Сонце навіть крізь зелене скельце з розбитої пляшки все ще разило очі, а в полудень припікало, як воно собі любило з початку літа. Ближче до лісу ставало видніше, що на його зеленому махирі звідкись з'явилося трохи жовтого листя на деревах. Небагацько, наче сивина на волоссі тридцятилітніх. Між гіллям у вогку прохолоду лісу пробивалися золоті стовпи світла, і в його теплі охоче грілися різні мушки, комашки, спори й інша лісова мікроживність, якої тут не бракувало.
На полях день і ніч гули комбайни, бо збіжжя вередливе – нагадував нанашко Шеремета, виринаючи з пилу серед вулиці, – перестоїть на сонці, й колос розсиплеться. Запиленими розбитими гостинцями вантажівки звозили врожай на тік. На лісових галявинах насичено і п'янко пахло сіно, яке сушилося вицвілими рядами й голосно шурхотіло та тріщало під кожним кроком. Ми котили перед собою величезні камери від задніх коліс тракторів і всі як один у широченних чорних трусах галасливою компанією, босоніж, підстрибуючи на колючих камінцях, мчали до ріки чи на стави. Ці чорні труси по-підлому довго висихали, тому бабусі легко вгадували, де ми пропадали, – у воду застрибували вже без них.
Це нас, правда, не рятувало, бо бабусі розуміли, звідки ми верталися з величезними камерами. А коли ми азартно били себе в груди, доводячи, що не купалися, нас підводили до люстер, повертали голови й показували на шиях під вухами засохлий мул.
Серпневі ночі наповнювалися особливою літньою атрибуцією. Приміром, із садів починали доноситися глухі звуки. Спершу рідкісні та поодинокі, що додавало їм містичності, і я перелякано тулився до баби Тоні, уявляючи, що то з якогось дерева зістрибнув вовк або навіть Щезби. Але гупань ставало щоночі більше, і згодом до них звикалося. То падали, нагадуючи, що осінь вже причаїлася за садом, грушки.
На городі в бабусь росло дві височенних грушки, які садив їхній батько, мій прадід Мар'ян, ще перед Першою світовою. Людською мовою, їхні кращі часи ці деревиська пережили до і після Другої світової. Бабусі розповідали, що плоди були подовгасті, з короткими грубими відростками біля плодоніжки, мали червоні боки й були страшенно водавими – так на Опіллі називають найкращу соковитість. Нам ті грушки запам'яталися височенними грубезними кронами з міріадами рясних, але дрібних плодів. Бабусі називали їх дичками. Вони пахли, й від їхньої солодкості аж злипалися губи, але їх основне призначення – на компот.
Бабусі часто наповнювали ними кухню, після того як приготували страви, тому дички дуже апетитно пахли димом, а коли ми їли їх немитими, то на зубах скреготів попіл. Чорний-пречорний узвар із дичок став символом мого дітоцтва – то знову по-опільськи. Солодкий, прохолодний, страшенно пахучий – він був незамінний у гастрономічному дуеті з сирними або зі сливовою мармулядою пампухами. Їх іноді бабусі насмажували нам просто так, наприклад, до неділі. А в будні дні могли приготувати вергунів – хрусти, а на мочанку до них трішки свіжих повидлів із дичок. Ті повидла не встигали вистигнути.
У серпні мамулька з татом приїжджали не лише в суботу, але й у будні дні. Коли вдавалося вирватися з роботи. Їх привозив не останній рейс автобуса, а той, що бабці називали третім. Іноді мамуля навіть не заходила до хати, а одразу бігла на город. Котрась із бабців виносили їй туди обід. А ввечері, коли мама милася перед автобусом, то нагадувала мені, що маємо ще знайти форму.
Саме знайти. За 30 років після відновлення незалежності в Україні виросло покоління, яке не просто не розуміє таких словосполучень, коли треба щось придбати. Це покоління навіть не усвідомлює його логіки. Бо, що означає знайти, якщо в магазині завжди є вибір. Були би гроші.
Я слухняно кивав головою до мамулі, що зрозумів, і мені робилося сумно, бо усвідомлював, що мене не забирають до Станіславова лише через те, що поки що не розвідали, де шукати ту форму. Тобто до кого звертатися.
Одного року мені пощастило й по приїзді до міста в шафі на окремому вішаку мене чекав новенький шкільний однострій, синього кольору з блюзою, пошитою, наче куртка. Покупавшись, я одягнув, щоби знати, скільки підгинати штани. Але то був лише один такий рік. Клятий совок умів усе перетворити на вакханалію недорозвинутості.
Хоч би як я старався відтягнути, але якогось дня перед автобусом мене теж мили і я їхав разом із мамою до міста. У перші хвилини перебування в автобусі трохи відчував себе дикуном. До міста ми доїжджали вже за сутінків, і найперше тато показував мені сигнальне світло на телевежі. Воно блимало високо над містом здалеку. Автобус мчав, на розбитій дорозі його підкидало, всі, хто в ньому сидів чи стояв, незалежно від віку дружно підстрибували, а старші голосно ойкали. Мамулька ще мусіла притримувати сітку з яйцями. Досі не розумію, як їй вдавалося довезти їх вцілілими.
Я з татом відправлявся до ванної купатися, а мамуля готувала на кухні нам вечерю. Зачувши знайомі голоси, я мокрий підбігав до вікна привітатися з хлопцями. Микола, Олег, Василь галасували на велосипедах, я махав до них руками, але доки не втягувався в міський побут, то сприймав людей, які мусіли в ньому перебувати, зі співчуттям.
Я навіть собі співчував. Бо мені щохвилинно не вистачало глухого гупання грушок, оводів, які обкусували мокрі ноги й дупи, доки висихали розтягнуті на лозах труси-вітрила, солодко-кислої ожини, соки якої розтікалися по бороді, й навколо нас гуділи надокучливі та трохи нервові бджоли. Мені бракувало садів, у які ми заходили тихцем із пасовиська або перебігаючи городами з кукурудзи в кукурудзу. Бракувало, наче наркоману зілля, студеної води з криниці, яка пилася прямо з відра або лежачи, якщо з джерела. Бракувало зірок, які миготіли до мене, коли лежав на оборозі.
Але совковість була нещадна, й наступного дня я з мамою йшов по магазинах. Це нині відвідування магазинів – окрема розвага, яка навіть має власну назву шопінг. Ооооо! Совковий шопінг не мав нічого спільного з нинішнім. Тепер ми заходимо до магазину – й очі розбігаються від вибору. Тоді очі розбігалися від черг. Треба було придбати зошити, щоденник, лінійки, олівці, комірці, пенал, ручку, чорнило. І за всім цим тягнулася окрема черга. Ці черги люди займали автоматично. Тобто спершу займали, а потім довідувалися, за чим вона. Зрештою, а яка різниця, якщо треба всього?
Вистоявши половину дня, ми лише скуповували дріб'язок. За взуттям і формою мусіли побігати по базах або заходили до магазинів, як тоді казали, з чорного ходу. Доступ до чорного ходу в епоху совка вважався максимумом престижу. Вуйко Василь, татів шваґро, який працював на базі, водив нас по комірчинах різних магазинів, де я в напівтемряві міряв різні форми чи взуття. Із взуттям було ще складніше, ніж із формою.
Сьогодні це видається карикатурним, але вуйко Василь у стилі совкових детективів приводив нас до знайомих, які мали доступ до взуття, розмовляли якимись натяками, й таким чином я отримував кеди, кросівки, мешти, тонке спортивне, грубе спортивне, форму. Але перелік приблизний, бо не все щастило знайти.
Стомлений, розлючений, але щасливий, що в мене вже все є, я приходив додому й кидався на руки до стрийка Івана, з яким ми наступного дня йшли на чебуреки.
– Чебуреки! Чебуреки! – кричала на весь ринок тьотя Зоя, яка жила в нашому будинку. Стрийко купував нам чебуреки, в один кульок набирав пиріжків із лівером, а в другий – пиріжків із повидлом. За цей час тато встигав принести з магазину пиво. Мені зазвичай тато і стрийко давали надпивати білу шуму. Стрийко любив пиво зі сметаною, а тато з яйцем. Мені не подобалося те й те. Але мене про це ніхто не запитував.
Ми з мамою спершу з'їдали свої чебуреки, за ними – пиріжки з лівером, а потім десерт – пиріжки з повидлами запивали чаєм. Тато зі стрийком солодких пиріжків не хотіли.
Перед самою школою я ще бодай на тиждень виривався до серпневого грушкового раю на Опіллі. Баба Люля з бабою Тонею, як могли, наповнювали всім найкращим лічені дні мого дитячого щастя перед школою. Бувало, що я снідав, обідав і вечеряв хрумкими тертими пляцками з молодесенькою солодкою сметаною. А на ставах хвалився хлопцям формою й розпитував у брата-однолітка, в кого цьогоріч найсмачніші грушки? Хоча відповідь знав – у бабці Повліни.
Її грушки, на Опіллі такі величезні різновиди називають – дулі, виростали найбільшими в кінці села. Ближче до середини на подвір'ї вуйка Куби росли спасівки. Він працював лісником, мав доброго пса, тому його подвір'я можна було відвідати, лише знаючи, що поїхав. Але вуйко Куба дружив із татом, тому я запитував у нього дозволу нарвати грушок. Якщо він перед тим десь випивав, то казав, щоби рвав хоч усі, а тверезим наказував рвати лише ті, що мали почервонілі щоки.
За той тиждень я ще встигав накупатися й набігатися, але незадовго мусив одягати шкільну форму. Комусь вона не подобалася, а комусь могла й подобатися. Зрештою, то не мало значення, бо нас ніхто про це не запитував.
А от про грушки, вже сидячи у класі за партою, згадував із сумом…
2 
1
Коментарі