"Хочу після повернення в Київ пожити тиждень на Святищі, в палатці. Сподіваюся, що ти будеш моїм компаньйоном"

Дід вийшов із в'язниці і знепритомнів

Ми завжди виїздили на природу в день ангела моєї матері Олени. Якось приїхали двома автомобілями до річки. На березі ми смажили шашлики, а дід рибалив. Максим Тадейович любив тиху та спокійну риболовлю. Тому, коли до нашого берега підійшли кілька молодиків, які ловили рибу сіткою, дід кинувся до них із кулаками. Справа закінчилася мало не бійкою. Поруч стояли ми з татом, а також водій, тому сили були рівні. Молодики пообіцяли повернутися з підмогою. Не дивлячись на ризик, дід таки відстояв своє право на тиху риболовлю вудкою. Він обожнював цю справу. До річки й мене часто брав. У нас на подвір'ї був невеликий басейн. Після риболовлі дід пускав туди карасів, линків і коропів. Я брав вудку й ловив рибу з басейну.

 

Рід Рильських походив із Польщі. Прадід Тадей Рильський був хлопоман. Після смерті першої дружини Тадей одружився з простою селянкою Меланією Чуприною, вдвічі молодшою за нього. Їхній син Максим, а мій дід, народився в зимовій квартирі в Києві, на вулиці Тарасівській. Він був пізньою дитиною – Тадею Розеславовичу тоді було 54 роки. За декілька місяців після народження сина вони переїхали в село Романівку на Житомирщині.

Коли моєму дідові Максиму було 7 років, його батька не стало. Перший рік сім'я жила в Києві, в будинку професора Антоновича, а згодом переїхала назад у Романівку. До 1908 року Максим навчався вдома, потім мати вирішила віддати його у приватну гімназію київського педагога Володимира Науменка. Жити не було де, тому його взяв до себе в сім'ю батьків товариш – композитор Микола Лисенко. У родині хлопець прожив три роки. Він навіть встиг закохатися в доньку Миколи Віталійовича Галину. Якось вона почала грати на фортепіано, а її наречений співав. Максим же став на порозі і голосно промовляв: "Реву як порося". Дорослі сміялися: "Максиме, хіба поросята ревуть?" Невдовзі мій 15-річний дід видав першу поетичну збірку "На білих островах", написану у стилі європейського модерну. Дебют був блискучий. Книжку навіть похвала Леся Українка, зазвичай скупа на компліменти.

Після закінчення гімназії на наполягання матері мій дід вступив на медичний факультет київського університету Святого Володимира, але швидко зрозумів, що не хоче бути медиком. Тому взяв відстрочку за станом здоров'я і зрештою кинув навчання. Під час гетьманування Павла Скоропадського відкрили Народний університет, туди дід вступив на історико-філологічний факультет. Через революційні події так і не зміг його закінчити. Самостійно продовжив вивчати мови й музику. Весь час відточував свою майстерність і міг перекладати з 15 мов.

1919-го Максим Тадейович переїхав у село Вчорайше Сквирського повіту. Там Максим пішов працювати до школи вчителем та за два роки повернувся в Романівку, де продовжив учителювати разом із братом Іваном. Деякі місцеві почали писати анонімки – буцімто вчорашні поміщики повернулися під виглядом учителів, аби захопити маєтки та землю. Така була дяка від селян Максимові Тадейовичу за те, що він учив їхніх дітей, а після уроків іще й ходив до лісу, щоб назбирати хмизу, бо не було чим топити у школі.

1923 року дід повернувся до Києва. Попросився в помешкання друга дитинства та земляка Івана Очкуренка. Оселя була майже на околиці Києва. Коли прийшов поселятися, господаря не було вдома. Рильського зустріла дружина Івана – Катерина. Вона закінчила інститут шляхетних дівчат, викладала українську мову та літературу. Катерина була старша за Максима майже на дев'ять років. Жінка запропонувала почекати господаря, а сама сіла за фортепіано й почала грати. Максим вирішив приєднатися. Вони стали грати в чотири руки. Мабуть, тієї миті між ними промайнуло якесь почуття – й вони почали таємно зустрічатися. Так тривало два роки.

Якось Максим Тадейович повертався додому й візник запитав, чому він такий сумний. Він розповів, що кохає жінку друга. На що візник порадив: якщо любить, треба женитися. Максим і Катерина все розповіли Іванові. Той довго мовчав, а потім сказав: "Максиме, ти зараз підеш із цього дому й забудеш Катерину. Я теж забуду про те, що сталося. Катерина ніколи не стане тобі дружиною. Вона народила мені сина Георгія, а цього із життя не викреслиш. Вона моя дружина, і я її кохаю". Рильський пішов, але з Катериною. 1926-го вони одружилися. Сина Георгія, мого батька, Максим Тадейович усиновив, любив і дбав, як про рідного. А 1930 року в подружжя народився син Богдан.

У дитинстві переймався, що я онук не по крові. Якось їхав у машині з Іваном Драчем і поділився переживаннями: "Знаєте, трохи важко, що я не рідний по крові". Поет відповів: "Це не важливо, коли ти рідний духом. По крові може і тварина поріднитися, а духом – ні". Запам'ятав ці слова на все життя. Ми з дідусем і справді були близькі. З кожної поїздки він писав мені листи, які зберігаю. Ось, наприклад, написаний 3 липня 1963-го з Гагри: "Дорогий Максимський! Спасибі тобі за твій хороший рибальський лист. Я вже писав татові, що хочу після повернення в Київ пожити тиждень на Святищі, в палатці. Сподіваюся, що ти будеш моїм компаньйоном".

1930 року розпочинається судовий процес за сфабрикованою справою Спілки визволення України. Пізно ввечері 19 березня 1931-го, в день його народження, до Рильських прийшли працівники ДПУ (Державне політичне управління – відомство державної безпеки при НКВД. – Країна) та заарештували мого діда. Його повели через усе місто до Лук'янівської в'язниці. Звинуватили в належності до української контрреволюційної організації. Його помістили до камери, де вже сиділи семеро ув'язнених. Наказали написати автобіографію. На нескінченних допитах він зізнався в належності до СВУ.

Якось після допиту слідчий заявив моєму дідові, що вже ухвалено рішення й той поїде на 10 років на Соловки. Максим Тадейович лише сказав: "Соловки, так Соловки". Запала мовчанка. Коли слідчий сповна насолодився реакцією, додав: "Хотя, Рыльский, вы и наш классовый враг, вы еще можете быть нам полезны. А поэтому принято решение вас освободить". Мій дід вийшов із в'язниці і знепритомнів.

1947 року на Максима Тадейовича звалилися нові випробування. Його знову звинуватили в українському буржуазному націоналізмі. Перестали друкувати, а з бібліотек вилучили його книжки. Учителі української літератури змушували учнів виривати сторінки з творами поета. Це тривало аж до смерті Сталіна. Весь цей час Рильського підтримувала дружина Катерина Миколаївна. Але життя в постійному напруженні далося взнаки. На початку 1949-го в неї стався перший інсульт. За кілька років родина переїхала до новозбудованого будинку в Голосіївському районі. Тут мій дід провів останні 13 років життя.

1958-го померла моя бабуся Катерина Миколаївна. Провести її в останню путь прийшов і Іван Очкуренко. Максим Тадейович обняв його, й обидва плакали перед домовиною.

В останні роки дід скаржився на болі у спині. Довго не могли визначити хворобу. Довелося їхати до Москви, й там пролунав діагноз: рак підшлункової залози.

Цьогоріч минає 60 років із дня смерті мого діда – Максима Рильського. У ніч на 24 липня 1964-го мене розбудив голос птаха. Здавалося, це був крик і плач. Так прощався з дідом Голосіївський ліс, якому він присвятив так багато віршів. Після смерті діда наша садиба стала музеєм.

Передплатити журнал "Країна" можна за посиланням

×