Школярі співали бійцям у госпіталі
Бабуся, Северина Кабарівська, закінчила вчительську гімназію у Львові. Створила гурток українських дівчат у селі Сихів (зараз – район Львова. – Країна). Організувала читальню. Навчала грамоти. Під час Першої світової війни працювала сестрою милосердя і збирала кошти для Українських січових стрільців. Писала. Твори підписувала псевдонімом Нерішена Люна.
Деякий час Жила в Ходорові (місто в Жидачівському районі на Львівщині. – Країна). Її чоловік Іван Кабарівський працював начальником залізничної станції.
У 1918–1919 роках у місті розташовувалася Начальна команда Української Галицької Армії. Тут відбулися переговори президента Західноукраїнської Народної Республіки Євгена Петрушевича й головного отамана Української Народної Республіки Симона Петлюри з представниками Антанти (військово-політичне угруповання, куди входили Велика Британія, Франція та Російська імперія. – Країна). Розповідали, що Петлюру в Ходорові зустрічала почесна варта, а оркестр виконав гімн "Ще не вмерла Україна".
1913-го бабуся очолила делегацію "жіноцтва ходорівської землі" для привітання Івана Франка з 40-річчям творчості. Цей епізод описала у творі "Хвилина в хаті генія": "Філія товариства "Просвіта" послала до ювіляра делегацію. Вручили йому вінки, серед них – терновий із білими трояндами. Письменнику найбільше припав до душі терновий вінок від жінок Ходорівщини з китицею білих рож і червоними стрічками та написом: "Мужикові за народну ідею". А потім моя баба з Іваном Яковичем були свідками на весіллі письменника Василя Стефаника.
Дідусь Іван працював на залізничній станції і керував церковним хором у селі Дора (зараз у складі міста Яремче на Івано-Франківщині. – Країна). Сусід-єврей написав донос, що дід – український націоналіст, гуртує молодь і готує Шевченківські свята. Ця доповідна лежала в шухляді польського поліцейського бюро. І коли 1939-го прийшли совєти, потрапила їм до рук. Діда Івана на 10 років заслали в Ухту, що в Республіці Комі. Він потрапив на роботу у табірний лазарет. Термін заслання скоротили на 2 роки.
Мамин брат Володимир Шлемко у Львові очолював осередок Організації українських націоналістів. У бабиній хаті збирав патріотичну молодь. 1941-го його розстріляли в Калуській тюрмі.
Батько Богдан Кабарівський вивчав славістику на філософському факультеті Яґеллонського університету в польському Кракові. Був Січовим стрільцем, знав багато їхніх пісень. Запам'ятала одну з його улюблених: "Як із Бережан до Кадри/Січовики манжали/ То краялось серденько/ Із горя і печалі".
Тато очолював Товариство охорони воєнних могил у Кракові, яке сприяло увічненню пам'яті полеглих українських вояків у Першій світовій та визвольних війнах 1914–1920 років. Переправляв заборонену літературу з Великої України на Західну. 1934-го поляки його арештували. Рік провів у тюрмі.
Мріяв, щоб народилася донька. Казав: "Якщо буде дівчинка, назвемо Мрією". Священик не хотів хрестити, бо ім'я було ні церковне, ні світське. Але батько якось домовився, щоб не записував у церковну книгу. Зареєстрував мене у Львові, в магістраті (міська рада. – Країна).
З моїм іменем часто виходили непорозуміння, бо до нього додавали букву "А". Через це двічі довелося міняти паспорт.
Батько був атеїстом. Його мати Северина хворіла на туберкульоз. Якось він дізнався, що студенти збираються їхати в Італію до Папи Римського. Розповів татові. Той десь позичив гроші і відправив Богдана разом із ними. Він цілував перстень Папи Римського, у Бога просив, щоб мати не померла. Але вона не одужала. Вірити в Бога після того він перестав.
Бабусину сестру Марію Данилевич ми називали тетою (тітка. – Країна). Вона водила нас до церкви, щоби батько не знав. На Різдво прикрашали ялинку – з кольорового паперу робили гірлянди, розфарбовували видуті курячі яйця. Якось тета Марія сказала моєму татові: "Богдане, цього питання не порушуй. Релігія – це святе".
Брат Ігор прислужував священику у львівській церкві. А пізніше поїхав до Москви. Там одружився і став комуністом.
У Львові в часи окупації з продуктами було скрутно. Ми не знали смаку справжньої сметани. Батько відвіз нас у село Незвисько до знайомих – сім'ї Рибчинських. Там і виживали – їли якусь лободу.
Коли Львів звільнили, нам допомагав батьків троюрідний брат. Мав магазин канцтоварів. Ми з братом там торгували. Зароблене віддавали мамі на харчі.
До школи я пішла у 10 років – у вересні 1944-го. Географію викладав Степан Польовий, відомий у львівському патріотичному середовищі. 1950-го хтось вклав у класний журнал листівку антирадянського змісту. Викликали до Києва. Додому він повернувся через 10 років.
Коли його забрали, всі 30 дівчат із класу сильно плакали. Він співав і грав на фортепіано. Організував шкільний хор. Давав нам читати книжки про Остапа Вересая (кобзар, виконавець народних дум, 1803–1890. – Країна). Завдяки йому ми стали почуватися українцями.
Недалеко від школи був госпіталь. Навчальні заклади брали над ними шефство. Ми приносили бійцям речі, розповідали історії та співали. Найбільше вони любили слухати "Ой під вишнею, під черешнею", "Ніч яка місячна". Плакали.
Батько 20 років був директором школи. Помер 82-річним. Після його смерті до нас прийшла секретар парторганізації, єврейка. Я спитала, що і як робити з похороном. Відповіла: "Я своїх батьків хоронила за нашими звичаями, ви ховайте за своїми". Ми запросили греко-католицького священика. Відправив панахиду вдома і на цвинтарі. Поховали батька на Личаківському цвинтарі, в родинному гробівці.
Я мріяла стати інженером. Тоді це була модна професія. Наша родина була бідна, думалося, що ця спеціальність допоможе жити заможніше. Хотіла вступати на хімічний факультет Львівського політехнічного інституту. Та, коли подавала документи, дізналася, що на нафтохімічному стипендія на 100 рублів більша. Три роки отримувала підвищену.
Викладачка математики Мішенецька говорила українською. Хтось зі студентів спитав: "Вы не могли бы читать на общепонятном языке?" Відповіла: "Ви де живете? В УРСР? То вивчайте мову, не хочете – вчіть математику без неї".
З чоловіком Левком Михайловичем ми познайомилися 1963-го в місті Новоукраїнка Кіровоградської області на польових роботах. Наступного року повінчалися.
На нашому курсі було близько 180 студентів. Сотню відправили працювати в місто Омськ. Мене – на нафтоолійний завод у Бердянську. Юрій Синіцин, який працював в Інституті оборони в Москві, став головним технологом, а згодом – заступником головного інженера. Володимир Скляр, який тоді завідував лабораторією нафтохімії Державного науково-дослідного проектного інституту, запропонував Синіцину організувати у Львові науковий інститут: "Давай будемо розвивати цей напрямок в Україні". Зібрали групу перспективних спеціалістів, знайшли приміщення й відкрили лабораторію.
Філії працювали в Києві та Львові. Мені запропонували роботу в столиці. Колектив був невеликий – людей 20. Після приєднання проектної частини загальна кількість працівників поступово збільшувалася до майже двох тисяч. Нашим завданням було з власної сировини розробити мастила, які не поступалися б західним аналогам. Створили до десятка видів.
3 
1
Коментарі