Перед нареченим ставлять нашпиговане сірниками яблуко
За радянської влади на збирання фольклору почали виділяти кошти. Платили добові, однак у такі відрядження ніхто їздити не хотів, бо то було надто марудно. Коли мене попросили, погодився. У ті часи дехто кричав, що на Херсонщині немає України. Я мав духовний стимул їздити, бо села в нас на 90–95 відсотків – україномовні. За пізнього совка, особливо за Андропова, відчувалося прагнення влади все об'єднати – мовляв, Росія і все. Щоб опиратися тому, почав творити свій фонд фольклорних записів. Часто їздив у експедиції сам. Зупинявся в якомусь селі – і жив там тиждень.
У першу експедицію відправився в село Геройське Голопристанського району. Був там два дні. Тоді до місцевого дантиста приїхали жінки із сусіднього села Садове. Він їм вколов у ясна знеболювальне. Співали мені під наркозом.
У селі Сейдеминуха живуть багато євреїв, у Миколаївці – поляків, у Зміївці – шведів, а в Новоолексіївці – кримських татар. Вони зберігають свої традиції, але говорять переважно українською. Багато фольклору від них записав. Потім влаштував вечір в училищі, на який всі ці нацменшини запросив.
У наших краях веснянок збереглося мало й вони втратили свою приуроченість. "Мама нам казали, що є такі пісні, які можна тільки весною співать. А що вони веснянками звуться, ми й не знали", – чув від людей. Класичну "Ой, що ж то за шум учинився" вони співали взимку. Веснянку "Корольок" водили не лише весною, а доки стоїть тепла погода. У селі Кардашинка Голопристанського району цю пісню перетворили на гру, під час якої хлопці й дівчата цілувалися. Гурт молоді казав: "Корольок-корольок, пожалуйте в городок". Хлопець обирав дівчину. Вклонявся їй і цілував. Вона тоді ставала "царівною".
Прирічковий фольклор у селах Кардашинка, Каїри, Князе-Григорівка, Бережанка – стихійний, природний. Хоч тут забороняли поселятися, люди тікали сюди на плотах. Це були вільні села, жителі яких знали смак свободи. Тут добре збереглася весільна традиція – люди могли описати, як проходив суботній дівич-вечір, як із хвої робили гільце. На правому березі Дніпра вже попи сиділи, поруч був губернський центр – всі народні традиції викорінювалися. Сприйняття лівого берега як Таврії залишилося. У Кизомисі чув: "О, Таврію моче", – це дощ на лівобережжі. "Та яка ти тавричанка, коли ти з Білозерки!"
У "поміщицьких" селах, приміром як по течії Інгульця, фольклору не збереглося. Він загубився: людей привозили з різних місцин і перемішували між собою. Ядра, яке б усе це зберігало, не було. Якось баба з Лазурного заспівала мені петрівку (пісні, що виконували у петрівку – пору найдовших у році днів і найкоротших ночей, після Зелених свят. – Країна). Спитав, чого вона її поміж людей у селі не виконувала. Відповіла: "Кому вона тут потрібна? Вивчила її, коли на Полтавщині корови пасла. Якби тут співала, з мене сміялися б". Календарні пісні, крім різдвяних, не терплять перенесення – як старе дерево, що не пересадиш.
У Дем'янівці переселенці з Чернігівщини з російсько-білоруського прикордоння коровайні пісні виконують із зв'язаними хустками руками – символ єднання двох родів. Людей перевезли на ці території гуртом після війни 1812 року. Традиція залишилася, бо її було кому зберігати. Доселили туди киян, які "почернігівщились", розмовляють як і ті, на "а". "Моя баба говорила, а я вже балакаю", – кажуть вони.
Жителі хутора Кузьменки на Білогрудовому острові в дельті Дніпра навіть "здрастуйте" не скажуть без долара. До них возять нелегальних туристів. Селяни їм за гроші співають. За 10 доларів виконають пісню, яку з книжок вивчили. Все роблять напоказ: ставлять тини з хмизу, мурують печі посеред дворів, розводять диких качок.
Якось возив фольклорний гурт "Олешшя" із села Кардашинка до Києва виступати. Доки доїхали, вони весь поїзд обматюкали. Всі учасниці – справжні амазонки. Мужиків вважають за ніщо, самі всім керують. Як щось не по-їхньому, то й побити можуть. Але їхні пісні в області вважають найкращими – за багатством жанрів і репертуару.
Є села людські, а є – свинські. Поїхав якось у Каїри Горностаївського району. Вечір, початок зими. Стукав у вікна, але прийняти мене ніхто не хотів. Навіть ті баби, яких уже записував двічі-тричі. "Не пустимо, бо ми навіть одне до одного в гості не ходимо", – пояснювали. Ночувати довелося на польовому стані, де хропіли п'яні трактористи.
Хрестильну пісню "Ой бабка мая снагагублівая" записав у селі Новоросійськ Скадовського району від білорусів. Інших білорусів в область переселяли після Голодомору. Давали хату й казали: "Оті кістки позакопуйте". У Софіївку Білозерського району білорусів привезли вже після Другої світової війни – їхні рідні села спалила партизанська війна. Вони не асимілювалися по сей день: "Мама паставіла хлєб у чавєснік (припічок. – Країна), захавАла". Але пісні співають українські.
"Як же ви йшли? Там же вовки", – казали мені в селі Агайманах Іванівського району, яке раніше було столицею конокрадів. Люди тільки машинами їздять – бояться. Виділили мені стару покинуту хату. Провів у ній чотири дні. Там на мене впало осине гніздо. Але комахи не жалили.
До людей треба приходити з гостинцем, щоб нормально сприймали. Хоча б із хлібиною. Та я із собою нічого не беру, бо тоді ніякого матеріалу взяти не виходить. Йду "жебраком" – тоді в людей жалість прокидається. Єврейка в Сейдеменусі (нині село Калинівське Великоолександрівського району. – Країна) з порога сказала: "Вы сначала покушайте, а потом мы с вами будем говорить". Доки їв, почала демонструвати весільне голосіння: "Ахахаха, калеле-бо!" Їх у це село заселили в радянські часи – хотіли зробити тут єврейську державу (Калініндорфський єврейський національний район на Херсонщині існував із 1927-го по 1939 роки. – Країна). На землі євреї працювати не вміли, а землеробські традиції за одне покоління не виробляться.
Місцеве херсонське у фольклорі народжувалося тоді, коли в родині з'являлася дитина. Вона втрачає привезений батьками діалект. Приміром, у Федорівці Білозерського району по-полтавськи вже нічого не кажуть, а "гаворять", як і місцеві.
На лівому березі Херсонщини більшість сіл мають паралельні тюркські назви. Наприклад, Любимівку поблизу Каховки досі звуть Чокрак, Гладківку – Келигеями.
У кількох селах живуть нащадки арнаутів – українців, які прийняли іслам. 90-річна жінка розповідала: "Батьки рано вмерли. Осталися з братами. Коли мені було 14 чи 15, вирішили віддати мене заміж. Хоч не хотіла, насильно одружили. Своєму чоловікові не віддалася. Між нашими родами почалася війна – стрілялися з рушниць. Пішла гола й боса за коханого скрипаля".
В одному селі записав такий весільний обряд. Наречені мали бути запнуті. Молодий разом із боярином пив воду з великого кухля – символа достатку. На дні був ключик, яким "закрита молода". Боярин зубами той ключ діставав – і ним молоді "прив'язувалися" одне до одного. А ще перед нареченим ставлять яблуко, нашпиговане сірниками. Він по черзі дістає їх. За кожним разом має підібрати епітети, які описують його обраницю.
Ментальність херсонців важко зрозуміти. Пам'ятник Дзержинському навпроти будівлі СБУ стояв до перемоги Революції гідності, хоча саме тут він відчув смак розстрілювати людей.
6 
1
Коментарі