Есесівець відрізав хліба і запитав, де батько. Я відповів: "Німців б'є"

Розжарена сталь стає в'язка, як голландський сир

Я ріс під час війни. Через наше село гнали радянських полонених. Одного разу прокинувся від того, що земля наче стогне. Вийшов – а це люди йдуть через долину у степ. Усі в пилюці, тільки очі і зуби білі. Селяни виносили їм відрами воду, яблука, помідори, огірки. Спека стояла страшенна. Якщо яблуко падало, то пірнало у куряву, як у воду. Німці-конвоїри йшли через кожні 100 метрів з автоматами через плече. На головах у них були вінки із листя вишні, деякі – із соковитими червоними ягодами.

Якось у наш дім зайшли есесівці. Перед дверима згиналися, бо високі. Один сів навпроти мене. Відрізів хліба і запитав, де батько. "Німців б'є", – відповів я. Мати кинулася затикати мені рот.

Після війни у ямах на городах було повно мін. Я вилазив на дерево і кидав їх з однієї купи на іншу – так розважалися тоді. Раз у селі одна міна вибухнула – діти підірвалися. На місце трагедії з криком бігли жінки в білих хустках. Кожна боялася, що це її син або донька постраждали.

Мати працювала в колгоспі. Робітники на полі, як раби, трудилися з ранку до вечора. Я був малий і не міг відкрити двері своєї хати, бо до ручки не діставав. Поки чекав маму, щодня засинав на порозі.

 

Усі мої родичі жили більш як 100 років, бабка Клавдія – 113. А в мене вже зараз немає здоров'я. Ходив до школи в інше село за кілька кілометрів від нашого. Не мав піджака, був лише у кофті. Через це розвинувся ревматизм. Люди не вірять, що мені 81 рік, дають 65. Мій вигляд – залишки хорошої генетики.

Вступити в Харківський сільськогосподарський інститут захотів ще й тому, що вразила краса будівлі. Її ще до революції проектував архітектор Олексій Бекетов (1862–1941. – Країна). Особливо вражали мармурові сходи. Почувався на них дворянином.

Мікросвітом захопився в інституті. Все почалося з балаканини. Якось студенти обговорювали статтю про вірменського майстра мікромініатюр Едуарда Казаряна. Сумнівалися, що йому вдалося написати щось на волосині. Я почав думати, яким же інструментом це можна зробити. Раз побачив, як прибиральниця чистила наждачним порошком меморіальну дошку на будівлі інституту. Взяв жменьку того порошку і побіг до мікроскопа. Побачив дивовижне: сотні гострих кристалів. Зрозумів, що можна зробити спеціальні інструменти й ними писати по волосині.

1959 року підкував блоху. Взяв її в Інституті паразитології. Це була банальна робота. Що там складного – дві ніжки і дві підкови по три цвяхи в кожній? Фантастичною роботою вважаю корабель із 337 деталей, присвячений письменнику Олександрові Гріну. Зробив його із золота 1975-го. У 400 разів тонший людської волосини. Думаю, цю роботу повторити неможливо.

З кінця 1950-х виготовив майже 100 мініатюр. Усі – у квартирі на Куренівці. Працював переважно ночами, коли не їздили під вікнами трамваї. Під час роботи з емоційної людини перетворювався на тибетського монаха. Робив усе так повільно і спокійно, наче в мене попереду було 500 років. Поспіх міг вплинути на точність рухів. Над однією мініатюрою працював близько місяця.

Досконало вивчив властивості матеріалів. Скло вважають крихким, але це не так. Голкою по ньому можна писати – воно пластичне. А сталь, розжарена на макрорівні, стає в'язка, як голландський сир. Для кожної мініатюри робив спеціальні інструменти. Порівняно з ними, хірургічні нагадують лопату.

У сільськогосподарському інституті мені дали секретне завдання: розділяти запліднені яйцеклітини биків і кролів. Робив це при 200-кратному збільшенні. З них народжувалися однояйцеві близнюки. Якби міг ще розділити, не пошкодивши ядро, народилося б чотири тварини. Та цього не робив. Зрозумів, що лізу в божественну лабораторію. Покаявся і відійшов від досліджень.

На початку 1980-х показував виставку в місті Орландо у США. Тоді сказав: "Радянський Союз скоро розвалиться, без жодного пострілу". Мене супроводжував перекладач, доніс у КДБ. До Києва повертався через Москву. Там мене зустріли і повезли на Луб'янку (до 1982 року – основне приміщення органів внутрішньої безпеки СРСР. Зараз належить до ФСБ Росії. – Країна). Вийшов Євген Питовранов (керівник радянської розвідки і контррозвідки. – Країна): "Шум в Америке вы сделали страшный. Господин Гириков сообщил, что вы ему сказали, что "Союзу скоро будет звездец". И как это произойдет?" У цей момент думав, що мене розстріляють. Питовранов побачив на моєму обличчі розпач і сказав: "Давайте выйдем".

 

Завів мене на другий поверх магазину "Детский мир", замовив каву. Спитав: "Чим вам можу бути корисний?" – "Я не хотів би дружити з людиною з КДБ". Він відповів, що даремно. Розповів: "Мене катували цілий рік, усі ребра перебиті, зуби вставлені (1951-го був арештований за підозрою в участі у "сіоністській змові", за рік обвинувачення зняли. – Країна). Сталін викликав Берію і питав, що зі мною робити. Коли той розповів, що я з релігійної родини, задумався і сказав: "Я тоже". Розпорядився: "Всех, кто бьет Питовранова, тайно расстрелять, а его сделать главою службы государственной безопасности". Вважав, що Бог рукою Сталіна поставив у радянську розвідувальну систему Питовранова, який ненавидів радянську владу. Ми почали з ним дружити, він мене кришував. Бувало, запитував: "Ви геній чи пророк?" Відповідав: "Простий радянський раб, але дуже начитаний".

1960 року в Харкові зустрічався з Микитою Хрущовим. Попередили, аби не затримував вождя довше 15 хвилин і почали готувати до аудієнції: дали листочок із текстом, який мав озвучити. Страшенно переживав – зайшов у туалет, умився й викинув ту шпаргалку. Микита Сергійович був у гарному настрої, мене зустрів з усмішкою. Коли відведений час закінчився, я сказав: "Микито Сергійовичу, ви випустили з тюрем мільйони людей. Вас ніколи не забудуть, попри помилки, які в майбутньому можуть бути, як у кожної людини". Його це розчулило. Говорив зі мною ще більше години. Зрозумів, що він одинокий.

Коли вийшов із кабінету, в кінці коридору мене зупинив чекіст: "Стійте тут, доки Хрущов не залишить приміщення". Хвилин за 10 він вийшов із кабінету. Несподівано підійшов до мене і сказав: "Великі зміни в тупому суспільстві можуть робити генії або ідіоти". Кортіло спитати, ким він себе вважає, та кадебіст наступив на ногу. У вікно побачив, як у дворі якась жінка кинулась із листом до Хрущова. Коли її скрутила охорона, Микита Сергійович гаркнув на них і забрав послання до кишені.

1967 року після виставки у Канаді нашу делегацію отруїли. Троє померли, а я довго лежав у лікарні. Здоров'я було підірвано, хотів навіть застрелитися. Але згадав, як ріс біля річки і дитинство провів на воді. Саме тоді на Куренівці неподалік від мого дому побудували басейн. Зайнявся плаванням і підводним спортом. 16 років брав участь у змаганнях, став чемпіоном України. Так відновився фізично.

До мого музею на території Києво-Печерського заповідника приїздив Михайло Горбачов. При вході запитав: "Ви вірите в перебудову?" – "Ні. Бо у наших концтаборах сиділи 18 мільйонів осіб. Народ не вірить радянській владі". Горбачов повернувся до свити: "Він говорить чесно. Серед вас жодної такої людини немає".

"Ви смілива людина", – сказав я Борисові Єльцину (президент РФ у 1991–1999 роках. – Країна), коли він приїхав на мою виставку. Відповів: "Нет, Николай, я такой же трус, как и все. Смелым можно быть только во главе мафии". Спитав, чи він її очолює. Він дав ствердну відповідь.

Під час виставки у Сінгапурі дізнався, що там буде Віктор Янукович. Я запитав його помічника, як буде вдягнутий президент? Сказав, у темно-сірому костюмі та червоній краватці. Я купив таке ж вбрання і пішов на виставку. Янукович спитав, чи продам йому мініатюру. Відмовив: "Всі мої роботи різні за технологією. Не хотів би їх дробити". Дійшли з ним до кінця зали. Там Янукович спитав: "А ви весь час займаєтеся мініатюрою?" – "Ні, Вікторе Федоровиче, я займаюся тим, чим і ви: як толпу об*єбать. Мініатюра й політика – одне і те ж. Тільки в першому випадку – це обробка срібла, а в другому – людей". Він мене обняв – сприйняв за свого, бо я перейшов на мат.

На прощання дав йому в конверті фото Тимофія Берегового (льотчик-космонавт, двічі Герой Радянського Союзу, 1921–1995. – Країна), яке він подарував мені 35 років тому з дарчим підписом. Подейкували, Янукович – його син. Подарував фотографію з натяком, що знаю про ці чутки. Він поклав портрет у кишеню. А коли повернувся до Києва, нагородив мене орденом "За заслуги ІІ ступеня". Надіявся, запросить до себе, і я зможу його ідеологічно обробити. Але він не покликав.

Я дружив із дисидентами. Допомагав грішми Василеві Стусу, Євгенові Сверстюку. Лише просив, щоб тримали це в секреті. Стус був чесний, як школяр. Він не хворів політикою, але був сміливий.

×