні машини з написом "Діти". Важко уявити, що у братській могилі поховали майже 300 людей. А матір із малою дитиною поховали просто у дворі.
Росіяни для мене більше ніколи не будуть людьми. Убивства, зґвалтування, мародерства – зараз злочини окупантів бачить увесь світ. Таке не можна ні забути, ні пробачити.
Зі Стасом зв'язку немає. Молюся, щоб він був живий і щоб його дочекалася 4-річна донечка.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".
2 
1
Коментарі