Синавер Кадиров три роки відсидів за антирадянську агітацію
18 травня 1944-го затемна в село під Бахчисараєм увірвалися озброєні люди. Місцевих зганяли на невеликі майдани. Когось вивозили за кілька годин на потяги. Хтось через брак транспорту чекав кілька діб. Татові було 16 років. Його родина потрапила в Ташкентську область. Там будували електростанцію, до неї вели канал.
Їхали від 20 днів до місяця. Коли хтось помирав у дорозі, його не можна було нормально поховати. Встигали тільки прикидати тіло землею. Ще потяг не від'їхав, як могилу починали розгрібати шакали.
Влада зробила все, щоб узбеки ненавиділи кримських татар. Розповідали, що везуть німецьких посіпак і нелюдів.
Батько був старший із п'яти дітей у сім'ї. Мати хвора. Мусив працювати на каналі. Рили вручну. За якийсь час померли мати і двоє братів. Батько згадував, що всю ніч намагався зігріти в обіймах молодшого. Думав, йому холодно.
Тато закінчив школу й профтехучилище. Поїхав працювати в Самарканд на будівництво суперфосфатного заводу. Там познайомився з на чотири роки молодшою мамою.
Із хлопцями створили молодіжну групу національного руху. Вирішили активізувати молодь. Для цього вступив на факультет кримськотатарської мови й літератури в Ташкентському педінституті. Де ще знайти в одному місці 125 співвітчизників? Там почав вчити мову. Вдома ж розмовляли на побутовому рівні: подай, принеси.
1983-го кримськотатарські студенти демонстративно відмовилися від дипломів. Бо після навчання направляли до міста Мубарек, щоб там створити автономію. Ми виступали за повернення на свою землю. Навіщо нам автономія на чужині? Наступного року оголосили голодування. Влаштували в інституті мітинг на знак протесту проти засудження Мустафи Джемілєва і відрахування студентки.
Батьки 1980-го переїхали на Арабатську Стрілку на Херсонщині. Туди пускали. Ми із сестрою були в Ташкенті, доки навчалися. Тато з братом – на Херсонщині. Мати – півроку там, півроку тут. 1985-го закінчив інститут. Вигнати мене не змогли через підтримку студентів. Але всучили "вовчий квиток": провалили на іспиті з історії КПРС і не видали диплома. Забрав його через чотири роки, коли вийшов із в'язниці.
1982-го проти мене порушили кримінальну справу. У лютому влаштували вдома обшук, вилучили нотатки. Це була стаття за виготовлення й розповсюдження антирадянської агітації. До 1985 року моя справа, напевно, була вже достатньо об'ємна, щоб посадити. Ми саме намагалися передати на Захід роздруковану шосту справу Мустафи Джемілєва (після шостого арешту. – Країна). Хтось проколовся, справа потрапила до гебістів. Мого "подільника" Решата Аблаєва забрали у вересні. Мене – 12 грудня. Обом дали по три роки в'язниці. Відбував покарання в Якутії, місто Ленськ. Коли приймали в тюрму, черговий ударив чоботом по нозі. Я одразу попросив папірець і ручку – поскаржитися.
Завжди сприймав радянську владу як ворога, вони мене – так само. Тому не був здивований тим, що чекало у в'язниці. Але було важко. 57 градусів морозу для людини з півдня – випробування. Тюремники казали, що вміють боротися з такими, як я. Завдання: створити нестерпні умови, підірвати здоров'я і зламати людину. Натравлювали зеків. Після конфліктів із ними кидали в ізолятор. Якось у сусідній камері помер чоловік – замерз.
Думав, не випустять ніколи. Надія з'явилася, коли дізнався, що звільнили Мустафу Джемілєва. Під час переговорів між США і СРСР "Міжнародна амністія" (неурядова організація запобігає та усуває порушення прав людини. – Країна) подала перелік із 300 політв'язнів радянського режиму. Мене звільнили останнім.
Вийшов на волю 8 грудня 1988-го – за чотири дні до закінчення терміну. 13 грудня був у Ташкенті. Навесні наступного року поїхав у Крим – без дозволу, на свій страх і ризик. 1988-го ще були випадки, коли кримський татарин купував дім, його виселяли і зносили будинок бульдозером. Остаточно переїхав 1990-го. Потім батьки придбали житло.
Ми вимагали відновлення своїх прав. Політичних – національно-територіальної автономії, і повернення незаконно відібраного майна. Коли в полі займали ділянки й ставили намети, влада привозила колгоспників. Ті кричали, що то – їхня земля. Ми казали: "Добре, ви ідете сюди, а ми повертаємося у свої будинки". Замовкали. Бувало, прибігали люди з висоток: "Де тепер будемо вигулювати собак?" Людська трагедія для них була нічим.
Будинок, у якому народилася мати, стоїть досі. Там живуть повоєнні переселенці. Звідки вони, не цікавився. Мати хотіла купити дім. Вони відмовилися продати.
25 грудня 2013 року поїхав із Києва додому в Крим. Збирався повернутися в січні, але стався інфаркт. З лікарні виписали передчасно, бо зі столиці звозили поранених "беркутівців".
Із Криму депортували в січні позаторік за рішенням суду міста Армянська. Видворили як іноземця, який порушив термін перебування в РФ. Відмовився від російського громадянства.
Тривалість окупації залежатиме від того, як боротимемося. Україна нарешті має надати нашому народові національно-територіальну автономію. Таке рішення наблизило б день звільнення Криму.
2 
1
Коментарі