"Маю куплених дітей. Мала коштує 70 тисяч гривень, а син у 60 тисяч обійшовся"

НАЙМОЛОДША МАТИ З ТАБОРУ ВОЛОХІВ НАРОДИЛА У 12 РОКІВ

– НАШІ ПРОТИВНИКИ НАСМІХАЮТЬСЯ, ЩО СКОРО СЕЛО БУДЕ НАЗИВАТИСЯ НЕ ПОРОШКОВО, А ВОЛОШКОВО. Але нікуди звідси не дітися. Треба вчитися жити разом, – каже 50-річна Ганна Гаджега, секретар сільської ради Порошкового Перечинського району на Закарпатті.

У селі з майже п'яти тисяч населення зо дві тисячі – волохи. Живуть у таборі по сусідству з ромами. Себе називають румунами. Говорять на діалекті румунської.

Табір волохів у Порошковому – найбільший в Україні. Загалом їх налічують шість тисяч. Розселені на півночі Закарпаття. Про своє походження майже нічого не знають. Українські та румунські вчені три роки досліджували нацменшину. Зробили висновок – ­волохи не є румунами. Скоріше прийшли сюди у?XVIII ст. як кочові роми.

– Оце і є волохи. Або коней тримають, або їдуть на заробітки. Часто від них чути, як дурять їх там. Найлегше надурити – це неграмотного цигана, – розповідає водій таксі з міста Свалява.

 

При в'їзді в Порошковому частіше зустрічаються вози, запряжені парою коней. Село лежить у долині серед невисоких гір. Автобусний зв'язок із курортною Свалявою, що за 30 км, двічі на день. Основне джерело заробітків селян – робота за кордоном. Найближче звідси – до Словаччини.

У Порошковому є дві православні, дві протестантські та одна греко-­католицька церкви.

– У таборі не увидите дівчат в коротких юбках, в джинсах, із серьожками. Бо прийшли місіонери з Румунії, баптисти. Построїли тут дом. Много з ними займаються. Хочуть притягнути до цивілізації, – розповідає Ганна Василівна у приміщенні сільської ради. Струнка жінка з короткою стрижкою та у брюках сідає перед ­комп'ютером за стіл голови, доки його немає. – ­Раніше наживали п'ятеро-шестеро дітей, а шлюбу не брали. Тепер частіше розписуються. Бо знають, що їм нададуть допомогу на дитину, якщо союз буде зареєстрований.

Табір дуже виріс через виплату грошей на новонароджених. 18 років – у неї вже п'ятеро дітей. Наймолодшій рожальниці було 12. За статеві стосунки з неповнолітніми мали би притягнути до кримінальної відповідальності. Але в них не діють закони. Хоча з українськими паспортами усі ходять. Соціальні служби контролюють переважно витрачання державних грошей.

Минулого місяця народилося 17 немовлят у таборі. Майже щороку приріст збільшується на сотню дітей. То є капєц!

ТАБІР ВОЛОХІВ ПОЧИНАЄТЬСЯ ЗА ­КІЛОМЕТР ВІД ЦЕНТРУ СЕЛА. Його видно по великій кількості випраного дитячого одягу, що сохне на мотузках біля невеликих хат за низькими хирлявими парканами. Вулиця рідко вимощена великими грудами бруківки, змішаними з болотом. Бігають замурзані діти. Худі дівчата, на вигляд років по 7–8, носять на руках молодших братів. Усі голосно вітаються: "Добрий день!". Кожні 5 хвилин вулицею торохтить дерев'яний віз із кіньми. Їх тримають більшість родин у таборі. Всього налічують близько 200 голів.

– У таборі є десяток прізвищ. Шість-­вісім сімей розрослися у дві тисячі, – розповідає дорогою сільський голова Юрій Касинець, 45 років.

Він розпочав свій третій термін поспіль на посаді. До цього 16 років працював у міліції. Веде знайомити зі старостою волохів – "біровом".

– Трохи далі – ромський табір. Вони між собою усе ділять, але ті трохи бідніші, – продовжує Юрій Юрійович. – Роми не ведуть господарства. А тут – коні, корови, кури. Із заробітків привозять пшеницю. У них наше населення закуповує зерно.

По-різному до них селяни ставляться. От йде їхня дитина по траву коням. Стає на кращу ділянку і траву викошує. Люди зляться. А ще пускають коней на випас уночі. І за ними не слідкують. Вони заходять на городи до селян. Взагалі ж конфлікт між українцями і волохами роздмухують. Комусь вигідно, щоб дві громади були між собою у напряжонці.

Раніше їх було мало, то з усього села фактично не виділялися. З ­незалежністю України почали з'являтися місцеві князьки. Стали вбивати клин у стосунки, впливати на волохів, щоб сіру масу використовувати у своїх інтересах, ставити на свій бік. Але ця система вже зламалася.

Ще 10 років тому їм би сказали голосувати за одного кандидата, вони б і пішли. Зараз уже кожен думає. Під час виборів їхня дільниця показала найбільшу активність. На виборах мене підтримали. Бо наказував справедливо. Вони мають почуття гордості: несправедливо наказав – ти ворог. Справедливо – ще й подякує.

У ЦЕНТРІ ТАБОРУ БІЛЯ МАГАЗИНУ ІЗ ЗАЛИТОЮ БЕТОНОМ ТЕРАСОЮ СТОЇТЬ СТАРОСТА 56-РІЧНИЙ ВАСИЛЬ ГОРВАТ. Він коротко стрижений і чисто поголений. На пальцях обох рук по золотому персню. На лівиці виблискує золотий браслет, з-під футболки видно такий же масивний ланцюжок. Крамниця належить його родині.

– Я вважаю себе румуном, удома говорю румунською, – староста кладе руки за спину, дивиться прямо в очі. – Питав у батька: а вудкі ми? Він казав, що його батько, дід тут родилися. Звідки ми тут взялися – знаю тільки те, що передав батько.

 

– Колись було князівство Валахія. А то якраз вихідці звідти. За Радянського Союзу було п'ять-шість паспортів у таборі, де писалося "циган". І твій батько мав так написано в паспорті, – каже Юрій Касинець.

– З українцями не маємо проблем. Всьо добре, – продовжує староста. – Тільки бувають проблеми з травою: наші її косять у неположеному місці коням. Українці скаржаться. З міліцією маємо рідко справу – може, раз на місяць. У нас багато вірующих – ­п'ятидесятники, баптисти, суботники, православні.

Працюємо, ходимо в Тернопіль, у Львовську область, Кійов, даже у Москву. По лісу багато наших хлопців.

3–4 тисячі заробить, то вже щось є у хаті.

Старих серед нас мало. У нашій національності скоро вмирають – 5862 роки. Спрацьовуються страшно. Такого робочого народу не зустрінете. А освіти нема, тому тільки на важку роботу йдуть.

Доки був Совєцький Союз, ми ходили в Казахстан працювати. Робили кірпіч. Набирали тут їсти на три-чотири місяці і на зиму їхали. Грошей у нас було отак, – проводить долонею над чолом. – Чому ми ще трохи забезпечені, бо картошку заробляємо і потім тут продаєм, зерно, свині токо так купують од нас. Їхня молодьож господарство не хоче держати, а наша держить.

Наш народ – це тайна. Якщо у вас чисто й акуратно в хаті, наш народ не дуже вас піддержить – треба бути, як він. Вони грязні – і ви такими повинні бути. Тоді любов буде межи вами. А підніметеся вище – уже не наш, уже пан. А я кажу: дома будь який хочеш, а йдеш межи людьми – помийся, зафукайся, щоб запах від тебе був, як від людини, щоб нашу націю не ображав.

До старости підходить білявий 2-річний онук – син молодшої доньки. Простягає руку в піску – щойно впав на терасі магазину. Василь Юрійович нахиляється її витерти.

– Раніше працював столярем. Трьом синам знання це передав. Дочка живе біля мене з чоловіком і двома дітьми.

Я 26 років старостою. Але вже не хотів би бути, – Василь Горват стає боком, опускає очі додолу. – Я заболів. Та й тут все не так, як раньше. Тоді їли з однієї посуди. Я все біля батька ходив. Завжди хтось його прикличе: ідіть їсти до мене! Такоє уваженіє було. Ну, ложку мали брати з дому, бо там не було на всіх. Тепер я ходжу по табору – нема того уваженія.

– Добрий день, дай Боже! – до магазину прямує літня жінка в чорній хустці й такій же оксамитовій сорочці, з ціпком. Перемовляється зі старостою кількома реченнями на діалекті волохів.

– Марія Йосипівна – найстарша мешканка в нашому таборі. 82 роки. Ходить постійно на собранія, хоче все знати, – каже біров. – Її віку в нас зо троє людей залишилося.

Жінка бачить нашу відеокамеру й починає у неї жалітися:

– Усе треба купити: круплика, макарону, муки, порошок, цукру двасту грам-тристу грам, олаю, – закладає довгі кістляві пальці. – Єдну воду у студні не купую. І на том ся натрудила. Бо мій чоловік першим тут зробив студні. А у мене студня постаріла, поремонтувати не можуть.

– Це добре, що магазини наші на список дають, – додає староста. – Якби не давали в борг, то вони би не жили. Ідіть до центру спросіть – так, як наша нація оддає долг, ніхто не оддає. Буде йойкати, перепрошуватиме, сорочку з себе зніме, щоб віддати.

– Найуспішніші люди в таборі – хто вони? – запитую.

– Ну є трохи підприємців. Три, чотири, – пригадує староста. – Але далі табору свою справу не розширюють. На Закарпатті, даже якби були ­возможності, нам би ворота не відкрили. Задушать. Потрібні зв'язки. Я би їх знайшов. Але вистачає того, що маю.

ДВОПОВЕРХОВИЙ БУДИНОК СТАРОСТИ – ЗА ВИСОКИМИ КОВАНИМИ ВОРОТАМИ НА ПОЧАТКУ ТАБОРУ. Живе з дружиною-українкою, донькою, зятем та двома онуками. Троє синів із сім'ями відокремилися.

– Я продаю в магазині батьків, але вивчилася на вчителя біології в Ужгороді заочно, – каже дорогою до будинку 28-річна Жанна, донька Василя Горвата. Невисока, чорнява. Дзвенить ключами у правій руці. – За професією не працюю, бо у мами цукровий діабет, у батька – теж. Треба їх часто заміняти. Чоловік біля худоби, коней. А то пішла би вчителювати.

Коли закінчувала 11-й клас, то тільки двоє дітей з табору зі мною вчилися. А теперка – багато. Мій двоюрідний брат на режисера вступив після 9-го. Племінниця в медичному на третьому курсі вчиться.

У нас багато дітей, але ще жодна дитина в інтернаті не була. Даже мої двоюрідні сестра і брат самі всиновили українських дітей з інтернату.

Двоє своїх дітей маю куплених. Коли після 11-го класу вступала, проходила медкомісію. Там виявили проблему по жіночому. Лікарі сказали, що маю вийти заміж, бо гірше зробиться. Вийшла заміж. Не могла вродити чотири роки. Пішли лікуватися в ­Івано-Франківську. Моя мала коштує 70 тисяч гривень. Коли вона пішла в перший клас, захотіли сина. Він у 60 тисяч обійшовся.

Жанна відкриває ковані ворота у двір, викладений плиткою. Знімає капці на килимку перед дверима. За ними одразу потрапляє в простору кухню суміщену з їдальнею. Посередині – ­великий стіл з відполірованою до блиску поверхнею. На ньому в багатоярусних підставках лежать яблука і виноград, у вузькій вазі – штучні фіолетові троянди. Навколо столу – стільці із світлою оббивкою.

 

Жанна показує ванну з джакузі. На другий поверх є двоє дерев'яних сходів із протилежних кінців будинку. Виводять у просторі кімнати з великими ліжками. Усі заслані яскравими ковдрами. Зверху розкладені подушки. Під стінами виставлені великі вазони з квітами. Зі стель звисають масивні люстри під кришталь.

– Щоранку наводжу тут порядки, – сміється внизу захекана Жанна.

ЖАННА ПОВЕРТАЄТЬСЯ В МАГАЗИН ДОПОМАГАТИ МАТЕРІ ТОРГУВАТИ. На терасі зібралися з десяток людей. Спершись на дерев'яний бордюр, гріється на сонці 39-річна Надія Горват. Має 15 дітей. Першу народила 15-річною.

– У мене п'ятеро дівчат і десять хлопців. Дівчата получилися самі менші. Щоб були старшими, то допомагали б за малими дивитися. А так сама, – ­говорить жінка. Має зібране на потилиці в ґулю волосся. На зелений халат одягла червону спортивну кофту. – До школи лиш троє пішло. Решта – на заробітки. Мій чоловік – теж. Без куска хліба не лишаємося.

Щодня варю 20 літрів борщу. Щоб прогодувати родину, на місяць треба 15 тисяч гривень. Усе в магазині купуємо. Живемо, як городські.

Вулицею йдуть троє молодих чоловіків. Обнялися за плечі, співають.

– Ми тута живемо класно, весело, – ­зупиняється 16-річний Роман. – Ходимо по заробітках. Жити ж треба. За рік може назбирається місяць, що я вдома.

– У мене в сім'ї дев'ятеро дітей. Самий старший я. Роблю з шести років, – каже 21-річний Василь. – Тільки прийшов зі школи – у ліс на заготівлю дров. Зараз – по заробітках. Один раз дадуть гроші, один – не дадуть. Хочу заробляти не важким трудом, а якось іначе.

Роман говорить, що мріє стати кухарем.

У ПОРОШКОВОМУ НАЙБІЛЬША ШКОЛА В РАЙОНІ – 986 УЧНІВ. Двоповерхове приміщення брудно-рожевого кольору стоїть у центрі села. З нещодавно вставлених білих пластикових дверей виходить директор Олеся Петрик, 40 років.

– До 11-го класу дотягують одиниці, – розповідає посеред невеликого двору. – В 14–15 років ідуть на заробітки. ­Частіше продовжують ­навчання дівчата. Закінчують непогано школу – середні бали 7–8. Часто буває так, що батьки неписемні. Таких серед дорослого населення – більшість.

У початкових класах покращилася відвідуваність. Звісно, важливо, що до 4-го класу їх безкоштовно тут харчують. Але і батьки цікавляться успішністю дітей, чи роблять домашні завдання.

Директор заходить в окрему будівлю для молодших класів. На першому поверсі відчинені двері до їдальні. Діти саме допивають компот.

– Дуже важка школа, бо багато ромів, – піднімається сходами Олеся Йосипівна. – Приходять з інфекційними захворюваннями, мають масовий педикульоз. Бувають брудні, постійно застуджені, у соплях. Та й дисципліни не знають.

Заходить до 4-го класу. Школярі голосно по складах протягують: "Добрий день!". У крайньому лівому ряду сидять діти із табору волохів. Переважно – русяві.

– У нас чотири класи вчаться в другу зміну. Не вистачає класних приміщень, бо роми швидко розмножуються. У школі 52 відсотки – волохи і роми.

– Деякі навіть українською не вміють говорити, – приєднується до розмови завуч Надія Гісем. – Так з ними і спілкуємося, – сміється.

– Часто в дев'ятому класі діти вже живуть у громадянському шлюбі, – продовжує Олеся Петрик. – Того року на державну підсумкову атестацію одна прийшла вагітна, одна – з дитиною. Було би краще, щоб до дев'ятого класу від них не вимагали обов'язкової освіти. Початкова – а далі за вибором. Вони не встигають за програмою. Вдома не готуються. Можуть прийти з порваними зошитами, чи взагалі без них.

Вже піднімали на рівні району питання, щоб зробити для них окрему школу, принаймні початкову. Бо потужностей нашої на всіх уже не вистачає.

– Окремо для них програму робити – недобре, – говорить голова села, коли лишаємося віч-на-віч. – Треба навпаки – усіх на кучу. Щоб інтегрувалися з українцями чим раніше. Виростуть – буде ще гірше, якщо зараз їх розділити. Берлінську стіну у селі не построїш.

×