Леся могла запросто подружці по телефону сказати, що Брежнєв – подонок

 

Сестри Леся і Галина Тельнюк живуть із родинами в одному будинку й мають одну кішку на дві сім'ї

Галина ТЕЛЬНЮК

У п'ятому класі нас показали перший раз по телевізору. Ми смішні були: підлітки покручені, цибаті, руки до колін. Яка я тоді могла бути: тонка, кривонога, з носом довгим – і при цьому печально-хуліганські очі. Ми з Лесею залилися сльозами біля телевізора, які ми уродки. Подзвонили батькові в Спілку письменників: "Для чого ви народили таких уродів?" Батько слухав-слухав. Сказав: "Тьфу, ви – дури", – і поклав трубку.

Я захищала Лесю в школі, бо вона постійно мала конфлікти. Різні заздрісні дівиці обзивали її Моцартом. Вона була тонка й висока, а вони – малі, товсті й безперспективні тьотки.

Діти з нашого двору всі були дітьми учорашньої ліміти.

В основному їхні батьки працювали на заводах Петровського та Корольова. Дурноверхі дітки дурноверхих батьків, які вважали, що вони вже кієвлянє і мають "гаварить на русском язикє". Вони чули, як дуже красиво нас мама кликала з балкона: "Галю, Лесю!" І дражнили нас – що розмовляємо жлобською мовою. Вони знали слово "бидло" і ним користувалися. Ми огри­залися. Хтось перший кинув камінь, зчинилася бійка кулаками, каменюками. Мені розбили голову, Лесі пальця зламали.

Сестра була вундеркінд. Читала з ліхтариком під ковдрою ночами. Вона перша прочитала батьків роман "Грає синє море" – в 13 років. Мене література не цікавила, я з 5 років із татом грала у шахи. Він вирішив, що творчістю займатиметься Леся, а я – точними науками. Він грав за різних шахістів світових, а я переважно за українських. У нас була турнірна таблиця. Мені важливо було повісити на таблиці українське прізвище: що перемогла гросмейстер Галина Тельнюк. Ми симпатизували Ноні Гапріндашвілі та Майї Чибурданідзе, бо вони були не росіянками, і вже в цьому був їхній великий плюс.

Свою школу № 102 досі ненавиджу. Весь викладацький склад – наче тюремщики були. Ми конфліктували з усіма вчителями, в кого не плюнь. Учителька російської мови могла сказати: "Так она еще и поет!" Нас переводили в тотальні трійошниці й казали, що наше майбутнє – ПТУ.

Вони знали слово "бидло" і ним користувалися. Ми огризалися. Мені розбили голову, Лесі пальця зламали

Батьки взяли в оренду одне фортепіано, а коли купили друге – термін оренди першого ще не скінчився. Так у нас стояли два інструменти в маленькій квартирці біля метро "Політехнічний інститут", де кімнати по 7 метрів. Ми з Лесею бринькали з ранку до ночі. Батьків уранці відправляли на роботу, а самі з портфельчиками поверталися додому. Робили чайок, і з нас просто перло. Коли дзвонили зі школи, Леся відповідала: "Альо, Моцарт слухає".

Приходив знизу сусід: ми його замучили до смерті. Він викладав фізкультуру в консерваторії. Казав батькам: "Так знущаються наді мною ваші дівчата: грають із ранку до ночі. Розумію, діти займаються музикою, але ж не 12 годин на добу". Приносив нам повстяні прокладки під рояль, щоб тихіше звучав інструмент. бо ми звуки різні пробували – наклеювали на молоточки кнопки, щоб дзвеніло. Якось прийшов: "Я домовився в консерваторії про клас. Можете їздити туди й там це робити".

Батько був у опалі. Його практично не друкували. Раз добра знайома покликала його на телеефір року 1973-го, в редакцію наукових і навчальних програм – здається, називалася "На допомогу школі". Після цього її звільнили.

У тата відкрилася виразка шлунку, яку він мав ще з молодих років. 1986-го восени мало не помер від неї. А перший інфаркт стався за чотири роки до того в Кишиневі. З лікарні написав листа, над яким я довго ридала.

Нас попередили, що вдома телефон прослуховується. 10-річна Леся могла запросто подружці по телефону сказати, що Брежнєв – подонок.

Ми ніколи не любили одного хлопця. Мені не подобаються цікаві, язикаті, дотепні. У скрипаля Василя Попадюка, який зараз живе в Канаді, я закохана. От він ­справжній серцеїд – не докладаючи жодних зусиль. Є такий тип мужчин, про яких кажуть: "Я би з ним упала в жито й втратила голову". Коли зустріла свого чоловіка Назара Стригуна, мене перестали мучить таємні закоханості. Ми з ним люди одного поля, хоча з різних мегаполісів: він зі Львова, я – з Києва.

Є жінки, які правильно приймають сигнал, реагують і вирішують свою долю. Леся саме така. З чоловіком вони поженилися студентами і живуть по сьогодні. Я заміжня вчетверте. Офіційних у мене було три шлюби.

Ми бавили дітей одне одного. Вони росли разом – Лесин син і моя донька. Оля темненька з карими очима, Остап – блондин із величезними синіми очима й безумним хуліганським сміхом. Дуже любили на велосипеді їздити по хаті. Їм зараз по 28. Моєму другому синові Ромчику – 16.

До того як з'їхалися і зажили в одному домі, у нас була стара квартира на Тарасівській з великими кімнатами, де мешкали теж усі разом. Коли випадково знайшли дім за кілометр від Києва по Одеській трасі – купили його двома родинами. ­Живемо на різних поверхах. Я на третьому, Леся – на другому.

Жодна подружка не може бути між мною і сестрою.

Не можу з кимось дружити окремо від неї.

Леся – жайвір, не любить "ночниє посідєлки". Я взагалі – незрозумілої подоби тварина, бо можу вирубитися вдень, потім не спати ніч. У мене немає системи. А Леся – правильна людина.

Пишу вірші й сценарії. Не видаю. Ненавиджу рєдко іздающіхся малєнькіх полупрофєсіональних дєвочєк, вони мене страшенно бісять. Якби я видавала книжку заради книжки, у мене вже було би два томи. Не хочу цього робити, бо не почуваюся професіоналом у цій сфері.

У Лесі є ціла бібліотека мальовидла різного. У Нью-Йорку вона могла в Metropolitan піти о дев'ятій ранку й у момент закриття звідти вийти. Навіть кулінарні страви для неї – це як Ван Ґоґ, Ренуар і Сезанн.

З кожної країни привозимо кулінарні таємниці. Под­наторєлі дуже серйозно у приготуванні суші, знаємо різні варіації: які японського походження, які нью-йоркські, які – каліфорнійські. Раз для друзів із Канади зробили шість видів суші. У Мілорада Павича я злизала шикарний квасолевий сюжет. Чисто сербський: у чорному чаї замочують квасолю з м'ятою, додають мед, потім – копченості різні, реберця.

Лесі притаманні небесні кольори – блакитний, рожевий, фіолетовий. У мене кольори ті, з яких складається людське тіло. Чорний, червоний, жовтий і білий – крові, жовчі та слизу.

Леся ТЕЛЬНЮК

Якось знайшли книжку з дебільними віршами про Леніна, стали перед дзеркалом і дурними голосами почали співати на них пісні: "У народі кажуть – Ленін батько наш. Ці слова нам світять, як алмаз. У народі кажуть – рано він погас". Це були наші перші панківські спроби.

Спробувала покурити у років 16. Нас із Галею подружка провела у двір музичної школи: "Дівчата, давайте навчу". Ми пішли на стадіон, сіли там і викурили свої перші сигаретки.

З образу гидких каченят вийшли різко, у 17 років уже стали гарні. Я почала носити розпущене волосся. Обрізала чолку і була вся повітряно-летяща рокерша. Мене зупиняли на вулиці й казали: "Девушка, вы очень похожи на Аллу Пугачеву". Мені це не звучало як комплімент. Хоча я була більше на Кена Генслі похожа. Худа, висока, з пишним волоссям.

Якось за нас заступився Андрій Середа на гастролях в Івано-Франківську під час першої "Червоної рути". Хлопці кавказької національності почали приставати у вестибюлі готелю. Відтерли мене від Галі, і я опинилася з ними в ліфті. Галя покликала на допомогу. ­Середа з хлопцями побігли за ліфтом сходами. Своїми важкими кроками, у берцях – вони були щойно ­після концерту, у чорному всі, з хрестами, з поголеними головами. Середа ще й актор професійний. Йому навіть не треба було їх бити. Вони так наклали в штани, що почали тікати вниз по сходах. Середа їх наздогнав. ­Затер у куток, став над ними: "Як ви посміли? На коліна перед нею!" Вони почали опускатися на коліна. Найцікавіше, що кілька років тому, коли ми на концерті запитали Андрія, чи пам'ятає цю історію, він навіть не пригадав.

Вони так наклали в штани, що почали тікати вниз по сходах. Середа їх наздогнав

Мій син – закритий, теми кохання ніколи зі мною не обговорює. Коли переходжу межу, каже "мама" таким голосом, що я все розумію. Завжди по пораду на цю тему йшов до Галі.

З простими стравами не треба довго морочитися. Якщо є якісний шматок м'яса, трошки полити його вином, туди оливкову олію, якихось дати спецій, цибульки – і воно саме себе приготує так, що пальчики оближеш.

Літературу й поезію гірше за Галю знаю. Вона, як дослідник, бреде в джунглях літературних не наосліп. Знає, що від чого походить, де продовження, де початок.

У нас із сестрою намішано і холеричності, і меланхолійності, але Галя – холеричніша. Вона знак повітря – Близнюки. Я – Риба, я тихіша. Деколи і сварилися. Але точно не через місце на кухні.

×