Олександер Білик переїхав у Україну зі Сполучених Штатів Америки
Уперше приїхав в Україну 20-річним – щоб учити українську мову в літній школі Українського католицького університету. У Львові одразу відчув, що вдома. Дуже сподобалися люди. Товариські. Можна завести розмову з незнайомцями – у магазині або на вулиці.
У дитинстві в сім'ї спілкувалися українською. Коли пішов до школи, почали вживати все більше англійських слів. Підлітком у публічних місцях просив маму не говорити зі мною українською. Хотів бути, як усі. Згодом повністю перейшли на англійську. Одна з причин – найближчі українці були в Чикаго, за 3 години їзди.
Батько хотів, щоб ми говорили українською і знали історію України. Коли були малі, щотижня проводив урок із кожним окремо у своєму кабінеті: вчив алфавіту, граматики. Я найменше отримав таких уроків, бо був непосидючий і хотів сам вибирати, що читати. Тепер я – єдиний із його трьох дітей, хто спілкується українською.
Для мене досі часом дивно звучить сучасна українська мова. Коли хочу розслабитись, беру з полиці том Грушевського. Подобається стара мова. Там менше скопійованих іноземних слів.
Поїхав зі Штатів, бо мені чужий імперіалістичний світогляд частини американців. Ненависть до імперії у мене – генетично українська.
В Америці, якщо хтось прокидається о п'ятій ранку і тренується, щоб стати футболістом, чи працює у гаражі, аби створити бізнес-імперію, це – прикольний чувак. Але, якщо прокидаєшся на світанку, щоб учити латинську й читати філософів, інші думають: що не так із цією людиною?
півроку жив в Афінах і півроку – в Римі. Багато подорожував. З'явилося відчуття, що колись тут усе розвивалося, люди мали цікаві ідеї. А зараз почався ніби етап збереження. Що там тепер робити молоді? Відповіді для себе не знайшов.
Захотів учитися у Східній Європі. Знайшов якісну англомовну програму в Європейському університеті у Санкт-Петербурзі. Вступив 2013-го. Батьки нормально це сприйняли, а бабуся й дід були незадоволені, що їду в Росію.
Ще до Майдану в Росії панувало шовіністичне ставлення до України. Якось під час навчання сказав, що росіяни дуже несправедливо поводилися з українським народом. А професор: "Як можна таке говорити? Коханець Катерини ІІ був українцем, отже вони могли до самого верху дістатися".
У грудні 2013-го прилетів в Україну. Прийшли на барикади з другом. Був стомлений перельотом. Мене відмовились пропускати. Друг сказав, що я – американець. Після кількох слів англійською дали дорогу. Коли спитав, у чому була проблема, друг пояснив: "Подумали, що ти п'яний, бо погано виглядаєш".
Із Петербурга часто їздив до Києва. Цілодобово на комп'ютері тримав включеними веб-камери з Майдану. Засинав під ці звуки.
Якось у Росії пішов на протест – коли Дума прийняла закон, що дозволяв Путіну легально ввести війська на територію України. Пікет був мовчазний, без плакатів. Мав прикріплену синьо-жовту стрічку з Майдану. Люди питали, звідки взяв, бо хотіли і собі таку. Один із протестувальників витягнув плакат із написом "Нет войне". ФСБшники схопили його за руки-ноги і затягли у свій автобус.
У Росії стало дуже некомфортно. Для них головні вороги – американці й українці. Не знав, що відповідати на запитання, звідки я. Коли казав, що американець, починали критикувати Обаму, українець – кричали про українських фашистів.
Вирішив переїхати в Україну. Щоб працювати тут, мусив отримати дозвіл на проживання. Витратив на нього півтора року. У міграційній службі зі мною гралися: той документ неправильно оформлений, того не вистачає. Якби дав хабар, отримав би дозвіл за два місяці. Принципово вирішив не платити, бо маю право жити тут: я – українець.
Як громадянин США мав право жити в Україні без візи 90 днів. Коли вони спливали – мусив виїжджати. Провідував рідних в Америці.
У міграційній службі попросили документ про несудимість. Мусив летіти по нього у США. Коли привіз, сказали: не знають, що з ним робити. Говорили зі мною російською. Багато разів казав, що погано знаю її. Але зі мною продовжували спілкуватися тільки російською. Але через півтора року здалися, бо я був надто впертий.
Маю відчуття, що людям тут цікаво розвивати країну і себе. Цього бракувало на Заході.
Розповів друзям із Західної Європи, що молоді українці збираються у п'ятницю ввечері і слухають лекції про історію. Для всіх охочих навіть крісел не вистачає. Вони в це не вірять: "Не може бути, що молодь займалася цим п'ятничного вечора".
На Заході після Майдану почали багато писати про Україну. Але це неякісні статті журналістів, які живуть у Москві. Треба руйнувати міфи, що вони створюють. І чимось заміняти їх. Для цього відкрив видавництво. Зареєстрував його в Естонії, щоб не мати справ із державними структурами в Україні. Там трохи вищі податки. Але відкриття бізнесу зайняло годину – через інтернет. За місяць готові документи чекали мене в посольстві.
Знаю з десяток іноземців українського походження, які живуть і працюють у Києві. Відчувають, що тут можна починати цікаві проекти і розвиватися.
2 
1
Коментарі