Однокласники почали називати бандерівкою. Після уроків закидали багнюкою і камінням
Коли ми з молодшим братом чубилися, батько карав присіданням. Віктору це давалося легко. А для мене то було справжнє покарання. Але як захотіла вступати до військового університету, то вже сама і бігала, і присідала.
За часів СРСР діти військових могли не вчити мови регіону, в якому служив батько. Достатньо було записки на ім'я директора школи. Коли батька з Підмосков'я перевели в Харків, у школі поблизу військового містечка українську мову ставили останнім уроком. Пів класу йшли додому, бо мали записки. Мені батько казав: "Ще ніхто не став дурнішим від того, що знає більше мов".
Із майбутнім чоловіком сиділи за однією партою. Побралися перед розподілом в університеті, щоб не втрачати одне одного. Відмінники могли обирати місце служби. Я попросилася в Севастополь, були там на стажуванні. Сподобалося, колектив хороший. А жити біля моря – дитяча мрія. Служили на мисі Фіолент. Наш дивізіон стояв за 70 метрів над морем.
Житло орендували. Двох лейтенантських зарплат вистачало на кімнатку з ліжком і тумбочкою. Потім ще з однією сім'єю офіцерів винаймали "времянку" зі спільною кухнею. Туалет надворі. Після народження дочки перебралися на квартиру в багатоповерхівці. Переїжджали по Севастополю разів сім. То курортний сезон починався й господарі казали звільнити житло, то хтось одружувався чи розлучався. На останній квартирі жили майже чотири роки з 13, проведених у Криму.
2001-го отримували офіційні телеграми-попередження, що у військовій формі не бажано перебувати в громадських місцях. Місцеві агресивно сприймали українську символіку. В новинах говорили про побиття людей у формі. Одному чоловіку пробили голову.
Якось у формі стояла на зупинці – треба було в управління завезти документи. А Фіолент – дачне поселення, автобуса могло й години дві не бути. Дачники з граблями й лопатами: "О, напялила. Не стыдно?" Розуміла, що мене не битимуть, але страх був. Подумала, треба ховати живіт, бо була на ранніх термінах вагітності.
Суспільне напруження було до й після конфлікту навколо Тузли (криза в українсько-російських відносинах 2003 року, спричинена спорудженням РФ дамби в Керченській протоці до українського острова Тузла. Будівництво зупинили. – Країна). Потім чи то ми звикли, чи натиск пропаганди ослаб.
Керівництво міста українських і російських військових асимілювало. Проводили спільні паради, офіцерські бали – влітку і перед Новим роком. Чоловіки одягали святкову форму, жінки – бальні сукні. Готували танці.
Будинок офіцерів російського флоту був у самому центрі Севастополя. З величезною концертною залою. А Будинок офіцерів українського флоту – у районі, де навіть міський транспорт не їздив. Будівля без капітального ремонту, не призначена для великої кількості людей.
Коли влаштовувала дитину в школу, одразу сказали: "Вот у девочки папа – военный, он в клас окна поставил". Кажу: "Мабуть, він російський військовий". "А, понятно", – директорка зневажливо махнула рукою.
Наприкінці 2013-го я вийшла з декрету. Синові був рік, а доньці – 12. Коли почалася анексія Криму, я була у відпустці. За тиждень до цього друзі, родичі яких служили в російських військових частинах, казали вивозити дітей, бо "скоро почнеться". Багатьох російських військових, які мали українських друзів, тоді тримали в казармах – щоб нічого не розповіли й нічим не допомогли. А частини блокували приїжджі російські військові.
Зникли всі українські телеканали. Замість них був чорний екран або транслювали російські. Українські канали шукала у Facebook. Натрапляла на активне посилання і пересилала знайомим. Коли його блокували, шукали інше. Також тримали зв'язок зі сторінкою "Інформаційний спротив" Дмитра Тимчука (військовий, політичний журналіст і блогер, координатор групи "Інформаційний спротив". Загинув 19 червня 2019 року внаслідок вогнепального поранення голови. – Країна).
Але більшість вмикали телевізор. Люди сипалися. Ті, хто спершу був за Україну, за кілька тижнів інформаційної блокади йшли отримувати російську форму. Їхня пропаганда набагато випереджала наші зусилля. І десантників, і льотчиків переконували: якщо вийдуть на материк, їх судитимуть і саджатимуть як зрадників.
Перед анексією півострова чоловік служив командиром зенітного ракетного дивізіону. Військовим такого рівня росіяни пропонували чималі гроші – можна було купити дво-трикімнатну квартиру. І посаду обіцяли залишити. Чоловік теж отримав таку пропозицію. Він родом із Криму, його батьки живуть під Феодосією. Мати вмовляла його залишитися. Я звечора спитала, що він думає. Тільки глянув скоса. А вранці ми прокинулись і без обговорень почали збирати речі.
Тоді ще була можливість передати частину речей на материк вантажівкою. Я відправила до батьків у Харків усі свої вазони й дитячі іграшки. Порцелянові сервізи так і не вдалося забрати. Подарований кухонний комбайн залишився у квартирі нерозпакований.
Військовими українських частин повітряної оборони опікувався священник Московського патріархату отець Сергій. На всі свята правив служби, хрестив наших дітей. Можна було задзвонити до нього і спитати поради. Улесливий, балакучий. Коли наших почали блокувати, збиралися йому подзвонити, аби порозмовляв із тією стороною – мав авторитет, навіть вів свою програму на місцевому телеканалі. Але ввімкнула телевізор, а він там агітує йти на референдум.
Люди залишалися в Криму через обіцяні матеріальні вигоди. Тоді зарплати російських військових були вп'ятеро вищі. Батько доньчиної однокласниці – мічман російського флоту – отримував 18 тисяч гривень. А ми, сім'я офіцерів: чоловік – майор, я – капітан, мали 6 тисяч на двох. Тепер там нижчі зарплати, бо тоді були надбавки за службу за кордоном.
Хрещений батько доньки говорив: "А что такого? Платить будут больше. Форма красивее". Його батьки живуть в Євпаторії. Казав, що лишився, бо кримчанин. Знаю севастопольців – учасників бойових дій на Донбасі. А є вихідці зі Львівщини, Житомирщини, Чернігівщини, які залишилися в Криму. Ще один чоловік казав: "У меня ничего нету в Украине. А тут – комната в общежитии".
Частина українських військових, які служили в Криму, заздрили росіянам: ту саму справу роблять, а в рази краще живуть. І коли випав шанс, пояснювали, що йдуть не під триколор, а за гідним життям. Тоді багато сімей розлучилися. Батько трьох дітей виїхав, а дружина залишилася. За рік звільнився зі Збройних сил і повернувся до родини. Але присяги не порушив. Бувало, що старший брат служив у російських військах, а молодший – в українських.
Коли блокували українські військові частини, завуч школи, де вчилася донька, на уроках історії казала: "Крым возвращается на историческую родину". Розповідала, як вона ходила годувати "визволителів", а "за забором бандерівці сиділи". Як стала говорити, що в Україні живуть фашисти, донька підскочила: "Ви брешете!" Однокласники, з якими вона сім років провчилася, почали її називати бандерівкою. Частина класу після уроків закидала її багнюкою і камінням. Більше дитину до школи я не пустила.
Чоловікові погрожували. У підрозділі їх було кілька десятків осіб, і стільки ж – у сусідньому. Їх приїхали блокувати кілька КамАЗів озброєних до зубів людей у повній амуніції. Оточили периметр військової частини. Казали, що дружин і дітей візьмуть у заручники. Мобільний зв'язок глушили. Наші вилазили на дах, аби подзвонити рідним. Не кожен день могла поговорити з чоловіком. Я тоді йому переказувала новини з українських телеканалів. А він: "Усе буде добре". Ми з дому не виходили, щоб не захопили в заручники. Сусідка приносила молоко. Готували із запасів. Останні п'ять днів блокади по-справжньому переживала за життя дітей.
Коли вже був наказ виходити з півострова, деякі командири частин зрадили. Вимоги українського керівництва до особового складу не доходили. Ми збирали людей через телефони і соцмережі. Дивилися на аватарки, виставляють український прапор чи триколор.
До Харкова з дітьми їхала поїздом. Везла українські прапори, які забрали з частини, щоб їх не паплюжили. У менший загорнула гроші й заховала іграшкову машинку. Більший прапор поклала в сумку до речей. На умовному кордоні чоловіки без розпізнавальних знаків роздивлялися людей. Якщо хтось здавався підозрілим, перетрушували речі. Мене аж трясло. Але нас не перевіряли. Глянули, що маю малу дитину на руках і клітку з хом'яком, і пройшли повз.
Чоловік на три тижні залишився в частині у складі комісії з приймання техніки зенітно-ракетного комплексу, який їм обіцяли віддати. Врешті з інших видів військ повернули поламану техніку без двигунів, а з їхньої не віддали нічого. Я переживала, щоб наших хлопців не взяли в полон.
Пощастило, що ми забрали всі документи. Наш кадровик переодягнувся в російську форму дуже швидко, але віддав усе до останнього папірця. В інших частинах людям не віддавали документів і житлових справ.
У квітні 2014-го у севастопольських магазинах уже не приймали українських монет. Люди їх викидали просто під ноги. А я тримала в гаманці. У харківській аптеці провізор назвав ціну: 18 гривень 32 копійки. Питаю: "А ви копійки приймаєте?" "Так, а де не приймають?" – здивувалась вона. Старший чоловік із черги прошепотів: "Звідки ви приїхали?". – "З Криму". Обняв, і я заплакала так, що не могла вже в той день зупинитися.
Наприкінці квітня приїхали до Львова на посаду в Повітряному командуванні "Захід". Мали з собою дві сумки – з формою і дитячими речами. Волонтери нам приносили одяг, посуд. Кримчани були нерезидентами. Навіть наші банківські картки заблокували. Тоді зрозуміла: коли робиш крок в нікуди, але по совісті, то починає фартити. Знаходяться люди й можливості.
Спершу нас впустили безкоштовно пожити в гуртожитку поблизу залізничного вокзалу. Потім там почався ремонт – і довелося винайняти квартиру. Але за місяць плату підняли вдвічі. Ледь знайшли на ті гроші інше житло. Господарі виявилися хорошими людьми, досі товаришуємо.
2016-го запропонували працювати спікером пресцентру штабу АТО. Почала вчити скоромовки, щоб моя українська краще звучала. Вчилася контролювати емоції, щоб не заплакати, коли повідомляла лише про кількість обстрілів, але знала і про втрати серед військових. Коли дзвонили і представлялися українськими журналістами, а говорили тезами російської пропаганди, одразу завершувала розмову. Мені в соцмережі писали погрози. Називали адресу свекрухи.
Донька вступила до університету в Харкові. Вивчає комп'ютерні науки. Відколи виїхали з Криму, принципово говорить тільки українською.
4 
35413
Коментарі