"Натяки, що хлопці воюють через гроші, – найбільша образа. За таке можна й у морду отримати"

Дії – важливіші за погляди

– Нарешті я вільний і чистий. Відбулося свято душі під назвою "армійська лазня". На постійному місці дислокації душ був щоденний. Тепер я у відрядженні й живу у вагоні. Митися ходимо в сусідній садочок двічі на тиждень, – каже Артем Чапай. Спілкуємося 23 жовтня.

Раніше ви були прихильником ненасильницької боротьби, але нині захищаєте Україну збройно.

– Зрозумів, що є ситуації, коли ненасильницькі методи не працюють. Вірю не в силу слова, а в силу прочухана. Коли летять крилаті ракети, дієві не так погляди, як зброя.

Як переживаєте розлуку з дітьми й дружиною?

– Вони тепер у Німеччині. Я наполягав, щоб виїхали, бо бачив погані сни. Певна річ, це важко переживати. Паралельно з німецькою школою викладаю дітям курс українських предметів у зумі. Заради цього ми й зідзвонюємося. Просто так годинами не будеш говорити. А так вивчаємо то українську літературу, то математику – щоб не відстати від української програми. І так роблять усі родини, які хочуть повернутися.

 

Більшість українців говорить про героїзм військових. Жінки, які лишилися в тилу з дітьми, потребують суспільної уваги й опіки?

– Безумовно. Якщо жінка виїхала за кордон, як моя Оксана, їй треба з нуля знайти роботу, житло, самій водити дітей до стоматолога, а собаку – до ветеринара. Жінці доводиться самостійно відповідати за кілька життів. Вона має сама вирішувати купу питань. Сотні тисяч жінок на невизначений термін лишилися вимушено самотніми матерями. Натомість в армії командир подбав про мій день: сьогодні йду в цей наряд, а завтра – в той. Знаю: маю сісти в машину, приїхати на місце призначення, патрулювати вказаний об'єкт і перевіряти визначені документи.

Яким на війні є ваш побут: влаштовує чи дошкуляє?

– Не маю жодних претензій. Раніше часто бував у походах і звичний до незручностей. Те, що іноді доводиться митися двічі на тиждень і часом холодно, не проблема. Однак я живу не в окопі й не у бліндажі.

Недавно зрозумів, що не витримую того, що проживаю, й почав спілкуватися з психотерапевтом. Не подобаються зміни в моїй психіці. Називаю це українським синдромом. Він відрізняється від в'єтнамського тим, що я розумію, заради чого воюю, але полярно ставлюся до людей. Із ніжністю – до тих, хто в армії, й неоднозначно – до тих, хто вирішив цього не робити. Особ­ливо, якщо він чи вона мали туди піти. Суспільство поділиться на тих, хто служили, й тих, що – ні.

Ваше ставлення до тих, хто не в армії, звужує коло друзів?

– Відчуваю, як через це розчиняються мої давні дружби. Не маю, про що говорити з тими, хто відкосив від армії. Мав знайомого, який мене час від часу стриг. Ми цікаво спілкувалися, він мені подобався. Приїхав у відрядження й пішов до нього постригтися. А його нема. Виявляється, оформив собі фальшиву опіку над інвалідом і виїхав за кордон. Він для мене зник. Розумію, що люди бояться смерті, – сам такий. Проте ставлюся по-різному до тих, хто ризикнув, і тих, хто сховався за спинами інших.

Між тими, хто пройде війну, й цивільними доведеться шукати точки порозуміння?

– Безумовно. Однак розділення все одно лишатиметься в недоговореності. Деякі речі не хочу розказувати невійськовим. Вони не зрозуміють. Із досвіду переконався, що люди мають обмежену здатність до емпатії. Тому більшості важко відчути досвід інших, якщо вони його не прожили. Недавно розмовляв із чоловіком, який повернувся з фронту. Розумів: довіряє мені тільки тому, що я у формі, із військової спільноти. Цивільному такого не розказав би.

Що найприкріше чути військовим від цивільних?

– Дорікання, буцімто вони пішли воювати заради грошей. Мовляв, була зарплата 10 тисяч, а коли пішов у армію, зросла до 45 або й до 100. Люди, які в тилу, мають відчуття провини, що не пішли воювати, щоб ­виправдати свої страх і нерішучість, прикриваються фінансовим привілеєм тих, хто ризикує життям. Чув від чувака, який відкосив: "Мені 30 тисяч не завадили б, але вирішив не йти". Натяки на те, що хлопці воюють через гроші, – найбільша образа. За таке можна й у морду отримати.

Ризикувати життям заради грошей мало хто готовий. Жоден боєць нашої роти не пішов воювати за них. Я призивався в Коломиї. Третина людей – добровольці, які повернулись із закордонних заробітків, щоб служити. Більшість із них каже: "Як я потім людям в очі дивитимусь?" Це і є справжній патріотизм: не можуть відсиджуватися по закордонах, коли вдома війна. Щоб совість потім не мучила.

Зима обіцяє бути холодною для воїнів. Готові?

– У телеграм-групі нашої роти був жарт: "Сім'я з 37 циган найме однокімнатну квартиру. Порядок і тиша – гарантовані". Нас багато в малому приміщенні, тож, думаю, не замерзнемо. Навіть без обігріву. Мої батьки живуть без опалення з 1990-х. У Коломиї збанкрутувало комунальне підприємство, що постачало тепло. Температура нижче нуля у приміщенні не опускається. Це дискомфортно, але не критично. Порівняно з тим, що коїться на окупованих територіях, це незначні незручності.

Яка воєнна історія запам'яталася за ці вісім місяців?

– У перші тижні вухо різав специфічний армійський гумор. Коли питав, навіщо пристібати військову куртку до штанів, відповідали: "Щоб нога далеко не відлетіла". Спочатку такі жарти здавалися дикими, а потім зрозумів, що вони потрібні. Без гумору на війні неможливо. Це постійний процес. Більшість жартів контекстна: ти щось зробив – і побратими підкололи. З'ясував для себе: воїн найбеззахисніший, коли спить. Мені сняться діти з дружиною й мирне життя, прокидаюся, а я – у вагоні з автоматом. І ця беззахисність найбільша на самоті. Потім виходиш на ранковий перекур, чуєш перші жарти людей, яких поважаєш, – і настрій налагоджується.

Для вас війна – джерело натхнення й сюжетів?

– Ще не знаю, як писати про неї. Вона надто жахлива, щоб переносити її в літературу. Нині прочитав, як рашисти катували хлопця в Козачій Лопані на Харківщині. Перетворювати чужі страждання на літературу не зовсім етично.

Єдиний спосіб зображення цієї дійсності – писати про війну метафорами й алегоріями. Можна спробувати писати про щось на тлі війни. Однак якщо взяти класику, то Ремарк став знаменитим після "На Західному фронті без змін", а це цілковите занурення у війну.

Як перемикаєтеся психологічно?

– Вивчаю німецьку мову. Розумію, що до Німеччини, де нині моя сім'я, не доберуся. Не демобілізують і не випустять. Та це дає змогу відволіктися. Читання цього не дає, бо все одно паралельно думаєш. Саме тому писати теж важко.

Що вам дала зрозуміти війна?

– Що дії людини мені важливіші за її погляди. Принаймні у воєнний час. Хтось був затятим націоналістом, але воювати не пішов. Натомість аполітичний воює без гучних заяв. Я крутився у двох колах: одне – ліберали, а друге – ліваки. Останні пішли на війну всі, серед перших – меншість. Водночас усі праві теж пішли в армію.

Скільки може тривати гаряча фаза цієї війни?

– Щонайменше рік, за моїм відчуттям. Після цього в Росії буде реваншизм на зразок того, який був у нацистській Німеччині. Потім Кремль може напасти повторно. Військовим, які прийдуть у парламент, треба буде подбати, щоб усі служили порівну. Контрактної армії на цю війну не вистачить. Треба робити систему на зразок ізраїльської, де по черзі служать усі. Якщо нині маємо мільйонну армію, то достатньо служити кожному раз на п'ять років. Треба бути готовими протистояти російському реваншизму в майбутньому.

Як порадите готуватися до війни людям, які ніколи не служили?

– Усього, що треба, мене навчили в армії. Необхідно розуміти, що бути готовими воювати мають майже всі. Коли 90 відсотків українців сидять за спинами 10 – це погано для структури суспільства.

Українці стають дорослішими та зрілішими під час цієї війни?

– Хто як. Половина стає, а друга частина уникає цієї еволюції. Пригадую своє романтизоване почуття любові до всіх і кожного. Воно розбивається об конкретні справи й вибір кожного. Є готові воювати, є ті, хто готовий їм допомагати, і є треті, які уникають, щоб війна стосувалася їх особисто. Тому говорити про всенародну єдність – ідеалізувати дійсність. Об'єдналася половина народу. Водночас гострота національного зору зростає. Ми більше почали пишатися собою. Якщо раніше нас сприймали як одну з провінційних культур світу, то тепер поважають. Це збільшує і власну самоповагу.

Ворог б'є по енергетичній інфраструктурі. Віялові відключення стають буденністю. Це загроза національній безпеці?

– Пережили 1990-ті, переживемо й 2020-ті. Якщо це триватиме одну зиму, перетерпимо. Я не бачу, щоб це впливало на обороноздатність України. Це путінський терор від безсилля перемогти на полі бою.

Як минає ваш типовий день?

– Беру автомат і йду з колегами патрулювати територію. Складно те, що війна – надто одноманітна й лишає багато часу на думання. Хочеться не думати.

Записуєте свої думки?

– У телефоні є програмка Diario. Щоденник, у який я щось нотую. Цікаво те, як змінюється моє сприйняття дійсності. Став менше помічати деталі, бо спершу яскраве стало рутиною. Фіксую діалоги. Але не знаю, коли почну писати й чи почну.

Ви прожили близько двох років у Мексиці. Поїхали по екзотичні враження?

– Можна й так сказати. Перша поїздка була до шлюбу й народження дітей. Хотів податись у Північну й Південну Америку. В результаті добрався зі Сполучених Штатів до Нікарагуа. Відвідав 10 країн, однак найбільше часу приділив Мексиці. Сподобалася найбільше – велика, різноманітна, нагадувала мені нашу. Із мексиканцями легше заговорити, ніж з європейцями чи американцями. Там тебе можуть запросити додому незнайомці. Туди приїжджаєш – і зразу, як удома. Знаходиш нових друзів. Є приємний хаотизм, який мені подобається. А європейці, стомлені надмірною впорядкованістю, їдуть за свободою до нас.

Що запам'яталося найбільше з мексиканського періоду?

– У 2006–2007 роках там було щось подібне до нашого Майдану. Я подорожував із хлопцем, з яким брав участь у мексиканській революції. Ми були в місцевій самообороні. Намагався приховати своє обличчя банданою, однак мексиканці мене вирізняли й питали: "А ти що тут робиш, божевільний ґабачо?" Себто білий. Ставилися до нас із теплотою: імпонувало, що ми їх підтримуємо.

Ви автор книжки "Тато в декреті". Взялися доглядати дітей, щоб зламати стереотип?

– У декретах ми з дружиною були по черзі і приблизно порівну. Мотивація бути там та сама, що й нині піти на війну: відмова від свого "привілею". Тепер це солідарність із пересічними людьми. Саме вони здебільшого в армії. Тоді – солідарність із жінками, бо саме вони переважно роблять паузи в соціальному житті. Ну й передусім справедливість щодо власної дружини. Найважче в декреті, як і в армії, – почуття втрати свободи. А найвеселіший випадок був, коли алкаш мені докоряв, що я зі своїми немовлятами "уподобился женщине".

Кому не можете відмовити?

– Дружині. Тепер найбільше бракує розмов із нею. Людина на самоті подумки починає ходити порочним колом. Іноді вистачає однієї-двох фраз, щоб із нього вийти. У мене таке відчуття, що дружина розумніша за мене. Тому прислухаюся до неї.

Яка ваша головна сімейна традиція?

– До війни спали з дітьми в наметі у квартирі. Я казав, що так готуємося до походів, коли сини підростуть. Насправді для мене це був привід заснути в їхніх обі­ймах. У ніч, коли почалася війна, ми теж спали разом із дітьми. Пишуть мені з Німеччини: мріємо спати в наметі, бо коли почалася війна, ми його не склали. Тоді почали бомбардувати Київ – і ми не встигли.

Тепер найважче – не бачити своїх дітей. Відколи вони народилися, організовував свою роботу так, щоб бути поруч із ними щодня. Від 24 лютого бачив їх тільки раз – у серпні, коли приїхали на літні канікули. Після перемоги мрію поїхати кудись сім'єю. Неважливо куди, головне, щоб разом.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×