Поету Ігорю Калинцю погрожували відібрати доньку
– Останнім часом не люблю уваги. Хочу відійти в тінь. Хай молоді говорять, я вже все своє сказав, – каже поет Ігор Калинець після презентації книжки листів українського політв'язня Зіновія Красівського у львівській книгарні "Є" 8 вересня. – Ну, але добре. Приходьте до мене в офіс.
Ігор Миронович очолює Міжнародний інститут зв'язків із діаспорою, заснований у Львові його дружиною Іриною. Інститут на третьому поверсі "Львівської політехніки". Стіни над сходами заклеєні афішами – про зустрічі з поетами, істориками.
Калинець у білих джинсах і світлій сорочці зустрічає в коридорі. Закидає назад довгого білого чуба й запрошує до кабінету. Тут недорогі офісні меблі, чорно-білий телевізор "Електрон".
– На новітній техніці не розуміюся, – пояснює. – Комп'ютер використовую хіба як друкарську машинку. Інтернет – то для мене щось чуже. Новини дізнаюся з радіо, телевізора, газет. Останні роки живу тим, що видаю книги Ірини. Роблю це за власні гроші, бо маю велику пенсію. Щасливий, що не доводиться клянчити по кабінетах, випрошувати кошти.
Обертається до полиці, де акуратно розставлений багатотомник дружини.
– Це дослідження біблійних текстів, шостий том, – бере книгу, гортає. – Унікальна річ. За оцінками деяких критиків, не має аналогів у світі. Мабуть, його перекладуть іншими мовами. Решта – публіцистика, спогади. І це ще не повна спадщина Ірини. Хочу встигнути додрукувати все.
Нині модно видавати розкішні книжки, на дорогому папері, з яскравими ілюстраціями. Але більшість не може дозволити собі їх купити. І ці ножиці зубожіння відрізають народ від мистецтва. Виходить, що поетів, художників, музикантів у нас досить, але вони – недоступні. Я взяв найпростіший папір, зручний шрифт і м'яку палітурку. Ці книжки коштують 20–40 гривень. Їх може дозволити собі кожен. Я прихильник масової, дешевої книжки, для народу. Мої видання у книгарнях – найдешевші.
У сучасній друкованій продукції багато непотребу?
– Раніше мене це бентежило. Але зараз притримуюся думки, що навіть не дуже високопробні українські книжки цінні вже тим, що їх читатимуть українською. І добра література переважає. Іноді навіть переживаю, що чогось не встигну прочитати. Зайду в книгарню – очі розбігаються. Там дослідження з історії, там щось науково-популярне, там – художнє. Але болить, що мало класиків. За совєтів видавали більше.
Нині, наче щоб зблизитися із населенням Сходу, влада часто говорить російською. Варто йти на такий крок заради возз'єднання?
– Це ненормальне явище. Міністрів треба змушувати говорити українською. Саакашвілі, який знає українську, не розмовляє нею. Тележурналісти з політиками в ефірі переходять на російську. Це продовження русифікації. Будівництво держави треба починати з духовної сфери, а не з економіки.
24 роки упущено. Але це точно не на совісті тих дисидентів, що прийшли у Верховну Раду першого скликання. Ще моя дружина їздила в Донбас з освітніми справами і мала великий оптимізм у цій роботі. Відчуження Донецька й Луганська від українськості – на совісті всіх президентів. Антирадянської роботи на Сході не велося взагалі.
Ви розчаровані Україною?
– Звичайно. І всі мої ровесники, думаю, теж. Але якщо ми в концтаборах вірили, що Україна буде, то тепер ясно: вже не втратимо її. Маємо шалений підйом патріотизму. А ще унікальну річ – волонтерство.
Треба виграти війну, і зможемо налагодити домашні справи. Найперше – побороти корупцію. Бачу вже початки реформування. І це мені малює перспективу.
1991-го думали, що нас чекає ще одна війна з Москвою?
– Моє покоління знало, що без крові незалежності не здобути. А коли 1991 року все відбулося мирно, то пояснювали це тим, що української крові вже було досить за ціле століття. Але, видно, не досить.
Чи могли передбачити, що Україна буде розграбована своїми ж?
– Ні. На порозі нашої незалежності всім казав: та знаєте, як ви заживете! Не заздрю нікому, але хочу, щоб багаті платили податки, були меценатами. Ми з дружиною мріяли про літературний музей. Багато докладалися, особливо Ірина, до створення музею "Тюрма на Лонцького". Трохи користуюся прізвищем, – сміється, закладає руки за голову і збирає у жмут волосся. – Кажуть, мені легше входити в кабінети й добиватися підпису. Але цього замало. Може, треба було розп'ястися?
Ви все життя "пасете левів", як самі кажете. Чому не виїжджаєте зі Львова?
– А чим Львів – не столиця? – сміється. – Та вже мені у Львові незручно, некомфортно. Волів би десь у Івано-Франківську жити. Бо тут стільки подій відбувається, стільки заходів, що не встигаю про всі дізнатися і відвідати. Львів став для мене завеликий у культурному плані.
Але не уявляю себе без нього. Один кандидат у мери на рекламних щитах пише, що є два Львови – для нас і для туристів, напоказ. Погоджуюся. І це друге місто дуже недобре. Роблять з нього смачну торговицю. Ну яке свято пампуха на саме Різдво? Це Свято Різдва. Можна зробити десь куточок пампуха. Несмачні ці заходи.
У "Криївку" (ресторан, стилізований під польову криївку УПА. – "Країна") нога не підіймається переступити поріг. Це спекуляція на кривавій історії. Там не їли ковбаси й не пили горілки.
У будинку "Просвіти" зробили якесь добування кави (кав'ярня "Львівська копальня кави", де нібито каву викопують із шахти. – "Країна"). Це просто приниження національної спадщини. Може, тому я й вирішив вийти з громадського життя.
Як не втратити інтелігентного Львова?
– Його справжнє обличчя завжди творили корінні львів'яни. Але в радянський період такі опинилися в меншості. Хтось емігрував, багатьох виселили в Сибір. Місто почало заселятися сільським населенням. Щоб ці люди стали городянами, треба було три покоління пройти. І ось нині їхні діти і внуки, які тут народилися, творять сучасний Львів. Вже не їдуть у суботу в село, а йдуть гуляти містом чи до музею. Утворився прошарок міщанства, що робить місто європейським.
Ваша молодь була інша?
– Так, але її було мало. Уявляєте, чекали на Шевченківське свято. Мріяли про книжку з українським сенсом. Було дві-три кав'ярні у Львові, куди ходила інтелігенція: в "Інтуристі" – нині готель "Жорж", славетна кава на Саксаганського – кафе "Нектар". Там не було де стати ногою. Збиралася вся інтелігенція міста й стільки ж кадебістів. А на Костомарова була "Псяча будка". Це кафе так у народі називали, бо тісно було, всі не вміщалися. Зараз там м'ясо продають.
У кав'ярнях познайомилися з дружиною?
– Ні. 1956-го в журналі "Жовтень" надрукували наші вірші. Ірини – "Червоні маки на могилі партизанів", мій – про Ярославну. Одразу звернув увагу на її поезію. Зрозумів, що вона не про радянських воїнів писала. А їй, як потім виявилося, подобалися мої вірші.
Ірина вступила до університету на два роки пізніше, ніж я. Прийшла якось на літературну студію. Чую, ззаду хтось питає: "Покажіть, де той Калинець". Я обернувся. Так ми познайомилися. Провів її додому, й ми почали товаришувати.
У мене в університеті було цікаве товариство. Усі хлопці – як на підбір. Деякі вже відсиділи. 1949-го вбили письменника Ярослава Галана. Тоді пішла хвиля арештів старшокласників і студентів. КДБ хотіло очистити Львів від української молоді. Після смерті Сталіна їх випустили. 1956-го вони зуміли вступити до вузів. Я ввів і Ірину в наше товариство. Вона з собою привела колежанок. Не тільки політикували, читали Дмитра Донцова, а й веселилися, робили гумористичні вечори, за містом влаштовували пікніки. По закінченні університету ми з Іриною одружилися.
Арешт зміцнив ваші стосунки?
– До арешту ми були готові. Був один страшний момент. Коли мене судили, Ірина вже сиділа. У коридорі під час суду наша дочка Дзвінка, їй тоді 8 років було, плакала й кричала. Мене лякали: ваша дитина погано вихована, заберемо її в інтернат. Не дай Боже, думав собі, її заберуть. Обійшлося.
Дзвінка вчилася у Львові в німецькомовній школі, жила з Ірининими батьками. На літо їздила до моїх. Її не забували родини інших політв'язнів – запрошували на дитячі літературні вечори. Дочка виросла патріоткою. До мене в тюрму на Урал приїжджала двічі, з моїми батьками. Правда, другого разу нам побачення не дозволили. Ірина в той час у Мордовії сиділа. Дочка й туди їздила.
Тоді для Дзвінки багато віршів написав. Хотів хоч у такий спосіб щось від себе вкласти в її душу. А на засланні в Читинській області ми вже разом із дружиною були. То Дзвінка до нас на ціле літо приїжджала.
Чим займалися на засланні?
– Нам дали старий будиночок і шматок городу біля нього. Ірина вперше в житті займалася городництвом, сіяла насіння, яке присилали з дому. Такі джунглі виростали з червня і до вересня! А потім різко морози вдаряли.
Пощастило – село було дуже культурне. Там виходець із Полтавщини заснував колгосп-мільйонер. Хати доглянуті, огороджені. Навіть провели водопровід і городину поливали зі шлангів. Ми мали песика, кицю.
Я працював кочегаром у колгоспі. За трудодні отримував гроші й зерно. Вимінював збіжжя у сусідів на м'ясо, і ми робили пельмені на цілу зиму. Морози були настільки сильні, що зберігали просто в комірці, – Ігор Миронович веселішає. – З продуктами проблем не було. Бо отримували бандеролі зі всього світу – від незнайомців, які про нас чули й хотіли помагати. Якраз "Міжнародна амністія" запрацювала, й активісти шукали людей, чиї права порушені.
Чому перестали писати після заслання?
– В один момент обірвалося. Подумав: ну що ще товктиму воду в ступі? Все, що мав сказати, сказав. Я вже створив щоденник українського інтелігента – в різних формах віршування. Більше нічого нового не міг придумати. Правда, у 1990-х онучка якось дорікнула: "Дідусю, в тебе всі віршики – для Дзвінки. А для мене?" То я ще два томи дитячої поезії написав – для Ганнусі.
Виходимо на вулицю разом. Ігор Калинець надягає чорні окуляри, на плече закидає велику чорну сумку. Тисне руку і йде вулицею Бандери – в бік центру міста.
5 
1
Коментарі