Перед роботою Гнат Танцюра слухав спів солов'я
У батьковій сім'ї на столі лежали "пастир герми" і Кобзар. Чотири його сестри знали багато пісень і мали прекрасні голоси. Осінніми й зимовими вечорами за прядками співали. Коли всі знані було переспівано, батько загадував 16-річному Гнатові піти в село й записати нову.
Нотної грамоти батька навчив сільський учитель на прізвище Нестерук. Коли по смерті сусіда-музики залишилася скрипка, сестри склалися грошима й викупили. З нею, загорнутою в материну тернову хустку, Гнат ходив селом і записував пісні. Я зберігаю ті пожовклі картки. Є записи, датовані 1917-м та 1918 роком. Кожна пісня мала паспорт: ім'я і прізвище виконавця, вік, зазначено – письменна людина чи ні.
Дід наділив батька шматом землі. Той здав її в оренду. У 1930-х купив у Кунянському костелі фісгармонію (язичковий клавішний інструмент, звучання якого нагадує орган. – Країна), виготовлену в ХІХ столітті. Батько переграв на ній всі п'ять тисяч пісень, які зібрав. Тепер цей інструмент опанував мій онук Дмитро.
Сусідка баба Явдоха мала феноменальну пам'ять на пісні, казки, прислів'я, поговірки, приказки. Дівоче прізвище Явдохи Микитівни – Сивак, а Жук – по чоловіку. Коли вона дізналася, що батько вказує прізвище виконавиці в паспорті пісні, обурилася. Переживала: як люди дізнаються, що вона співає про кохання, то по селі піде чутка, що про те й думає. "Не приходь більше, бо ворота підіпру", – казала. Її покійний чоловік був на заробітках у підмосковному Орєхово-Зуєвому. Взяла собі псевдо Зуїха.
У серпні 1932 року батька направили вчителем у Клебанську школу сусіднього Тульчинського району. Там в учительській примітив мою майбутню матір – Тамару Бриль. Педагогів повели перебирати колгоспну кукурудзу. Тамара засоромилася його пильної уваги і кинула в батька качаном. Він мав гемофілію. Пояснив, що його не можна бити, бо кров не вдасться зупинити. Мати вибачилась, а він запитав дозволу провести додому. Жила на хуторі за 3 кілометри від школи.
Батькові було 34 роки, а матері – 19, коли вони одружилися. Влаштували невелику вечірку. Зуїха подарувала батькові вишиту сорочку.
1941 року Клебань окупували румуни. Все фольклорне надбання батько замотав, обсмолив і закопав у шкільному садку. Через хворобу не міг воювати. Щоб слухати повідомлення з фронту, змайстрував радіо. Хтось про це доніс, і його забрали в тюрму. Судили в Тирасполі. Врешті виправдали. Про це написав повість "Чорні дні".
Коли 1944-го Гайсин звільнили від нацистів, батьки поїхали туди вчителювати. Отримали чверть будинку – дві кімнатки. Коридор був спільний. Мати готувала їжу на веранді, яку ділила з сусідкою. З 1990 року там діє музей фольклору.
Колишні учні часто навідували нас. Коли хтось приходив, батько ставав на порозі й казав: "Без пісні не впущу".
Серед друзів був Максим Рильський. Він потурбувався, щоб коридор і комірчина перейшли в нашу власність. Взимку 1957 року запросив батька до Києва на нараду збирачів усної народної творчості. Поїздка видалася важкою. Після неї захворів.
Наш будинок у Гайсині виходив на парк. Удосвіта батько міг годину-півтори слухати там солов'я. Потім ішов на уроки.
Вів зошити для аналізу помилок учнів. Записував за кожною дитиною, де та схибила в диктанті, творчій роботі, переказі. Порівнював.
Я сідала біля нього, коли вишивав. Розпитувала про все, що стосувалося літератури, мови, історії. За церковними метриками, що їх батько випадково знайшов, йому вдалося укласти подвірні списки Зятківців із 1794 року по 1917-й, вивчити історії цих родин. Мені було 13, коли його не стало.
3 
1
Коментарі